УГКЦ на Закарпатті: Берестейська унія і передумови Ужгородської унії (частина І)

14 березня 2024, 07:00 429

В історії Церкви є теми малознані — причому не через відсутність джерел, а через відсутність уваги до них. Це відбувається, зокрема, й тому, що хтось описує історію регіону так, наче він розвивався ізольовано, і не цікавиться, які джерела є у сусідніх регіонах. Тоді події залишаються непоясненими, а єпископи і цілі єпархії виникають наче нізвідки. Але це не так. Одним із випадків, де пошук джерел багато прояснює, є історія передумов Ужгородської унії XVII століття.

Митрополит Йосиф Велямин Рутський

Про Ужгородську унію та її безпосередній зв’язок із унією у Бересті, про історичні умови, в яких укладалися обидві унії, участь світських політичних постатей у боротьбі за унію та протистоянні їй, розповідає історик Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ.

Князь Костянтин Острозький і спротив унії

Першим недооціненим фактом є те, що Берестейське поєднання 1596 року тимчасово відкинули не дві єпархії — Львівська і Перемиська, а три, тобто ще й Мукачівська.

Як знаємо з джерел, в антиунійному соборі в Бересті брав участь Матвій, архімандрит монастиря святого Пантелеймона Святої гори (тобто Афону) з наказу велебного Амфілохія, єпископа Мукачівського Патріаршого трону Константинопольського, «з огляду на перешкоди його», тобто єпископа.

Хто був цей єпископ Амфілохій? Досі йому не щастило з дослідниками. Та завдяки пошукам картина стає яснішою. І тут варто пояснити зв’язок Острозьких із Закарпаттям.

Відомо, що князь Василь-Костянтин Острозький, який спершу був прихильником єдності Церкви, тобто унії, став її ворогом після того, як Київські митрополити на чолі із Михайлом Рагозою підписали Берестейську унію.

Менш відомо, що з 1582 року князь Острозький, завдяки шлюбу Василя-Костянтина-Івана (Януша) із Зузанною Шереді, отримали у володіння Маковицьку домінію із десятками сіл у теперішній Пряшівщині. Це була територія Мукачівської єпархії.

Зузанна померла у 1596 році, тобто у рік до Берестейського собору. Іван володів Маковицею до 1601 року, і продав її родині Ракоці.

Острозькі були заангажовані в життя Мукачівської єпархії. Коли Василь-Костянтин Острозький виступив проти унії, мукачівський єпископ Амфілохій був на його боці. З грамоти Амфілохія 1607 року дізнаємося, що він допоміг Острозькому, який шукав владик для Київської митрополії, яка унію не прийняла. Грамота засвідчує, що Амфілохій урядував неунійною частиною Турівської єпархії як єпископ Мукачівський і Турівський. В акті вказано і походження Амфілохія — село Арданово біля Іршави на Закарпатті.

З привілеїв Івана (Яна) Острозького 1609–1610 років дізнаємося, що Мукачівський єпископ отримав у розпорядження Степанський монастир на сучасній Рівненщині.

Що цікаво: поки Амфілохій перебував на Поліссі і Волині, у Мукачівській єпархії правив єпископ Сергій. Можна подумати, що вони — опоненти, бо обоє водночас — мукачівські єпископи. Та про конфлікт між ними невідомо. Відомо, натомість, що по зникненні згадок про Амфілохія (вочевидь, через його смерть), Сергій продовжує його лінію на Закарпатті і Волині. Для цього він постійно перебуває у поїздках. Сергій резидує у Степанському монастирі, розгортає діяльність аж до Білорусі, посилає послів навіть до московського царя. Титули Сергія такі: єпископ Мукачівський і Марамороський та єпископ Мукачівський, протономій, тобто екстраординарний керівник, єпархій Острозької і Дубенської. Остання — це неунійна частина Луцько-Острозької єпархії. Її унійні ієрархи того часу — Євстахій Малинський, а відтак — Єремія Почаповський.

Підтримка унійної Церкви від магната Юрія Другета

Поки Сергій опонував унійній Церкві у володіннях Острозьких, у Мукачівській єпархії відбувалися зміни. Унійна Церква отримала там підтримку від магната на Закарпатті та в Галичині Юрія ІІІ Другета, який саме навернувся з протестантизму в католицтво.

Як Острозький запросив Амфілохія і Сергія, так Другет запросив до своїх володінь у Мукачівській єпархії Перемиського унійного єпископа Атанасія Крупецького — одного з найбільших сподвижників Київського митрополита Йосифа Велямина Руцького. Це вилилося у широкомасштабну унійну акцію Крупецького з центром у Краснобрідському монастирі, що на Пряшівщині (теперішня Словаччина).

