«Бути поруч і діяти в дусі Євангелія — це наша місія»: дорога служіння Місіонерок Найсвятішого Ізбавителя
«Я — дорога, і правда, і життя.
Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене»
(Ів. 14,6)
У час війни, коли кожен українець по-своєму переживає біль і втрати, особливу роль відіграють ті, хто поруч із людьми в їхніх стражданнях. Сестри редемптористки — невелика спільнота богопосвячених жінок, яка служить у різних куточках України: від Львова до прифронтового Чернігова. Вони підтримують родини військових, працюють із дітьми та молоддю, проводять реколекції для поранених і вдів, стаючи свідками Божої присутності там, де найважче. Про харизму Згромадження, виклики війни та особисту дорогу покликання ми розмовляємо з сестрою Альфонсою, провінційною настоятелькою та ініціаторкою Згромадження в Україні.
Шість дівчат у Німеччині стали «першим зерном» нашого Згромадження
— Сестро, розкажіть, будь ласка, коротко історію виникнення вашого Згромадження.
— Наше Згромадження сестер місіонерок Найсвятішого Ізбавителя (відоме під назвою Редемптористки, від латинського Redemptor — Відкупитель) є частиною редемптористичної родини, яка бере свій початок у XVIII столітті. Засновником чоловічої місійної гілки став святий Альфонс Ліґуорі, а жіночу споглядальну гілку започаткувала монахиня — блаженна Марія Челеста Кростароза.
У 1957 році, напередодні Другого Ватиканського Собору, у Німеччині було засновано місійне Згромадження сестер місіонерок Найсвятішого Ізбавителя. Редемптористи тоді готувалися до місій у Японії та потребували співпрацівниць у служінні. Група з шести дівчат стала «першим зерном» нового Згромадження.
З Німеччини сестри вирушили на місії до Японії, Болівії та Чилі, а згодом відкрили монастир в Австрії.
— Як Згромадження з’явилося в Україні?
— У нашій Українській Церкві було кілька спроб заснувати Редемтористок. На початку XX століття митрополит Андрей Шептицький прагнув створити контемплятивних сестер і для цього скеровував українських дівчат до бельгійського монастиря контемплятивних редемптористок для вишколу. Однак через війну, а згодом через підпілля, сестри не змогли повернутися в Україну. На початку 1990-х років знову виникли спроби заснування спільноти сестер. І врешті контемплятивний український монастир постав у новому тисячолітті.
Заснування місійних редемптористок в Українській Греко-Католицькій Церкві розпочалося наприкінці 1990-х років. У місті Новояворівську була заснована парафія отців редемптористів. Ми, як молодь, активно брали участь у житті Церкви та належали до різних спільнот і братств. Духовний провід і служіння редемптористів особливо зворушували наші серця, і ми хотіли бути подібними до них. Саме тоді у нас з’явилося бажання створити жіночу спільноту, подібну до їхньої. Тогочасний протоігумен редемптористів серйозно поставився до нашого прагнення і розпочав перемовини з німецькою спільнотою редемптористок. Через чотири роки сестри приїхали в Україну й почали формувати молодих дівчат. Так народилася наша спільнота місійних редемптористок в УГКЦ.
— Якою є харизма вашої спільноти?
— Вона дуже проста й зрозуміла: проповідувати Слово Боже тим, хто цього найбільше потребує. А наша проповідь — це не лише слова. Це стиль життя — жити Євангелієм у спільноті так, щоб саме життя свідчило іншим про Божу любов до людини.
Наша харизма — бути поруч із тими, хто страждає: слухати, підтримувати, розділяти біль і радість, вірити в них, супроводжувати, залишатися поруч, дарувати свою присутність і час.
Наша місія є універсальною й відкриває безліч можливостей. Ми покликані Духом Святим розпізнавати знаки часу та визначати, де сьогодні є найбільша потреба.
Сьогодні, коли в Україні триває війна, природно, що наше місійне служіння здійснюємо саме тут — серед нашого народу, поруч із тими, хто страждає та несе на собі рани війни. Ми прагнемо бути поруч… Ми не завжди можемо розв’язати всі проблеми, проте завжди стараємося підставити плече, розділити тягар і подарувати надію.
— Як виглядає ваше служіння сьогодні, у час війни?
