Блаженніший Святослав про Рим, Папу Лева XIV, посередництво Ватикану в переговорах щодо війни в Україні, справедливий мир і Ювілейну прощу
Травнева декада 2025 року вже ввійшла в історію Католицької Церкви — 8 травня Конклав обрав 267-го Папу Римського Лева XIV, а 18-го на площі святого Петра у Ватикані відбулася його інтронізація. Саме в цей час у Ватикані відбувався Постійний Синод УГКЦ, тож Глава Церкви Блаженніший Святослав був безпосереднім свідком цих подій і поділився думками та враженнями від обрання нового Папи.
У «Відкритій Церкві» з о. Ігорем Яцівим Блаженніший Святослав розповів подробиці подій травневих днів у Римі, про плани Церкви на червень, який також обіцяє стати історичним, і поділився думками про найголовніше — справедливий мир для України.
Про обрання нового Папи Римського
Найперше, усіх нас вітаю з новим Папою — Habеmus Papam!
Вістка про відхід у вічність папи Франциска найшла 21 квітня, у свято нашого собору Воскресіння Христового в Києві, у Світлий понеділок. І з молитвою на устах я вирушив до Рима, щоби взяти участь у його похороні. Ми бачили, як ця скорботна подія була водночас сповнена духом, радістю і присутністю воскреслого Спасителя. Ми віддавали папу Франциска в руки воскреслого Христа. На цю подію зʼїхався весь світ. Мені було приємно перед базилікою Святого Петра вітати делегацію з України і нашого Президента із дружиною. Перед самим похороном відбулася, на мою думку, історична розмова Президента України Володимира Зеленського з Президентом США Дональдом Трампом у базиліці Святого Петра. Вона вже стала своєрідною емблемою 2025 року. А потім почалися знакові події з обранням нового Папи Римського.
Згідно з попередніми планами Постійного Синоду, ми мали мати чергову сесію у Бразилії. Там усе було підготовано, нас чекали — і митрополит Володимир Ковбич у Куритибі з духовенством, монашеством і вірними Церкви, і владика Мирон Мазур у Прудентополі. Але ми мусили їх перепросити, бо в контексті тих подій, зокрема підготування до Конклаву, розуміли, що наше місце в Римі.
Наша присутність там була надзвичайно важливою. Ми відчували, що в конгрегаціях, які передували Конклаву, тема України домінувала і була одним із лейтмотивів, у контексті якого Вселенська Церква шукала нового наступника апостола Петра. Дуже багато людей, зокрема різних кардиналів із різних країн, просили про зустріч із нами, щоб нас чути, щоб Україна теж могла в певний спосіб представити свої сподівання й очікування.
І якраз коли ми закінчили чергову сесію Постійного Синоду, десь о 18:07 за римським часом, пішов білий дим і світ почув, що ми маємо наступника апостола Петра, який взяв собі імʼя Лев XIV.
Про ім’я Папи Лева XIV та його попередників
Це стало великою несподіванкою. Були припущення щодо імені нового Папи: Павло VII, Іван Павло IIІ чи Франциск IІ. А тут ми почули Лев XIV. І відразу, зокрема в контексті Східних Католицьких Церков, виринули два попередніх папи з таким іменем.
Як колишній викладач патрології і патристики, я найперше відчитав постать папи Халкедонського Собору Лева І Великого, який засвідчив віру Латинського світу в одну Божественну особу Ісуса Христа, що поєднала дві природи — божественну й людську. Без документа Лева Великого Tomus ad Flavianum, який він скерував на Халкедонський Собор, сьогодні не було б цього підґрунтя православної віри, яке змогло поєднати дві славні грецькі христології (чи богословські школи) — Александрійську й Антіохійську. Тому ми побачили в особі Лева XIV Папу, який справді може надихнути на новий вид духовного богословського діалогу між Латинською Церквою і Церквою візантійської, грецької традиції.