У 1614 році Перемиський єпископ уже готувався проголосити унію в Західній частині Мукачівської єпархії, та на нього вчинили збройний напад і мало не вбили. Проголошення відклали, але в Мукачівській єпархії з’являлося все більше його прихильників.

«Криптоуніат» єпископ Мукачівський Петроній

У 1623 році, хоч Сергій ще урядує, Мукачівська єпархія отримала нового єпископа — Петронія. Як писав отець Атанасій Пекар, це відбулося за сприяння митрополита Велямина Руцького, через зв’язки з трансильванським князем Габором Бетленом. Петроній урядував єпархією до 1627 року і заслужив від своїх опонентів реноме криптоуніата, тобто таємного прихильника ідеї єдності Церкви.

Цікаво, що мукачівський Петроній з’являється на Закарпатті саме тоді, коли тодішній фундатор Почаївського монастиря Андрій Фірлей призначив його ігуменом Кипріяна Толмачевича замість попереднього настоятеля, Петронія Гулевича-Воютинського. Останній — представник відомого українського шляхетського роду, родич Сильвестра Гулевича-Воютинського, майбутнього Перемиського єпископа.

Щодо єпископа Сергія, існують дві версії його долі. Перша: він виїхав у Румунію, де став ігуменом Тисменського монастиря. І друга: помер на шляху до Мукачева у Перегінському монастирі, де на його честь назвали гору — Сергій.

Єпископ Іван Григорович — прихильник унії

По смерті Петронія, в 1627 році, Мукачівським єпископом стає Іван Григорович. Відомо, звідки він походить, бо про це написав відомий український церковний діяч Касіян Цакович: «Розповідав мені отець Іван Заславський, владика Мукачівський, що коли ще був дияконом у Дубенському монастирі Святого Спаса».

Та це не все. Іван Григорович міг знати Сергія, бо той у березні 1624 року був у монастирі і призначив до цієї обителі Спаса ігумена Антонія Рудницького.

Знав Григорович і Петронія. Властиво, Петроній і призначив Івана своїм наступником.

Роки єпископського служіння Григоровича — 1627–1633. Він був прихильником унії і діяв при підтримці Київського митрополита Велямина Руцького.

У розумінні з ним, щоб не повторилася Краснобрідська сцена 1614 року, Григорович поїхав на висвячення до митрополита Варлаама у Яссах. Звідти 16 жовтня 1627 року владика написав Константинопольському патріарху Кирилу Лукарісу листа з проханням надіслати йому катехизм. Останнього звинувачували в тяжінні до кальвінізму, і аналіз катехизму мав спонукати перехід Мукачівської єпархії до єдності з Апостольським престолом у Римі. Своїм зверненням Григорович, як писав про це 28 червня 1628 року митрополит Велямин Руцький у листі до Конгрегації поширення віри, йшов за прикладом архиєпископа Мелетія Смотрицького, колишнього переслідувача священномученика Йосафата. Смотрицький приєднався до унійної Церкви і звертався до патріарха Лукаріса з проханням пояснити Правди Віри 21 серпня 1627 року.

Григорович і Київська митрополія

З Яссів архиєпископ Іван Григорович попрямував не до Мукачева, а до Київського митрополита. Глава Київської митрополії писав:

«На початку лютого [1628 року] переїжджав через ці сторони Мукачівський єпископ грецького обряду з Мадярщини, висвячений на початку цього року митрополитом Валахії на єпископа тих частин Мадярщини і Семигороду, де від старих часів знаходяться численні руські поселення. Тому й їхній єпископ — русин, добре знаний мені. Він теж з нами, хоч це ще не цілком досконало. При Божій допомозі ми його цілковито позискаємо, підтримуючи з ним зносини через наших післанців».

Укріплення ідеї єдності Церкви на Закарпатті

Амфілохій, Сергій, Петроній та Іван Григорович — ключові постаті для розуміння того, як ідея єдності Церкви, яку Мукачівська, Львівська і Перемиська єпархії тимчасово не прийняли у Бересті у 1596 році, укріплювалася на цих теренах. Григорович був інтелектуалом, вчився у Володимирській катедральній школі та Замойській академії. У Мукачеві він формував відповідне середовище і, за традицією тодішніх українських єпархій, обрав собі наступника. Ним став чернець Василь Тарасович з Галичини. Він уже відкрито склав католицьке визнання віри, за що був переслідуваний і репресований князями Ракоці. Та це уже окрема історія.