Блаженніший Святослав: «Доктрина „русского міра“ дискредитує моральний авторитет усієї християнської Церкви як такої»
20–24 вересня 2024 року відбувся перший душпастирський візит Блаженнішого Святослава, Отця і Глави УГКЦ, до Естонії. У програмі візиту відбулися офіційні та робочі зустрічі як на державному, так і на церковному рівні. Під час свого перебування в Таллінні Глава УГКЦ дав інтерв’ю естонській журналістці Анастасії Тідо з видання «Postimees», яке відтак було опубліковано естонською та російською мовами. Пропонуємо вашій увазі україномовну версію цього інтерв’ю.
Ваше Блаженство, розкажіть у двох словах, яка мета вашого візиту?
Найперше я приїхав сюди як душпастир, як Глава Церкви, який має обовʼязок дбати про наших людей, де би вони не перебували. Для наших людей, яких доля закинула за межі України, ми дотримуємося гасла «Твоя Церква всюди з тобою!». Я приїхав сюди, щоби відвідати наших людей, щоби вони відчули, що їхня Церква дбає про них. Ми дуже хотіли б мати кілька рівнів спілкування. Передовсім — церковний. Тому сьогодні разом із місцевим єпископом владикою Філіппом і місцевою Католицькою Церквою святкували 100-річчя Апостольської адміністратури в Естонії (владика Філіпп Журдан — апостольський адміністратор Католицької Церкви Естонської адміністратури [26 вересня повідомлено про те, що адміністратуру підвищили до рівня дієцезії, а владика Філіпп став її правлячим єпископом — приміт. ред.]). Ми служили спільну Літургію та мали можливість спілкуватися із членами Естонської ради Церков. Ми завжди хочемо вийти за межі суто українського середовища, щоби промовити від імені нашого народу до загалу. Тому це не тільки релігійний, а й суспільний рівень. Також матимемо зустрічі зі спікером парламенту Естонії, із міністром внутрішніх справ, який відповідає за діяльність Церков і релігійних організацій Естонії.
Я слухала ваш виступ перед Верховною Радою про Голодомор і подумала, що це дуже погана символічність — зараз знову той самий народ у геноцидній війні намагається знищити та сама країна. У час Голодомору Західні країни не дуже переймалася. Зараз переймаються більше. Як ви оцінюєте ставлення Ватикану до цієї війни?
Наша Церква — це єдина спільнота, що має міжнародний вимір, у якому глобальне українство саме гуртується в мережі спільнот, парафій, єпархій, екзархатів нашої Церкви, що перебувають у різних країнах світу. До того, як я був обраний Главою нашої Церкви, я здійснював служіння як єпископ для українців в Аргентині — на іншому боці Земної кулі. Ось і тепер, коли ми переживаємо війну, наша Церква, відповідно до своєї ролі та традиції, піднімає голос на захист народу. Ви згадували Голодомор. Тоді єдиним, хто підняв голос на захист українського народу був митрополит Андрій Шептицький разом зі своїми єпископами, які перебували на теренах Галичини. Першим, хто відгукнувся на заклик Шептицького про допомогу українцям, був кардинал Відня, який організував не тільки збір допомоги, але почав будити сумління християн у Європі, бо тоді радянська пропаганда заглушила голоси, які доносили правду про страждання України.
Сьогодні саме тому, що наша Церква є в мережі Вселенської Католицької Церкви, нам відкриваються нові можливості для адвокації українського питання. Очевидно, що інколи погляди на ті чи ті обставини української Церкви і Ватикану можуть не до кінця збігатися. Адже Ватикан — це глобальний арбітр, який охоплює всю Католицьку Церкву, всі держави і часом виконує функцію посередника для сторін конфлікту.
Українська Церква будить і спонукає до змін у мисленні світової релігійної спільноти, а також є голосом перед Апостольською столицею від імені українського народу. Очевидно, Ватикан як своєрідна «релігійна ООН» — це майданчик для світової дипломатії, куди збігаються інтереси, вектори, голоси дуже різних середовищ. Але, тим не менше, ми маємо цей майданчик. Так, там звучить голос не тільки України, а й наших опонентів, зокрема Росії, як він звучить і в ООН. Але ми маємо можливість відстоювати свої інтереси, маємо моральний авторитет для того, щоб наш голос був потужний навіть тоді, коли потрібно не погоджуватися із представниками Апостольської столиці.
