Бути серцем української присутності: отець Назарій Кащак про УГКЦ в Аргентині

11 квітня 2025, 21:00 770

Серед багатоголосся Латинської Америки, у країні, де українська мова звучить уже понад століття, Українська Греко-Католицька Церква продовжує своє служіння. Церква в Аргентині залишається місцем духовної підтримки, осередком пам’яті й культурної тяглості для декількох поколінь українців.

Отець Назарій Кащак — протосинкел єпархії Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ в Аргентині. Його душпастирське служіння для української діаспори є відповідальним та багатогранним. У цьому матеріалі — розповідь про досвід душпастирства в Аргентині, особливості місійного служіння та виклики, з якими сьогодні стикається українська громада за океаном.

Місійний шлях, що відкрив Господь

Коли я вступав до Івано-Франківської духовної семінарії, то і гадки не мав, що колись Бог покличе мене так далеко — до Аргентини, що стану місіонером, щобільше, буду неодруженим священником. Кажуть, що дороги Божі дуже часто незвідані й нам незрозумілі. У моєму випадку Його запрошення прийшло через серце, яке почало шукати, де я можу послужити найбільше. Саме в каплиці семінарії, у молитві, я відкрив для себе: мій шлях — місія.

У 2009 році я прибув до Аргентини — країни, яка була мені майже зовсім незнана. Але Господь готував мене до цього. Через довгі пошуки, молитви, роздуми та підтримку Блаженнішого Святослава, тодішнього єпископа-помічника єпархії Покрову Пресвятої Богородиці в Аргентині, я прийняв цей виклик.

Дуже важливо інтегруватися, але не втрачаючи своєї ідентичності, цілісності та цінності

Моя адаптація тривала понад рік, адже Аргентина — це не європейська країна, це — країна іммігрантів, така сонячна переплетеність різних культур, націй, традицій, рас. Але вони якось дуже гармонійно співживуть в одній країні, і це мене вражає. Я від початку почав шукати позитивні речі, які могли би мене збагатити й інкультуризувати. Дуже важливо інтегруватися, але не втрачаючи своєї ідентичності, цілісності та цінності.

Служіння в Аргентині — це не тільки географічна відстань у 14 тисяч кілометрів від України, це — внутрішній виклик бути всім для всіх. Тут, у Буенос-Айресі, я пройшов шлях від адміністратора парафії Святої Ольги до настоятеля катедрального собору Покрову Пресвятої Богородиці. Зараз виконую обов’язки генерального вікарія єпархії, а також ректора духовної семінарії. Це — багатогранне служіння, яке постійно вимагає серця, відкритого до людей і викликів часу.

Коли в Україні почалася війна, я роздумував, чи повертатися, щоби служити Батьківщині, але у глибині душі зрозумів, що моє служіння тут також має велике значення. Моя місія — нести світло України та її цінності світу. Це був непростий духовний вибір. Проте через молитву, розпізнання та мудрі поради братів і наставників я зрозумів: мій фронт — тут, моє покликання — боротися за Україну на духовному фронті в Аргентині.

Частина «великої мозаїки УГКЦ» на іншому кінці світу

Я часто кажу: ми, українці-греко-католики в Аргентині, — не виняток і не окрема історія. Ми — частина великої мозаїки, якою є наша Українська Греко-Католицька Церква. І якщо хоча б одного камінчика в цій мозаїці бракує, то щось ламається в загальному образі. Тому, хоч ми на іншому кінці світу, але є живою частиною глобальної Церкви. Ті самі води Дніпра, у яких хрестився наш народ за князя Володимира, своїм невидимим потоком омивають і серця вірних УГКЦ у далекій Аргентині.

Наша єпархія — місце, де зливаються духовність, культура й ідентичність

Наша єпархія тут — це не просто адміністративна одиниця. Це — місце, де зливаються духовність, культура й ідентичність. Зараз це повноцінна церковна структура, що охоплює всю територію Аргентини. Але її формування почалося на початку ХХ століття. І цьому передували перші хвилі української еміграції в Аргентині. Наші люди сюди приїжджали і передовсім шукали духовного центру, який би міг їх згуртувати. І цей духовний центр також якоюсь мірою пропагував культурні цінності.

