Чеснота надії в духовному житті

Вступ

Папа Римський Франциск, проголошуючи 2025 рік Божий ювілейним, наголосив, що надія є його «головним посланням», закликаючи, «щоб нас приваблювала надія і щоб вона через нас стала заразливою для тих, хто її прагне» [1]. Відповідаючи на цей заклик папи Франциска, Блаженніший Святослав, Глава й Отець УГКЦ, також запросив духовенство, монашество та мирян нашої Церкви ознаменувати цей ювілей 2025 року Божого чеснотою християнської надії, назвавши її «ніби якорем, що утверджує у вірі у воскреслого Христа нас, люд Божий, який крізь різні виклики і випробування третього тисячоліття паломничає в кораблі Вселенської Церкви до Божого Царства» [2].

Сьогодні нам як ніколи потрібна надія. Хоч вона пов’язана з майбутнім, ми потребуємо її в сьогоденні. Вона допомагає нам підтримувати теперішнє, надаючи йому потрібного сенсу. Якби надія була спрямована лише на майбутнє, вона швидко перетворилася б на ілюзію, бо те, чого ми надіємося, не завжди може стати реальністю. Тому надія зміцнюється в теперішньому, щоб супроводжувати вибір, який кожна людина покликана зробити з відповідальністю. Подібно до цього, надія допускає й те, що людина може зректися чогось, будучи свідомою своїх власних обмежень. Тому надія зроджується не лише перед обличчям небезпеки чи страху за майбутнє. Вона надає сенсу нашій реальності сьогодні, що вимагає від нас свобідного вибору, щоб будувати наше життя на основі правди про себе, світ і майбутнє.

«Христос Ісус, наша надія» (1 Тим. 1, 1). У цьому вислові апостол Павло вказує на осердя нашого християнського буття. В його основі лежить подія Ісуса Христа. Згаданий вислів нагадує про земне життя Сина Божого та Його славне воскресіння. У Ньому і для Нього наше життя набуває сенсу, і віруюча людина вже не може мислити себе окремо від Ісуса Христа. Нове життя, до якого ми покликані, нерозривно пов’язане з тим, щоб розділити долю Христа: бути похованими з Ним у смерті, щоб разом з Ним воскреснути до нового життя, яке не матиме кінця. Оновлення, яке відбувається у віруючій людині у Святім Дусі, вказує напрямок життя, осяяний надією. Напруга, яка виникає між тим, чим ми живемо, і тим, що здійсниться в майбутньому, проживається в надії, яка приймається як конститутивний принцип впевненості в Божій любові. Надія, таким чином, стає впевненим очікуванням (Рим. 8, 19, 24, 25; 1 Кор. 1, 7; Гал. 5, 5; Флп. 1, 20) того, що обітниця Ісуса Христа, що Він буде з нами навіки, здійсниться. Коротше кажучи, віруюча людина не живе з опущеною головою, зносячи страждання і труднощі життя, а навпаки, з надією спрямовує свій погляд на остаточену мету її життя і покликання.

Нижченаведені роздуми допоможуть глибше замислитись над християнською чеснотою надії.

Життя пливе, наче рiка, прямуючи до щораз нової мети, до завтрашнього. Тому ми повиннi брати до уваги наступний день, очiкувати його. Якби сонце припинило свiтити, земля приринила б своє існування. Надiя — це сонце людського життя. Отож, справедливо Данте помiстив на ворота пекла, вiчної смертi напис: «Залиште всяку надiю, ви, що входите сюди». Той, хто позбавлений остаточної цiлi, не має надiї, не очiкує блаженства. Але у вузькому сенсi слова, святi у небi, якi вже досягли вiчного блаженства, також уже не живуть з надiї, бо їхня надiя вже сповнилася, їхня вiра зросла у прямому спогладанні й досвiдченнi Бога. У нашому життi на землi ми практикуємо три богословськi чесноти: вiру, надiю, любов. У вiчностi ж залишиться лише любов, бо те, у що віримо, побачимо, і те, чого сподіваємося, отримаємо, а любов ніколи не перестає (1 Кор. 13, 8).