Я пригадав ще одну подію — нашестя гунів, які пройшлися територією України, пішли смерчем на Захід і з Північної Італії підійшли аж до Рима, несучи спустошення, кров та смерть. Рим був перед ними безборонним. Папа Лев Великий виїхав за межі Рима й особисто зустрівся з Атіллою, вождем гунів. Ніхто не знає, про що вони говорили і якою мовою, — це залишається загадкою історії. Але плід тієї зустрічі був приголомшливим: Атілла зі своїм військом розвернувся і пішов геть від Рима. Чому? Що сталося? Папа Лев не мав великих полків, які б реально могли захистити місто, але через його слово Рим тоді вцілів.
У ватиканських музеях є відома фреска Рафаеля, яка передає староримську традицію. На ній над папою зображене розкрите небо і два апостоли — Петро й Павло. Павло з мечем грозить Атіллі. Тобто Атілла, якого ніхто не міг зупинити, в особі папи Лева побачив якусь вищу духовну силу, якої ніколи до цього не бачив. Мабуть, таку, перед якою його людська зброя видалася безсилою. І той, хто поважав тільки силу, відступив. Ці події часу Лева Великого дуже по-особливому відгукуються сьогодні в екуменічних, геополітичних, міжнародних реаліях, які так чи так падають на плечі Папи Лева XIV.
Цікаво, що сам Папа Лев XIV, пояснюючи обрання саме цього імені, передовсім згадав свого найближчого попередника з тим іменем — Лева XІІІ, який очолював Вселенську Церкву на зламі ХІХ і ХХ століть. Він згадав його як автора соціального вчення Католицької Церкви, як папу, який у 1894 році написав енцикліку Orientalium Dignitas Ecclesiarum, яка вперше в такий спосіб згадує про Східні Католицькі Церкви. Для нас, східних католиків, Лев ХІІІ є папою гідності Східних Католицьких Церков. Можливо, мало хто знає, але саме він 1897 року заснував Колегію святого Йосафата в Римі своїм листом Paternam Benevolenciam («Батьківське доброчинство»). Тобто це папа, який дбав про розвиток, науку, освіту й виховання нашого кліру, який покликав Андрея Шептицького до єпископського сану й іменував його митрополитом Києво-Галицьким. Тобто Лев ХІІІ був Папою, який особливо дбав про нашу Церкву.
Лев XIV згадав про свого попередника і як про папу соціального вчення Церкви, автора енцикліки Rerum Novarum. Це — енцикліка, яка мала на меті дати християнську відповідь на маніфест комуністичної партії Маркса й Енгельса. І ця енцикліка християнського соціального вчення потім втілилася у так звану Католицьку акцію, яку митрополит Андрей дуже інтенсивно поширював, зокрема в межах своєї митрополії. Цей рух на початку ХХ століття врятував Західну Україну від комуністичної пропаганди і спонукав нашу Церкву відповідати на соціальні потреби свого народу. Католицьку акцію здійснювало наше духовенство як певний крок Церкви до соціального захисту працівників перед працедавцями, як кооперативний рух, як інші соціальні ініціативи митрополита Шептицького, які ми до сьогодні згадуємо як історію успіху нашого великого попередника.
І ось маємо Папу Лева XIV. Сподіваюся, що всі ті символи і знаки, весь цей духовний багаж, який він хотів і хоче запропонувати в сучасних обставинах для України, для нашої Церкви, для всього світу, буде надзвичайно важливим, цікавим і плідним.
Про першу аудієнцію і перші враження від Папи Лева XIV
Він зовсім не подібний ні на папу Бенедикта, ні на папу Франциска, яких я знав. Знаєте, склалося враження, що я у присутності людини, чимось дуже схожої на блаженнішого Любомира, річницю відходу до вічності якого згадуємо 31 травня.
Памʼятаєте, яке перше слово промовив до світу Папа Лев XIV із балкону базиліки Святого Петра після свого обрання? «Мир вам!». І я якось так природно відчув, що як блаженніший Любомир був людиною, з якої цей мир виходив та променів — кожний у його присутності відчував на собі подих того миру, так і Папа Лева XIV. Це — особа, яка не тільки говорить про мир, а й цей Христовий мир носить у собі.