Тут зароджувалося життя Українсько Греко-Католицької Церкви в Аргентині спочатку як візитатура для українців східного обряду. Пізніше був створений Апостольський екзархат, а з 1968 року ми маємо єпархію. Це — велика адміністративна структура, яка охоплює вірних з усієї Аргентини.

А наш владика Данило Козлинський виконує ще й місію апостольського візитатора для вірних у Парагваї, Уругваї, Чилі, Венесуелі. Бо наші люди там — це ті самі українці, які потребують душпастирського слова від рідної Церкви. Важливо опікуватися ними і старатися наближувати не тільки Україну та нашу Церкву, а загалом усі українські традиції, культуру, звичаї до наших людей.

Служіння Церкви в Буенос-Айресі

Мене часто запитують: у чому особливість нашої Церкви в Аргентині? Я відповідаю: у гармонії. Ми не просто «є» тут. Ми стараємося звучати в унісон з усією УГКЦ — як інструмент в оркестрі. Але водночас наш тембр — особливий. Він народжений із досвіду еміграції, адаптації, боротьби за збереження себе. І цей голос має значення.

Наше служіння — це не тільки Літургія чи катехиза. Це — супровід вірних першої, другої, третьої, а інколи вже й четвертої генерації українців. Ми поруч із тими, хто щойно прибув, рятуючись від війни, і з тими, хто вже народжений на цій латиноамериканській землі, але не хоче забути своє коріння. Наша Церква — це також центр національного, культурного, просвітницького життя, бо тут духовність і культура невіддільні. Якщо ти маєш глибоку культуру, то вже десь у серці носиш і духовність.

Вірні у провінціях, особливо на Півночі Аргентини, живуть Церквою. Вона як опора, довкола якої все будується. У Буенос-Айресі ситуація трохи інша. Тут духовне й культурне життя часто розділені, і наша місія — знову їх гармонізувати, допомогти відчути Церкву як щось живе, а не протокольне. Ми хочемо, щоби вона була не просто інституцією для шлюбу, хрестин, похоронів та освячення великодніх кошиків раз на рік, а щоб люди приходили сюди з довірою і відкритим серцем.

Викликів не бракує. І перший із них — це збереження української ідентичності, особливо серед молоді. Бо нові покоління українців, народжених в Аргентині, часто вже не володіють українською мовою, не розуміють традицій. Ми боремося не просто за мову — ми боремось за душу нації.

Другий виклик — секуляризація, а точніше — дисхристиянізація. У світі все менше простору для цінностей Євангелія. І Аргентина, на жаль, стає полігоном для ідеологічних експериментів. Тут романтизують досі Троцького, Леніна… І це на державному рівні — в університетах. Цих осіб, які несли смерть і руйнування в Європі, тут можуть ідеалізувати. Це небезпечно. Молодь вбирає ці образи, не знаючи правди.

Народ, що забуває свою історію, — приречений на забуття

Ось тому ми маємо бути поруч. Ми — священники, катехити, провідники громади — повинні бути правдивими. І цю правду передавати. Молодь відчуває фальш, але якщо їй дати правду, то вона її приймає. Важливо лише, щоб ми самі її знали: історію, свою культуру, своє коріння. Бо народ, що забуває свою історію, — приречений на забуття.

Ми віримо, що традиція — це не щось застигле. Це — живий організм. Її треба живити, вдихати в неї нове життя. І це не лише місія для нас тут, в Аргентині, але й у всій Латинській Америці.

Наша Церква — це серце української діаспори. Воно б’ється, поки ми молимося, служимо, розмовляємо рідною мовою, співаємо колядки, навчаємо дітей «Отче наш» українською. І доки б’ється це серце, доти ми живі, як народ, як Церква, як частинка Божого задуму.

Важливим викликом для Української Греко-Католицької Церкви в Аргентині також залишається питання браку священнослужителів. На понад 50 активних українських спільнот, розкиданих по всій території країни, сьогодні припадає лише 14 священників, які часто змушені обслуговувати кілька парафій одночасно. Великі географічні відстані між громадами, брак постійної духовної опіки та неможливість регулярного звершення Святих Таїнств створюють пасторальну і людську напругу як для духовенства, так і для вірних.

