«Багато болю, але в українському народі — струменіюче джерело надії»: інтерв’ю Глави УГКЦ для ватиканських медіа
В інтервʼю для ватиканських медіа Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав ділиться думками в контексті 1000 днів, що минули від початку повномасштабного російського вторгнення. Він закликає не залишати Україну наодинці й не вважати її проблемою, бо у стійкості українців — вирішення багатьох несправедливостей сучасного світу.
Блаженніший Святослав говорить про скорботу і біль, які переживає український народ, але ще більше — про надію, яка за ці 1000 днів війни охопила Україну. В інтервʼю Глава УГКЦ знову засуджує війну, називаючи її «безглуздою та святотатською», і від імені українців звертається із закликом: «Не залишайте нас наодинці», бо «присутність Церкви — це таїнство, яке робить видимою реальну присутність Господа серед Його народу».
— Ваше Блаженство, які почуття переважають люди в Україні після 1000 днів повномасштабної війни, а також у контексті російських обстрілів останнього тижня?
— З одного боку, зростає глибоке почуття болю. Люди відчувають глибоку скорботу, бо щодня їм доводиться на власні очі бачити це жахливе обличчя смерті, руйнування. А з іншого боку, із перспективи того, як вони прожили ці 1000 днів, — чесноту надії, тобто здатність її зберігати. Без надії сьогодні в Україні неможливо жити далі. Бачимо, як працівники української енергетичної інфраструктури після ракетного обстрілу, після кожного руйнування, починають все спочатку і за кілька годин відновлюють пошкодження. Бачимо наших лікарів, які, незважаючи на небезпеку, допомагають діставати людей із-під завалів зруйнованих будинків, тобто мають професійну чесноту надії, адже продовжують рятувати життя. Тому, з одного боку, є глибоке почуття горя, а з іншого — ця справжня чеснота надії, — надії людей різних професій, різних прошарків суспільства, різних соціальних груп, представників різних регіонів України.
— Багато українців кажуть, що війна їх дуже змінила. Які зміни чи перетворення, на Вашу думку, переживає Церква в Україні? І чим із цього досвіду можна було б поділитися з усіма католиками світу?
— Коли почалася війна, коли в одну мить ми опинилися під бомбами, то пережили глибокий шок. Багато вчених із психології, із суспільних наук, а також ми з духовного погляду вважаємо, що цей шок був моментом перезавантаження: в одну мить порушилися всі людські стосунки, все, що ми до того часу розуміли, знали, переживали, було зруйноване. Тобто ми стали свідками явища, коли попереднє життя розбилося вщент. Цей перезапуск спричинив певне оновлення, тому що ми були змушені оновити наші стосунки, починаючи від стосунків із самим собою. Кожен мав зрозуміти: «Хто я є? Що я маю робити?». Спали всі маски, всі видимості, вийшли на яв глибокі наміри людських сердець. Об’явився глибокий сенс людської природи, як у її величності, унікальності, так і у слабкості та гріховності. Це потрясіння спровокувало також інше явище — відновлення наших стосунків із Богом. В одну мить здавалося, що Бог сховав своє обличчя. Коли переживаєш бомбардування, відчуваєш, як здригається твій дім, чуєш отой жахливий гуркіт бомб, які падають, це справжні переживаєш так, ніби потрапив у духовну ніч, коли хочеться кричати: «Господи, де Ти? Чому Ти мене покинув?» — як Ісус взивав на хресті. Та далі той Бог, який в один момент був майже затьмарений, дає відчути свою присутність, і Церква стає свідком явища глибокого навернення як тих, хто був близьким до неї (священників, єпископів, монашества, мирян), так і тих, хто був далеким. Віднайти Бога як джерело свого життя і надії посеред цієї катастрофи, цієї ночі знищення, болю і війни — у цьому й полягає сенс духовного та церковного життя: втрачати і знову знаходити, проходити через руйнування, а потім віднайти себе в іншому світі, суспільстві, країні. Тому всі говорять, що тієї України, яку багато хто знав до 24 лютого 2022 року, більше не існує. Потрібно наново відкривати цей народ, цю країну, наново відкривати Христову Церкву, присутню посеред цих людей.
— Життя — це найцінніший Божий дар. В Україні численні сім’ї переживають біль втрати своїх близьких, які загинули на фронті чи внаслідок обстрілів. Як у цьому контексті Церкві вдається допомагати людям далі любити і захищати життя?