Деякі італійські журналісти назвали його Papa tranquillo («Папа спокійний»). І справді, він надзвичайно мирний, врівноважений, спокійний у своїх жестах, словах, думках. І тому з першої хвилини між нами запанував якийсь мир і спокій, який став тлом цієї зустрічі.
Щодо першої аудієнції, то тут немає жодних секретів. Цікаво, що першою загальною аудієнцію, яку новий Папа подарував своїй Церкві, була зустріч із Східними Католицькими Церквами, що прибули до Рима на Ювілейну прощу, яка була запланована задовго до цього. Папа Лев захотів першу свою загальну аудієнцію подарувати саме нам. На ній він говорив про гідність Східних Католицьких Церков, про те, що християнство зародилося на Сході, що звідти до Римської Церкви на Латинський Захід прийшло це світло, цей євангельський дух.
Відповідно до всіх протоколів, до інавгурації, тобто до офіційного сходження на престол, Папа офіційних особистих аудієнцій не проводить. Але я попросив і отримав. І це також склалося дуже цікаво, глибоко та символічно, тому що це було 15 травня, коли весь світ дивився на події у Стамбулі: чи вдасться бодай розпочати мирні перемовини щодо зупинення російської агресії в Україні.
У той день, о 9-й, ми мали зустріч із Папою у Ватикані. І, очевидно, першою темою нашої розмови була війна в Україні. Я подарував йому символічну картину нашого прикарпатського художника, батька загиблого героя, «Реквієм. Біль України». І я мав нагоду не просто розповісти про цей біль, а дати можливість Папі побачити його очима того батька, бо образотворче мистецтво часто може промовляти сильніше, ніж слова.
Читайте також:
Папа Лев XIV: «Я ношу в серці страждання любого українського народу»
Я подякував Папі за його перше слово в неділю на пасхальній молитві Regina Coeli, де він чітко представив три меседжі щодо України: згадав про Україну, яка є жертвою несправедливої агресії, і вказав, хто є злочинце; промовив про необхідність негайного припинення війни, про мир; чітко вказав на конечність звільнення військовополонених і повернення вкрадених українських дітей додому.
Я сказав: «Святіший Отче, Ваша згадка про Україну, Ваше слово відразу перетворилося на бальзам, який лікує наші рани». Він здивувався: «Як то?!». Я пояснив: «Так, бо росія намагається вкрасти в нас імʼя, сказати, що України немає, що українці — не народ, не люди, не нація зі своєю мовою, культурою, традицією і Церквою, що це — територія якихось тубільців. За території, власне, і хочуть торгуватися. А щоразу, як Ви згадуватимете про Україну, надаватимете нам видимості. І тому, коли Ви говорите про справедливий мир, про те, що немає миру без правди, то виливаєте бальзам на наші рани, і ці слова підносять нас на дусі та лікують».
Він був цим дуже захоплений. Я передав йому список із 500 військовополонених — 500 імен. Він дуже уважно їх переглянув і сказав: «Я зроблю все, що тільки в наших можливостях, щоб цю війну зупинити».
Також я йому розповів про життя нашої Церкви, про те, що ми — Церква, яка перебуває зі своїм народом; Церква, що змушена була відкрити новий вид душпастирства, який ми інколи називаємо душпастирством горювання; Церква, яка лікує рани; Церква, яка служить тим, хто втратив через війну все і не має більше надії ні на кого — тільки на Господа Бога; Церква, яка несе Господа як надію для цього народу.
І, очевидно, я підтвердив запрошення Президента Зеленського, коли настане слушний день і час, відвідати Україну. Папа взяв це до уваги. Очевидно, не було ніякого конкретного повідомлення про те, що щось подібне готується. У цих обставинах, думаю, це доволі складно, тому що це відбулося ще перед сходженням Папи Лева на престол, він ще не міг складати планів апостольських візитів. Але запрошення на його руки я уже склав. Це як, знаєте, папа Лев Великий виїхав із Рима, щоб зупинити Атіллу. Всі розуміють, хто є Атіллою у сучасних реаліях, і куди треба їхати, щоб зупинити новітніх варварів, які несуть у Європу смерть та розруху.