— Хочу виділити три основні напрямки, хоч звичайно можна деталізувати:
1. Духовна та психологічна підтримка родин військових
Ми регулярно проводимо кількаденні реколекції та зустрічі для родин військовослужбовців, полонених, а також для вдів, дружин, дітей і наречених наших захисників. Окремо працюємо з воїнами, зокрема зі звільненими з полону. Творимо простір довіри, служіння і спільності, де кожен може відкритися, знайти підтримку й відновити внутрішню рівновагу. Під час зустрічей ми розкриваємо духовні та психологічні теми, молимося разом, проводимо арт-терапію, організовуємо відпочинкові й пізнавальні виїзди. Це служіння є особливо дорогим і для нас самих, адже ми не лише ділимося, але й багато отримуємо — надихаємося силою, жертовністю й вірою наших незламних воїнів та їхніх родин.
2. «Зцілення ран війни» та праця з підлітками і батьками
Наші сестри-психотерапевтки активно долучаються до вже наявних ініціатив у Церкві, зокрема до проєкту «Зцілення ран війни», який готує та вишколює душпастирів, надаючи їм необхідні інструменти для глибшого розуміння й підтримки людини в умовах війни.
Ми усвідомлюємо, що війна має багато фронтів, і не всі вони — на лінії вогню. Один із наших пріоритетів — праця з дітьми, підлітками та молоддю. Майбутньому України ми служимо через катехизацію, духовний супровід і просте, щире перебування поруч. Підлітки мають можливість отримати професійний психологічний супровід від вишколеної сестри, а їхні батьки — звернутися по пораду через спеціальний телеграм-канал.
3. Служіння в Чернігові
У прифронтовому Чернігові служать три наші сестри. Попри непрості умови, вони працюють із дітьми та молоддю, підтримують парафіян, також бідних і вразливих. Для багатьох дітей зустріч із сестрами — це можливість відчути турботу, безпеку й тепло, якого так бракує у воєнній буденності.
— Розкажіть, будь ласка, детальніше про особливість служіння редемптористок
— Особливість нашої спільноти полягає в тому, що ми намагаємося прислухатися до дарів кожної окремої сестри — до того, що їй близьке, де вона може найповніше послужити Богові та людям. Тому наші завдання різноманітні: ми не займаємося виключно одним напрямком, наприклад шкільництвом чи медициною. Ми виходимо з конкретного покликання і таланту кожної, а також потреби, які маємо у Церкві. А це означає, що наші служіння можуть змінюватися, адаптовуватись відповідно до потреб часу та ситуацій.
— Як виглядає співпраця з редемптористами сьогодні?
— Ми належимо до однієї редемптористичної родини, а тому поділяємо не лише спільну харизму з місіонерами Редемптористами, але й крокуємо разом у багатьох справах та служіннях. Редемптористи — наші брати. В Українській Греко-Католицькій Церкві вони історично з’явилися раніше, тому мають великий духовний досвід, яким щедро діляться з нами від початків нашого заснування і до сьогодні.
Наше Згромадження постало в УГКЦ завдяки їхній відкритості на Божу волю та готовності ризикувати. Ми вдячні нашим братам за їхню відвагу, духовне розпізнання, підтримку й братню присутність, яку досвідчуємо у співпраці, молитві, спільному святкуванні та формаційних програмах.
Особливим свідченням цієї єдності стало служіння молодих сестер і отців у Чернігові. Під час окупації міста, коли сестри були змушені тимчасово його залишити, отці залишалися в нашому монастирі, опікуючись не лише своїми парафіянами, але й усіма, хто потребував духовної чи матеріальної підтримки.
Спільно з редемптористами ми розвиваємо пасторальне служіння у «Секретаріаті молоді», а також беремо співпрацюємо у місійній групі, яка на запрошення священників вирушає до різних міст і сіл, щоб проводити місійні реколекції та дні духовної віднови. Редемптористи часто запрошують нас до участі в парафіяльному житті — через виголошення реколекцій, лекцій, зустрічей біблійного кола, духовного супровіду. Ми завжди охоче відгукуємося на такі запрошення, бо це наш спільний шлях служіння Богові та людям.
— Як ви відчули покликання до монашого життя?
— Своє покликання я розумію як Таїнство, а Таїнство важко вичерпно пояснити чи описати — ним потрібно жити, і жити в повноті. Хтось відкриває своє покликання через чіткий внутрішній Божий голос, а хтось — поступово, розпізнаючи дію Святого Духа у власному житті.
Я не пам’ятаю одного моменту, який став би відліком мого покликання. Воно, радше, росте разом зі мною — або, можливо, точніше сказати: тихо зростало в мені.
Від дитинства, відколи маю свідомі спогади, я відчувала і знала, що хочу бути монахинею. З кожним роком це покликання ставало чіткішим, набирало форми, обрисів, ідентичності.