— У цих обставинах ми почуваємося зануреними в океан болю. Потрібно відкрити і зрозуміти людський біль. Це — не просто почуття, не просто відчуття тіла, душі чи психіки. Людський біль є таємницею, і Церква зараз справді перетинає це «Червоне море» болю, йдучи слідами Ісуса Христа, який зумів заглибитися в усю повноту людського болю, щоб потім показати нам вихід. Ми зрозуміли, що у хвилину болю настає період жалоби, тобто період, коли людина переживає цю втрату найдорожчої особи. А також траур — період, який треба розуміти, вивчати і поважати. Як його переживати? Як залишатися душпастирями, християнами, людьми в цьому океані болю? Ми дечого навчилися. По-перше, не треба спішити казати: «Я тебе розумію». Багато людей із-за кордону нам каже: «Ми вас розуміємо». Ці слова завдають нам глибокого болю. Бо як можна сказати юнакові, який утратив ноги: «Я тебе розумію»? Ти ніколи його не зрозумієш, не переживши той самий біль, адже розуміння приходить через досвід.
По-друге, дуже важливо бути присутнім, навіть якщо не можемо нічого сказати, навіть якщо мусимо пережити цей період нерозуміння того, що відбувається, але справді бути присутнім. Таїнство присутності важливе. Іноді присутність може викликати момент незручності. Мені часто спадали на думку слова пророка Єремії, які він промовляв до Господа: «Ти ввів мене в оману, о Господи, і я дав себе ввести в оману. Схопив єси мене, подужав. Я став посміховищем щоденним, кожний глузує з мене». Ми неодноразово переживали глузування, а іноді просили: «Мовчіть, але будьте присутніми, перебувайте поруч із нами. Не залишайте нас наодинці». Присутність Церкви — це таїнство, яке робить видимою реальну присутність Господа серед Його народу.
Третя дуже важлива річ — сила Божого слова, — слова, яке несе Божу силу, життя, надію, здатність відновлювати людські та духовні ресурси. Слово Євангелія — це справді життя. Це не просто красива фраза чи метафора — Боже слово передає життя. Я на власні очі бачив, коли проповідував Боже слово, як воно буквально оживляло людей, як вони в ньому наново знаходили сили. Це було чудо. Не людське слово, видане за божественне, а слово Євангелія. Навіть з усією його силою, а часом і жорстокістю, але сказане посеред царства смерті, воно є словом, яке проголошує життя і воскресіння.
Це три речі, якими можна підсумувати те, чого ми навчилися на цей час, занурені в цей океан, у цю таємницю людського болю в Україні.
— Ваше Блаженство, у багатьох інтервʼю ми чуємо від українців, що вони перші, хто прагне миру, але все, що відбувається, на жаль, віддаляє цю мету. Що є джерелом надії на те, що справедливий і тривалий мир таки може прийти до цієї багатостраждальної країни?
— Де джерело надії? Мушу сказати, що ми відчули, що воно є не поза межами України, за кордоном, але в нас самих. Нам давали три дні… Але зараз ми говоримо про тисячний день цієї безглуздої, блюзнірської, святотатської війни. Ми побачили, що зсередини нас бʼє певне бурхливе джерело. Іноді це джерело опору, стійкості, надії стає проблемою, політичною, військовою, дипломатичною. Для агресора це військова проблема, бо він хоче знищити це джерело, яке вирує, взагалітне хоче визнавати його існування. Тому ракетами, бомбами, танками прагне знищити це джерело, яке створює йому проблеми, — проблеми для геополітики «русского міра». А іноді це джерело надії створює проблеми і для політиків, тому що багато хто дивиться на Україну як на проблему. Але вони не розуміють, що там, у цьому джерелі, криється рішення, — рішення для багатьох виявів несправедливості, для численних ситуацій, коли сучасний світ переживає втрату своєї людяності. Джерело надії в Україні допомагає повертати людині людяність. Дипломатам це джерело надії і стійкості в Україні кидає виклик, вони шукають різні формули миру, формули політичних переговорів, але до сьогодні не знайшли їх. Україна не припиняє існувати саме тому, що має в собі це пульсуюче джерело надії, життя. Я думаю, що це ще треба зрозуміти, осмислити, найперше християнам і людям, які вірять у Бога. Бо це джерело, безумовно, має не просто людське походження. Коли ми бачимо, що наші людські сили щодня вичерпуються, а потім наповнюються, то це те саме, коли Ісус Христос помножив хліби й рибу для тисяч людей. Щось є — якась іскра життя. Чому ми не перестаємо надіятися? Не тому, що віримо, що хтось інший знайде рішення для справедливого миру в Україні, а тому, що світ і сам агресор повинні визнати обʼєктивність існування цього народу, який у собі несе струменіюче джерело своєї надії.
— Ваше Блаженство, чи хочете щось додати?
— Я хотів би додати, що сьогодні в Україні ми справді переживаємо те, що буде важливим не тільки для нас. В Україні відбувається щось, що виходить за межі окремої нації, країни, навіть Церкви. Відкривається сенс людського становища, яке завжди перебуває під загрозою розриву, спричиненого егоїзмом, і завжди прагне реалізувати автентичний Божий образ, який ми носимо в собі. Тобто в Україні відкривається автентичне обличчя людства, і ті, хто зможуть це розпізнати, зрозуміють, що Україна сьогодні — це не проблема, а частина вирішення.
Vatican News