Про переговори щодо закінчення війни і посередництво Ватикану
Думаю, тут потрібно зробити два акценти. Перший — той мир, про який говорив Папа Лев, не має нічого спільного з пацифізмом — ані політичним, ані навіть релігійним. У першому слові до дипломатичного корпусу він чітко сказав, що мир завжди повʼязаний із справедливістю і правдою.
Тут, можливо, варто нагадати, що Папа Лев XIV належав до Ордену августинців, свого часу навіть був його генеральним настоятелем. Очевидно, що доктрина святого Августина про справжній мир, яку він сформував у творі De Civitate Dei («Місто Боже»), була присутня під час цієї першої промови до дипломатів.
Другий — думаю, що сьогодні всі розуміють, зокрема і Папа Лев XIV, що в питанні припинення війни в Україні вже настав час дипломатії, але справжньої, а не імітації переговорів. Дуже часто ми бачимо, що російський агресор підміняє поняття і замість того, щоб говорити про діалог, перемовини, його представники ведуть ультимативні розмови й накидають умови, які, фактично, є умовами капітуляції України. Це не має нічого спільного з тим миром, про який говорить Папа Лев XIV.
Щодо посередництва Апостольської столиці, то не йдеться про те, що Ватикан буде посередником, бо посередництво — дуже особливий механізм дипломатичних перемовин. Посередником стає той, кого обидві сторони про це просять, і він має особливий мандат, щоб від імені одного говорити з іншим і навпаки. Навіть Держсекретар Ватикану кардинал П’єтро Паролін стверджував, що про посередництво не йдеться, а йдеться про створення відповідного майданчика, нейтрального простору, куди запрошують воюючі сторони, щоб почати діалог про припинення війни.
Папа Лев XIV чітко сказав, поклавши руку на серце: «Зупиніть війну, розпочніть справжній діалог». І він хоче цьому сприяти. Очевидно, всі відразу подумали: «О, мабуть, Папа запропонує якесь місце у Ватикані, де сторони мали б зустрітися!». Але це не так, бо ми ж знаємо, що певні російські дипломати підсанкційні, і щоб потрапити у Ватикан, їм потрібно було би проїхати через Італію. Але діє Римський статут, згідно з яким Італійська держава мала б заарештувати військових злочинців, тому не знаю, як би вони добиралися до Ватикану. Насправді, йдеться про необхідність створити певні простори й умови для таких переговорів. Ідеться не про конкретне місце чи час, а про необхідність конкретного механізму, якихось кроків для того, щоб почати ці розмови і зупинити кровопролиття. Думаю, що і Папа, і всі механізми, які має у своєму розпорядженні Святий Престол, є до нашої диспозиції.
Про справедливий мир
Святий Престол багато разів згадував про те, що, відповідно до міжнародного права, необхідно шанувати суверенітет і територіальну цілісність України. Тобто це — певні засади, без яких не можна навіть починати говорити. Якщо не шанується міжнародне право, то на чому основуватимуться будь-які міжнародні мирні угоди?
Проте в контексті цієї теми я завжди намагаюся дещо змінити погляди на сучасну ситуацію в Україні. Наприклад, сьогодні російська ідеологічна машина змушує усіх говорити про території. Але ми, українці, — живі люди, ми — не території. І в контексті всіх тих меморандумів і перемовин мені бракує розмови про права людини, зокрема про природне право на релігійну свободу. Я намагався пояснити, що Україна — це великий, багатомільйонний народ, і якщо росіяни не визнають субʼєктності нашого народу і нашого права на існування, то нема з ким говорити.
Справді, сьогодні потрібно говорити про право на життя, про особисту недоторканість людей, які опинилися на окупованих територіях. Хто нині говоритиме про права вірних? Ми втратили там майже сотню наших парафій! Хто говоритиме про наше природне право сповідувати віру, у якій ми народилися, на землях, які потрапили під тимчасову окупацію? Хто говоритиме про реституцію чи, скажімо, про відшкодування завданих кривд — не тільки матеріальних, а й людських і духовних?