Розкажіть, будь ласка, про ваших капеланів у війську. До них приходять лише християни чи всі, хто в окопі перед обличчям смерті починає шукати Бога?
Специфічність капелана у війську в тому, що там він не є служителем культу чи психологом. Він — дієвий і видимий знак Божої присутності зі своїм народом. Служіння капелана особливе. На фронті він потрібен не тільки для того, щоб свяченою водою покропити, хоч і це є частиною священницького служіння. Капелан — це душпастир, той, який бере на себе болі та страждання тих, кого Господь Бог довірив його пастирський опіці. Певною мірою капелан, до якої б Церкви чи християнської конфесії він не належав, служить там не тільки членам його Церкви — у війську він служить для всіх. Цікаво спостерігати, що міжконфесійний поділ не торкає українського війська. Ми дуже не хочемо, щоби якісь непорозуміння між Церквами його зламали. Спільне служіння військових капеланів із різних Церков і релігійних організацій може бути потужним капіталом для церковного єднання та порозуміння після закінчення війни.
Щоразу, коли Естонська держава просить митрополита Естонської Православної Церкви дати оцінку висловлюванням патріарха Московського Кирила, який заохочує вірян до війни, він говорить про те, що Церква не втручається в політику і релігійні справи з політикою не мають перетинатися. Церква дбає про духовне та про душі своїх прихожан. Однак я пригадую, що Томаш Галік [визначний чеський філософ, католицький богослов — приміт. ред.] казав, що коли Церква починає дбати лише про свої інституційні інтереси, а християни переймаються лише власною громадою, то така Церква є як сіль, яка втратила свій смак і свою функцію. Яке з переконань вам ближче?
Я б це прокоментував трошки по-іншому. Ми, християни, віримо у Воплочення — в те, що Бог став людиною. Ми читаємо, що Слово стало тілом і оселилося між нами. Це — перша глава Євангелія від Івана. Якщо Церква втікає від суспільства або витворює паралельну дійсність, відмежовуючись від суспільних потреб, проблем, тоді вона заперечує це таїнство Воплочення, яке Господь Бог продовжує здійснювати в тілі того чи того народу.
Тому втікати від дійсності свого народу, яку він проживає, якою би вона тяжкою і драматичною не була, посилаючись на те, що треба дбати тільки про духовне — це заперечення таїнства Воплочення сьогодні. Наша Церква у своїй історії завжди була серцем і душею народу. Доля українського народу і доля Української Церкви завжди були однією дійсністю. Якби тіло було відокремлене від душі, воно б померло. Так і душа без тіла втрачає зміст, бо покликана його оживляти. Тому Церква, яка абстрагується від духовних потреб свого народу, втрачає свою церковність. Це може бути однією з таких небезпечних тенденцій, які Церква вже пережила на початку, — це називається гностицизм. Гностики заперечували таїнство Воплочення, стверджуючи, що тіло людини, тобто матерія, грішна і приречена, не може брати участі у спасінні.
Апостол і євангелист Іван каже, що хто заперечує, що Христос прийшов у тілі, той від антихриста. Тобто тут насправді йдеться не так про те, що московська Церква не хоче творити політику, як про те, що вона втікає від реальності того народу, до якої Господь Бог її посилає, зокрема коли йдеться про її присутність в Україні, і підпадає під неогностичну ідеологію. Це шлях до загибелі, бо Церква втрачає авторитет, перестає бути пастирем для свого народу. Тому наша Церква завжди була державотворчою, хоча ніколи не була державною.
Як ви оцінюєте взаємовідносини Української держави з Православною Церквою Московського патріархату?