Відкрите серце української присутності

Наша єпархія також займається організуванням осередків, де молодь може вчити українську мову, культуру, звичаї, традиції. При Інституті патріарха Йосифа Сліпого щорічно відбувається курс української культури, мови і впровадження в богословʼя. У січні ми збираємося на два тижні, щоб могти збагатити молодь тими знаннями, які дуже часто їхні батьки не вміли або не знали, як передати.

Ще донедавна в катедральному соборі в Буенос-Айресі Літургія звершувалася лише раз на тиждень. Сьогодні ж маємо щоденні Богослужіння іспанською мовою. Це стало відповіддю на нову реальність: чимало вірян, які тепер приходять до нашого катедрального собору, — це наші сусіди, місцеві мешканці або вірні латинського обряду. Вони зацікавилися нами, захотіли пізнати нашу духовність і стали частиною нашої спільноти.

Цікаво, що в суботу на Літургію іспанською приходить більше людей, ніж на українську. Це свідчить не лише про ефективність місійної праці, а й ставить перед нами виклик — розбудову власної відкритої церковної структури. Більше не можемо залишатися в межах закритого простору, як це було ще з часу комунізму, коли зв’язок між Україною й українською Церквою в Аргентині був обмежений.

Сьогодні ми намагаємося зробити Україну ближчою для аргентинців. Через Літургію, спілкування, культуру і служіння відкриваємо їм те, ким ми є і які цінності несемо. І бачимо, що вони з великим зацікавленням це приймають.

Втім не завжди все було так просто. Зокрема, однією з наших невдач було те, що ми не змогли передати віру й культуру другому поколінню українців. Асиміляція — це виклик для будь-якої діаспори. Обмежені ресурси й відсутність модернізації не давали нам змоги швидко реагувати на зміни, особливо у сфері комунікації.

УГКЦ в Аргентині — це жива спільнота, яка відкривається, зростає і дихає одним серцем із народом, якому служить

Пригадую, коли я приїхав до Аргентини, у мене не було жодної інформації про нашу Церкву тут. Єдиним джерелом був часопис «Голос», але він не досягав молоді. Він залишився виданням старшого покоління — тої інтелігенції, яка зберігала минуле, але не відкривалася до сучасності. Молодь же потребує нового і зараз. У час інтернету вона чекає не відповіді «на завтра», а вже сьогодні. Тому ми працюємо над тим, щоби встигати за цим ритмом: готуємо молодих священників і семінаристів, які вміють комунікувати, бути відкритими не лише до української громади, а й до аргентинського суспільства.

І попри всі труднощі, наша Церква тут, в Аргентині, залишається серцем української присутності. Це не лише храм чи структура — це жива спільнота, яка відкривається, зростає і дихає одним серцем із народом, якому служить.

Формація в мультикультурному світі

Бути ректором семінарії — це особливе покликання. Наша семінарія імені блаженного Омеляна Ковча — молода, але жива. Ми маємо п’ятьох семінаристів — всі вони з аргентинської діаспори. Вони народжені тут, але шукають Бога в нашій Церкві. І це — велика надія.

Формація семінаристів Української Греко-Католицької Церкви в Аргентині — це не просто академічне навчання чи філософсько-богословська підготовка. Це — спосіб життя. Тут виховують не лише священників, а свідків Христа, які мають стати голосом Євангелія в сучасному, складному і мультикультурному світі.

Наш навчальний заклад молодий за віком, але глибокий за змістом. Його заснував владика Андрій Сапеляк, а згодом був реструктуризований під проводом владики Данила. Сьогодні семінарія функціонує радше як родина, ніж як установа. Тут важливий індивідуальний підхід до кожного семінариста, глибокі особисті зв’язки та постійна турбота про духовне й людське зростання кандидата до священства.

Формація відбувається в багатьох вимірах: лекції, молитви, духовні вправи, соціальні проєкти й активна пасторальна участь. Семінаристи долучаються до катехизації, служіння спільнотам, соціального супроводу. Усе це — в умовах поєднання української ідентичності й аргентинської реальності. Адже їхнє майбутнє служіння — серед нащадків українських емігрантів, серед новоприбулих з України через війну і серед людей, що часто не знають української мови, але потребують духовної опіки.