Ми не можемо сьогодні говорити про будь-які справедливі угоди, якщо не вказати і не засудити злочинця. Без цього немає миру як «Ordo traquilitatis», про що говорить святий Августин, немає мирного порядку, щоб говорити про справедливий мир.
Тому я б хотів, щоб у контексті всіх тих перемовин і навіть тисків на Україну на першому місці була гідність людини. Наш праведний митрополит Андрей завжди наголошував, що питання миру — це добре, але чи ті мирні угоди створять нам гідні умови життя? До речі, Папа Лев XIV згадав, що мир має бути гідним. Тобто плодом мирних угод має бути те, що ми, по факту, можемо гідно жити і розвиватися на своїй землі, і нам ніхто більше не погрожуватиме — чи то з неба, чи на землі, чи з моря, що забере в нас наше право чи життя.
Отож я би радше про такого типу виміри справедливого миру хотів нагадати усім, хто сідатиме за стіл переговорів. А вже хто собі які лінії накреслить — це має бути підпорядковано гідності людської особи й пошануванню фундаментального права на життя і свободу, яку має кожна людина, незалежно від того, у якій частині світу живе, до якої церкви ходить чи з якою національністю себе ідентифікує.
Про травневий Постійний Синод у Римі
Нагадаю, що Постійний Синод Єпископів — це найвищий орган управління Церкви свого права візантійської традиції в міжсинодальний період. Бо Великий Синод, коли сходяться всі єпископи нашої Церкви, збирається раз на рік, і це — найвищий трибунал, найвищий орган управління Церквою. Але потрібно жити не тільки тих 10 днів, коли збирається весь Синод. Між сесіями Великого Синоду Главі Церкви допомагає у служінні саме Постійний Синод, який складається з чотирьох єпископів: трьох таємним голосуванням обирає Великий Синод, а одного має право іменувати Глава Церкви.
Користаючи з травневого перебування в Римі, ми провели низку зустрічей. Якщо говорити про сесійні засідання, ми вже підготували чергову сесію Великого Синоду, який відбудеться в Римі, починаючи 29 червня, свята Петра і Павла: обговорили його програму, заслухали доповідачів. Головною темою Великого Синоду буде душпастирство родини в умовах війни. Відтак, думаю, його рішення дадуть певні механізми — душпастирські і навіть канонічно-правові, щоб підтримати нашу християнську сімʼю, яка в умовах війни в Україні перебуває в дуже критичному стані і потребує негайного реагування з боку Церкви.
Читайте також:
Глава УГКЦ і єпископи Постійного Синоду провели низку важливих зустрічей у Ватикані
Хочу нагадати: індекс народжуваності показує, що для відтворення народу потрібно, щоб на сімʼю припадало по 2,5 дитини. Перед початком повномасштабного вторгнення цей індекс в Україні становив 2,1, тобто вже тоді ми бачили, що маємо демографічну кризу. А сьогодні він — 0,6–0,7! Тобто ми перед величезною бідою не тільки втрати великої кількості наших синів і дочок через війну, а й через втрату ненароджених дітей. Тому питання підтримки сімʼї сьогодні — це питання життя і смерті українського народу в найближчому майбутньому.
Звичайно, оскільки наші владики були в Римі, то намагалися нанести візити на найвищому рівні до різних дикастерій Римської курії. Ми мали зустріч із Державним секретарем Ватикану — щойно потвердженим Папою Левом у своєму уряді вже нам знаним і нами любленим кардиналом П’єтро Пароліном, який приймав нас дві години. Деякі його секретарі навіть трошки на нас нарікали, бо ми забрали час обідньої перерви. Але було чимало питань!