Сьогодні, відповідаючи на Ваше запитання і здійснюючи своєрідну «анамнезу» власного життя, розумію, що дорога мого покликання була і залишається захопливою подорожжю, сповненою тиші, відкриттів і Божої присутності.
— Чому саме редемптористки?
— Я не бачила жодної сестри-редемптористки, адже тоді їх ще не було в Україні. Зате я уважно спостерігала за отцями-редемптористами у нашій парафії в Новояворівську. Мене вражало, що ці священники будували глибокі, живі стосунки з Богом, і водночас завжди знаходили час для людини.
Їхня готовність служити Богові через буття поруч, через уважність, слухання й просту людяність, глибоко торкалася мого серця.
Я хотіла бути такою ж — уважною, готовою допомагати і «дихати Богом» у щоденному житті.
— Як це (покликання) проявилося у вашому житті?
— Під час підпілля в нашому домі Святі Літургії служили отці-редемптористи та студити. Нічні відправи, сповіді, Євхаристія при тихому вогнику свічки, у невеликому колі людей, справили на мене величезне враження.
Дитиною я дивилася на поважні, зосереджені жести священника й відчувала: тут відбувається щось надзвичайне, щось, до чого я можу бути причетна. Я знала, що переживаю те, чого інші не мають. Сьогодні я переконана — молитви нашої домашньої підпільної Церкви стали колискою мого покликання.
Мої батьки ніколи не заперечували проти мого вибору — навпаки, раділи й підтримували мене. Після легалізації УГКЦ я вперше побачила монахинь — це були сестри святого Йосифа. Саме їм я завдячую своєму першому знайомству з чернечим життям. Вони пояснили мені, що таке монастир, як живе спільнота, якими є євангельські цінності чернечого покликання.
Я часто приїжджала до них на шкільні канікули. Сестри навіть жартували, що за фотохронікою їхнього монастиря можна простежити, як я дорослішала. Я щиро планувала вступити саме до цього монастиря й навіть переконала тодішню настоятельку прийняти мене на кандидатуру, попри те, що я ще не досягла повноліття.
Але тоді, як я кажу, «втрутився Бог через сповідника» — отця Степана Федчишина, редемпториста. Він порадив мені спершу закінчити школу. Ці два роки очікування стали для мене вирішальними — саме тоді я відкрила в собі покликання редемптористки.
— Як ви почали готуватися до цього?
— Мій зовнішній вигляд виказував мій вибір. У школі без слів розуміли, що «Іра Карапата піде вчитися в семінарію». Темні кольори одягу, строгий силует, «комірець-стійка» — як у габіті редемптористів. Зовні для інших усе було очевидним, а для мене самої — ставало дедалі чіткішим усередині. Залишалося лише зробити крок. Але куди? Монастиря редемптористок тоді не існувало. Він жив лише в моїх мріях — спочатку тихо довірених мамі, а згодом і моїй подрузі Лесі Шулак (сьогодні — сестра Теодора, Генеральна настоятелька сестер Редемптористок).
Ми годинами розмовляли на перехресті наших вулиць — Івана Франка і Львівської у Новояворівську. У тих довгих вечірніх розмовах ми обговорювали, як заснувати спільноту сестер Редемптористок, обирали собі монаші імена, створювали перше молитовне правило і по-дитячому уявляли, як будемо «досконало й легко» жити в монастирі.
Згодом ми зрозуміли, що ті юнацькі мрії були необхідними, щоб зробити наступний крок — попроситися на кандидатуру до Львівського чоловічого монастиря Редемптористів. А далі прийшло усвідомлення: сам факт вступу в монастир не надає духовного імунітету.
Духовного життя потрібно вчитися щодня, крок за кроком. І дружба з Христом — це дорога всередину, у серцевину власного життя. Це не завжди просто, але без цього неможливо по-справжньому зустрітися із собою і з Богом.
— Хто допомагав вам на початку?
— Підтримку і духовний провід нам забезпечили редемптористи. Хочу згадати тодішнього протоігумена о. Михайла Волошина, якому ми довірили наше бажання, та о. Петра Барана, багатолітнього духівника нашої спільноти.
Редемптористи подарували нам перші два будинки у Львові та опікувалися нами протягом років встановлення спільноти. Отець Волошин із співбратами вів усі необхідні розмови для нашого канонічного визнання та заснування. Саме вони знайшли в Німеччині і запросили в Україну для нашої формації спільноту сестер Редемптористок місійних.