Особливо важливі підготування до праці в мультикультурному середовищі. Адже Аргентина — це простір, де звучать різні мови: іспанська, португальська (особливо у прикордонних регіонах) і навіть місцеві діалекти. Семінаристи повинні бути відкритими до діалогу, вміти балансувати між українською культурою і реаліями Латинської Церкви, з якою часто доводиться співпрацювати.

Формація в семінарії також охоплює поглиблення знань про Україну — її історію, культуру і водночас розуміння болю війни, травм, які привозять із собою переселенці. Майбутні священники мають бути здатними відповісти на виклики часу: служити Євангелієм там, де політика і суспільство втрачають правдиві орієнтири.

Вони — майбутні душпастирі, покликані стати мостом між поколіннями, культурами й епохами

Виклик асиміляції теж не чужий семінаристам. Тому особлива увага приділяється збереженню української ідентичності. Їм доведеться працювати в різних середовищах: від нових мігрантів до четвертого-п’ятого покоління українців, які часто не володіють українською мовою. Але саме вони — майбутні душпастирі, покликані стати мостом між поколіннями, культурами й епохами.

Екуменічна та міжрелігійна співпраця

Щодо екуменізму й міжрелігійного діалогу тут, в Аргентині, я відповім просто: усе починається з особистих стосунків. Ми не маємо формального діалогу з усіма конфесіями, але з багатьма — дуже добрі, дружні та конструктивні відносини. Це — жива зустріч, не протокол.

Наша Церква активно бере участь у міжконфесійних ініціативах. Ми долучаємося до спільних молитов за єдність християн, зустрічей між духовенством різних конфесій і навіть міжрелігійних заходів. Наприклад, я особисто маю добрі стосунки з одним рабином, а також із мусульманським імамом, який навіть читав лекції нашим семінаристам про іслам і релігієзнавство. Для наших молодих майбутніх священників це справді важливо — чути, розуміти, бачити інше обличчя релігії через особистий досвід.

Особливо в час війни в Україні це набирає нового змісту. Міжрелігійна молитва за мир стала важливою складовою служіння УГКЦ в Аргентині. Разом із представниками інших християнських конфесій і релігійних спільнот ми єднаємося у молитві за перемогу справедливості, зцілення поранених сердець і Божий захист українського народу.

Разом ми реалізовували соціальні проєкти: допомагали біженцям, підтримували жінок у складних обставинах. Наші парафії в регіоні Буенос-Айресу стали справжніми хабами гуманітарної допомоги — сюди приносили одяг, продукти, медикаменти, щоб передати все це в Україну. Разом із нами це робили і представники інших конфесій.

Разом ми можемо голосніше та переконливіше свідчити про цінність християнського життя, про гідність кожної особи, про сім’ю, про мир

Я переконаний, що разом ми можемо голосніше та переконливіше свідчити про цінність християнського життя, про гідність кожної особи, про сім’ю, про мир. Так, сучасне суспільство стає дедалі секуляризованішим. Але саме тому наш обов’язок — бути свідками Христа в усьому, що ми робимо.

І що важливо — діалог не означає втрату або розмиття нашої церковної ідентичності. Навпаки — коли я знаю, ким є, коли глибоко вкорінений у своїй вірі й традиції, тоді можу щиро, відкрито зустрічатися з іншими — не як суперник, а як брат. Бо ми всі покликані нести світло Христової любові у світ, який часто перебуває у темряві.

***

Українська Греко-Католицька Церква в Аргентині — це серце діаспори. Наша українська громада тут є таким великим деревом, яке глибоко пустило коріння в аргентинське суспільство. Але коріння цього дерева, цієї української громади живиться всім українським. Попереду — чимало викликів: зберегти ідентичність, говорити мовою молоді, служити новим поколінням, працювати з родинами, розвивати медіаєвангелізацію. Але ми не боїмося. Ми живі, ми молимося, ми свідчимо. І серце єпархії Покрову Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі б’ється в унісон із серцем нашої глобальної Церкви та України.

Підготувала Віра Вальчук
Департамент інформації УГКЦ