Одне з питань — гуманітарне. Всі ми знаємо, як радикальні кроки адміністрації Трампа порушили світовий механізм надання гуманітарної допомоги. Мало хто знає, але різні американські фонди і фундації забезпечували 41% гуманітарної допомоги по всьому світу. Це означає, що все це зазнало колапсу. І ми говорили, що існує єдина інституція у світі, спроможна негайно адекватно гуманітарно відреагувати в межах усього світу, — це Католицька Церква. Ми мусили про це сказати, зокрема в контексті необхідності продовження надання допомоги постраждалим від війни людям в Україні. Згідно з даними ООН, сьогодні 5 мільйонів українців потребує негайної допомоги їжею. Реально механізм ООН може забезпечити допомогу лише 2 мільйонам. А решта 3? Ми хотіли, скажімо так, змобілізувати чи допомогти новому понтифікату ініціювати створення необхідних механізмів гуманітарного реагування Католицької Церкви, які б могли відповісти на колапс і великий вакуум цієї здатності допомагати, та сказати про ті потреби, які маємо в Україні.
Також ми відвідали міністра закордонних справ Ватикану — секретаря Ватикану з міждержавних стосунків — архиєпископа Пола Галлаґера. Ми говорили про державно-церковні стосунки в Україні, про те, що Президент задекларував щодо стійкості нашої держави окремий пункт про державно-церковне партнерство. І це щось дуже унікальне — наша держава трактує Церкви як рівного партнера, щоби відповідати на виклики, повʼязані з наслідками військової агресії, а відтак — як ми бачимо розвиток державно-церковних відносин в Україні.
Очевидно, ми відвідали дикастерію, яка безпосередньо відповідає за Східні Церкви — Дикастерію для Східних Церков, бо і я, і владика Борис Ґудзяк є її членами. Ми говорили про необхідні механізми та засоби для того, щоб наша Церква розвивалася, створювала свої структури в різних країнах світу. Говорили і про освіту, і про навчання наших семінаристів, бо саме ця дикастерія забезпечує стипендії, зокрема нашим студентам у Колегії святого Йосафата в Римі.
Про Ювілейну прощу УГКЦ до Рима
Хочу нагадати, що 2025 рік у Католицькій Церкві є ювілейним. Пригадуєте, ми розпочали його синхронно з папою Франциском відчиненням Ювілейних дверей, зокрема в нашому соборі Воскресіння Христового в Києві. І кожен єпископ УГКЦ окремим декретом та обрядом відчинив такі двері Божественної благодаті у своїх храмах.
Читайте також:
Що таке повний ювілейний відпуст і де його можна отримати в храмах УГКЦ?
Очевидно, традиційно ювілейний рік повʼязаний із прощею, зокрема до гробів апостолів Петра і Павла. Готуючи наш Синод у Римі, який хочемо розпочати 29 червня, у день Святих апостолів Петра і Павла, саме там, у базиліці Святого Петра при гробі Петровому, разом із наступником апостола Петра нашого часу, при цій нагоді скликали нашу прощу — паломництво всіх наших вірних зі всього світу. Це буде щось унікальне — зʼїдуться всі єпископи, у це паломництво готуються вирушити наші вірні з Канади, Сполучених Штатів, Аргентини, Бразилії, Австралії, Західної Європи. Побачимо, скільки наших паломників з України зможе приїхати, бо є певні обмеження через воєнний стан. Але ще раз хочу всім нагадати: у суботу, 28 червня, о 13-й за римським часом наша Церква матиме особливий привілей — свою Ювілейну прощу і Літургію в українському візантійському обряді в базиліці Святого Петра.
Ба більше, розкрию маленьку інтригу. Я особисто запросив Папу і він отримав письмове запрошення прийти привітати наших паломників. Сподіваюся, він відгукнеться.
Запрошую всіх, хто має можливість, взяти участь у цьому паломництві. Прошу вас підготуватися сповіддю. Один із знаків цієї прощі — можливість пройти через відчинені Ювілейні двері в базиліці Святого Петра, а відтак взяти участь у Літургії. Треба, щоб і у Ватикані побачили, що разом нас багато і нас не подолати, що ми — найбільша Східна Католицька Церква, яка є глобальною, бо має свої структури не тільки в Україні, і що саме в лоні нашої Церкви обʼєднується світова багатомільйонна українська громада.
Департамент інформації УГКЦ