Важливими для нашого початку були німецькомовні сестри Маргрет Обередер та Гільдегард Данкль. Вони залишили свій обряд, свої місійні служіння в Німеччині та Японії й, без знання нашої мови, приїхали в Україну, у нову для них культуру й Церкву, щоб провадити групу з 15 молодих дівчат, які прагнули стати Редемптористками.
Ми могли б окремо робити інтерв’ю, перелічуючи всіх тих, хто товаришував і підтримував нас на початку. Ми вдячні Богові за кожного та кожну, бо завдяки їм ми сьогодні живемо та розвиваємось.
— Чи були у вас сумніви щодо покликання?
— Сумніви почали «вірно» приходити на горизонт мого життя пізніше — приблизно після 30 років. З психологічної точки зору це можна було б пояснити кризою середнього віку. У цьому віці людина природньо прагне бачити плоди свого життя. Тоді почали з’являтися думки: що я роблю в монастирі? А якщо все це я вигадала і в мене немає покликання? Чи було б воно, якби моя життєва історія була іншою, якщо б моя родина мала інші цінності?
Були й більш гострі сумніви: відчуття, ніби стою біля потрощеного корита — без сім’ї, без дітей, без кар’єри, без «реалізації». Та зрештою, якщо подумати духовно, 27 років у монастирі не зробили мене досконалою, бо духовне життя — це не шлях від успіху до успіху, а наполеглива праця над собою та довіра Богові, навіть коли все складно.
Так, сумніви, як бджоли, роїлися у голові. Але я завжди ділилася ними з іншими, з тими, кому довіряю, озвучувала їх. Коли проговорюєш те, що носиш у серці, воно втрачає над тобою силу. Моя спільнота теж стала для мене безпечним місцем, де можна щиро поділитися переживаннями й отримати підтримку.
— Як виглядає звичайний день сестри редемптористки?
— День у нашій спільноті подібний до денного ритму інших чернечих інститутів нашої Церкви. Бог дав нам ЧАС, і ми намагаємося його цінувати через часту приватну та спільнотну молитву. Кожна година — нагода дякувати Йому за можливість жити та будувати стосунок із Ним. Тому звичайний день редемптористки — це день, у якому вона насамперед будує зв’язок з Богом.
Спільно ми молимося «церковне правило», яке включає утреню, Святу Літургію, часи та вечірню. Додатково щодня молимося вервицю за мир та наших захисників. Раніше це робили онлайн, щоб інші могли долучатися, тепер — у спільноті.
Особливе місце в нашому житті займає Слово Боже. Кожна сестра щоденно читає його і молиться ним. Щосуботи ввечері маємо спільне ділення Словом Божим. Раз на рік проводимо тижневі реколекції, а раз на місяць — «День пустелі», реколекційний день у молитві та повній тиші. Без тиші і застанови духовне життя неможливе.
Щотижня практикуємо також ідіометричний спосіб життя, коли кожна сестра самостійно дбає про свій розпорядок дня та його духовне наповнення. Це допомагає нам перебувати з Богом у більш особистий і глибокий спосіб.
— Як ви ділитеся своєю молитовною традицією на місіях, серед людей, які не завжди практикують віру?
— Молитва має стати життям, а життя — молитвою. Не завжди легко молитися, адже молитва — це не просто емоції, не лише прохання чи внутрішні монологи. Це також тиша, вслухання в глибини власного серця та Слова Божого.
Молитва подібна до музики: важливі не лише ноти, але й їхня тривалість, ритм, паузи між ними. Саме тоді звучить справжня гармонія. Так само і молитва — це дисципліна і праця. Дисципліна потребує постійності. Великі композитори не народжувались музикантами і композиторами. Вони довго практикувались, постійно працювали, і лише завдяки цій наполегливості «ставали музикою».
Ми ділимося досвідом молитви з іншими, але завжди пам’ятаємо слова: «бо молитися як слід не вміємо, якщо Ти сам Святим своїм Духом не навчиш нас». Наша молитва залежить теж від того образу/поняття Бога який ми маємо. Ось так як ми собі уявляємо Бога, так і молимося. Що ж нам тоді робити? — молитися. І нехай молитва поступово очищує наш образ Бога як Отця і наш власний образ себе — улюбленої Його дитини.
— Які виклики поставила перед вашим Згромадженням війна?
— Війна руйнує, нівечить, відбирає життя. Вона про рани, втрати, психологічне виснаження. Це великий стрес, і ми, як і всі люди, його переживаємо. Наші рідні та друзі зараз на фронті. Ми втрачаємо близьких, шукаємо їх серед безвісти зниклих, ховаємо як героїв. Тому переживаємо ті самі болі, що й увесь народ.