Мені складно це коментувати. Я би знову звернувся до своєї тези про «розвоплочування» Церкви. Якщо йдеться про відносини, то вони, мʼяко кажучи, не найкращі саме через те, що ця Церква від початку повномасштабного вторгнення зайняла полемічну позицію щодо українського суспільства. Мені прикро стверджувати, але коли після Революції Гідності суспільство мало запит на церковну єдність, зокрема між православними, то сьогодні воно поставило таку дуже радикальну вимогу перед Українською державою щодо захисту релігійних спільнот на тлі маніпуляцій агресора. Це вимагає від держави захисту релігійного середовища від мілітаризації релігії з боку росії. А росія здійснює цю мілітаризацію через структури Російської Православної Церкви і всіх тих, які так чи так із нею повʼязані. Тому стосунки українського суспільства саме з інституціями цієї Церкви сьогодні напружені. Останній закон щодо Церкви, який прийняла Верховна Рада, унеможливлює вплив держави-агресора на українське релігійне середовище. Очевидно, що кожна релігійна організація і Церква, яка повʼязує себе з центром у москві, переживає кризу ідентичності.
Архимандрит Кирило Говорун [український богослов — приміт. ред.] прямо сказав, що вся ця мілітаризація єретична. Ви згодні з ним?
Абсолютно. Мені, як католицькому єпископові, не завжди личить визначати, що у православному світі є єрессю, а що ні. Але ми маємо факти, які свідчать про однозначну оцінку єресі «русского міра» з боку ширшого православного середовища і православного світу. Є лист, який підписало понад 200 православних богословів, що засудили цю доктрину як єретичну. Кілька місяців тому відбулася Асамблея усіх єпископів Вселенського Патріархату в Константинополі, які у своєму фінальному документі теж визначили такого типу доктрину, яку сьогодні поширює росія як єретичну.
Тож ми можемо опиратися на компетентні висновки самого православного середовища — як науково-богословського, так і інституційного. Сьогодні ця доктрина «русского міра» є викликом, який має екуменічний вимір. Чому? Бо вона дискредитує моральний авторитет християнської Церкви як такої.
У третьому тисячолітті одна із християнських Церков породила геноцидну ідеологію і вклала її до рук злочинної державної влади. Не навпаки. Не державна влада, як це було в нацистській Німеччині, накинула Церкві цю ідеологію, а Російська Церква породила її! І сьогодні це виклик для всього християнства, тому що це деградація. У росії такого типу маніпуляція впливає на почуття віруючих людей. Але сучасна людина в секуляризованому світі до кінця не розбирається, християнин якої конфесії сказав чи вчинив те чи те. Християни сприймаються як єдина спільнота, тому такі єретичні доктрини є викликом для всіх християнських Церков.
Чи Церкви сьогодні — Вселенська Православна та Католицька — мають хоч якісь важелі впливу на Російський патріархат? У мене таке враження, що ніхто не має впливу, і вони давно не вірять у Бога.
Очевидно, що на Московський патріархат на території росії ми не маємо жодного впливу. Ми можемо молитися та берегти свою автентичність. Потрібні правила, засади, які заборонили б поширення цієї доктрини, щоби вона, як вірус, не заражала інших. На жаль, серед багатьох християн, зокрема таких, які поділяють праві погляди, сьогодні є ілюзія, що росія чи навіть її злочинний президент є чи не останніми оборонцями традиційних християнських цінностей. Отака дивна ностальгія за християнським царем, який мечем вирішить усі проблеми християн. Ця ілюзія підсилюється московською пропагандою «русского міра». Тому ми, як християни, мусимо чинити опір. Я мав зустріч з Естонською радою Церков, мав повноваження говорити від імені Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, яка написала листа до Церков різних конфесій від імені християн України, засуджуючи доктрину «русского міра». Тому ми сподіваємося, що наше розвінчування цієї єресі зможе послужити іншим християнам.
Соціолог релігії Хосе Казанова пише, що християнство сьогодні у всьому світі переживає карколомні зміни. На вашу думку, які тенденції очікують на європейське християнство найближче десятиліття?
Думаю, що християнство складатиме іспит на свою автентичність. Змінюватимуться форми, але ми не маємо права втратити зміст. Змінюватимуться способи присутності християн у суспільстві, але ми не можемо перестати бути отою «Євангельською закваскою» та «сіллю землі» для нового суспільства, яке народжується на наших очах.
Джерело: th1vGMA2FzD5mtqyr1FBbiYhoQ_aem_vZm9BYlMq4Bntvd5lYhFgw" target="_blank">maailm.postimees.ee
Фото Вероніки Кальмук, зроблені під час візиту Глави УГКЦ до Естонії 20–24 вересня 2024 року