Ми часто спілкуємося з людьми, яких війна торкнулася через втрати, і співпереживаємо їхній біль. Війна вчить нас стресостійкості. Ми черпаємо силу в молитві, у розмовах між собою, у короткому, але ресурсному відпочинку. Ми не хочемо, щоб війна ставила перед нами лише виклики — ми прагнемо, щоб навіть ці виклики ставали нагодами. Нагодами для солідарності, єдності, невтомної спільної праці заради перемоги і миру.
Творімо спільно нагоди для добра, взаємодопомоги, віри та надії. Чим довше триває війна, тим більша спокуса опустити руки. Це виклик. Що ми можемо зробити? — Не здаватися, діяти, і в цьому наша нагода.
Один невеликий приклад із нашого пасторального служіння в Чернігові. Місто пережило окупацію — це був великий виклик. Пасторальна праця наших отців та сестер дала змогу заснувати ще один греко-католицький храм — виклик став нагоду через служіння наших місіонарів. Тематичні зустрічі з дітьми про нашу духовну українську історію та спадщину, які ретельно готують сестри, приносять плоди: дехто почав спілкуватися українською мовою, при церкві заснували Пласт. — це ще один приклад, як виклик можна і треба переображати у нагоди, а кризи — у реформи.
Ми, Католицька Церква, у цей Ювілейний рік Надії маємо свідчити про силу Божу. Як би не лютувало зло, воно скінчене. Спільно ми здолаємо всі виклики війни.
— Що ви сказали б людині, якій життя богопосвячених видається далеким і незрозумілим?
— Я глибоко вірю у силу щирої розмови. Вона важлива і визначальна, адже саме в ній народжуються запитання, глибокий пошук і правдиві відповіді. Який би не був секуляризований світ, людина завжди потребуватиме особистого діалогу, глибини та суті. У кожної людини є базові потреби любові, добра, справедливість. Ми, сестри-монахині, є сучасницями сучасного світу, тому маємо що сказати. Євангеліє має актуальну пропозицію для світу, для кожного без вийнятку. І саме це єднає нас із будь-якою людиною, навіть якщо вона стоїть осторонь Церкви. Слова Христові: «Прийди і подивися» залишаються актуальними. Прийди — і нехай між нами народиться Слово.
Бути редемптористкою це — бути собою
— Що означає бути сестрою редемптористкою сьогодні?
— Бути редемптористкою для мене — означає жити усвідомленням свого покликання, відчувати себе улюбленою дитиною Небесного Отця. З цього глибокого досвіду народжується природна потреба ділитися любов’ю, доброю Новиною про Христа Відкупителя, свідчити віру і бути світлом для інших. Кожен день стає нагодою відкривати Бога у собі та у тих, хто поруч.
— Яку пораду ви дали б дівчатам, які сумніваються у своєму покликанні?
Найперше — не треба боятися. Сумніви — це нормально. Людина мислить і сумнівається, і це добра характеристика. Слід обдумувати, вслухатися в свою серцевину бажань, а для цього потрібна тиша. Важливо, щоб у цей час у вас була підтримка — ділитися тим, що переживаєте, з кимось, кому довіряєте. Особливо важливо обирати людину, з якою розмовляєте.
У процесі роздумів про своє покликання слід знайти певний час для розпізнання — не замалий і не надто довгий. Можливо, це звучить як кулінарний рецепт, але насправді має сенс. Розпізнання — процес важливий, але він не може тривати вічно. У певний момент потрібно взяти відповідальність і приймати рішення. Добре розпізнання має свої ознаки — серед них внутрішній мир і спокій.
Ще хочу звернути увагу на логіку слів Христа: «Я — дорога, і правда, і життя…» (Ів. 14,6). Можливо, це допоможе зрозуміти, як виглядає життя з Богом у будь-якому покликанні. Ми часто хочемо, щоб Бог був нашою безпекою: мовляв, знайду своє покликання — і буду в безпеці. Натомість Він називає себе не «Я — безпека», а «Я — Дорога». І в дорозі може статися все. Її не можна передбачити. Вона буває різною, крутою, кам’янистою…
Коли ми рушаємо цією дорогою, відчуваємо свої обмеження, слабкості, розчарування, втому. Дорога показує хто ми, виявляє правду про себе самих і про Бога. І от коли приймемо цю правду, тоді починаємо жити Життя.
Я щиро бажаю Вам і собі відваги довіряти Христу. Щодня разом із сестрами молимося за Вас. Дякую
— Щиро дякую за розмову!
Підготувала Христина ПотерейкоДепартамент інформації УГКЦ