Богословські аспекти

У релігійному житті народу Божого надія на щасливе майбутнє, до якого прагнуть усі люди (1 Тим. 2, 4), посідає чільне місце. Божі обітниці поступово явили вибраному народові велич майбуття, котре буде не реальністю цього світу, а «батьківщиною кращою, тобто небесною» (Євр. 11, 16), «життям вічним», в якому люди будуть «дітьми Божими» (1 Ів. 2, 25; 3, 2).

Надія на Бога та Його вірність, віра в Його обітниці вселяють впевненість щодо цього майбутнього (пор. Євр. 1, 1), дають відчути його велич. Тому прагнути цього майбутнього, надіятися на нього здатний тільки той, хто вірить. Участь у цьому безсумнівному майбутньому все ж залишається суб’єктивно-проблематичною, бо залежить від терплячої й вірної любові, а для грішної свободи вимога такої любові є надто важкою. Отже, віруючий не може покладатися тільки на свої сили, щоб досягнути майбутнього. Він може тільки надіятися на Бога, у Котрого вірить, Котрий — і тільки Він — може надати його свободі здатності любити. Вкорінившись у вірі, надія може розкритися в майбутньому і своїм динамізмом надихати все життя віруючого.

Папа Бенедикт XVI в енцикліці «Spe Salvi» § 2 чітко показує взаємозв’язок віри та надії: «Надія» — дійсно центральне слово біблійної віри, причому в деяких віршах слова «віра» і «надія» постають взаємозамінними. Скажімо, Послання до євреїв тісно пов’язує «повноту віри» (10, 22) з «непохитним визнанням надії» (10, 23)... «надія» є еквівалентом слова «віра»» [3].

Чеснота християнської надії передбачає трояке сподівання: стосовно майбутнього, блага і невизначеності. По-перше, надія має відношення до майбутнього. Цей зв’язок з майбутнім належить до найдавнішого змісту поняття надії. І в цьому випадку акцент ставиться на те, чого сподіваємося. По-друге, надія однозначно спрямована на добро. У цьому сенсі надія не є ні очікуванням чогось поганого, ні страхом. Її можна розуміти як сподівання на щось приємне і бажане для того, хто надіється. Більше того, надію також можна розуміти як кінцеву позитивну перспективу або спасіння. По-третє, надії властива невизначеність. Тому, надією ми оцінюємо щось, що є важким для осягнення, але в принципі можливим для отримання. Якщо ж ми здатні контролювати процес, або впливати на його перебіг, передбачаючи його неминучий результат, надія відразу зникає.

Християнська надія є теоцентричною, бо спрямована на особу Христа та остаточну тринітарну реальність Бога. Таким чином, триєдиний Бог є центром і найвищою метою надії. Також християнську надію можна розуміти як дар, який походить від свобідно розділеної Божої любові, від бажання єдності з Богом, і ця вічно жива надія не зникає навіть в її остаточному сповненні.

У своїй теоцентричності християнська надія має властиві їй ознаки. По-перше, вона є однозначною щодо своєї цінності, змісту та підґрунтя. Вона є доброю, абсолютною і кінцевою через свою спорідненість з Богом; вона не спрямована на інші об’єкти чи особи, а цілковито скерована до Бога і знаходить свою основу лише в Ньому.

По-друге, теоцентричність християнської надії означає, що вона не ініціюється людиною і не оцінюється за людськими критеріями. Як чеснота вона можлива лише завдяки Божій благодаті, що передбачає радикальну спорідненість з Богом і покладання на Нього. Тому людина не є ні відправною точкою, ані кінцевою метою християнської надії. Власне Бог є альфою і омегою християнської надії. Тому, теоцентричність християнської надії передбачає, що носії надії, тобто люди, не можуть закриватися в собі, бо надія вимагає радикальної переорієнтації та відмови людини від егоїзму. Натомість будь-яка форма егоцентричного способу життя є несумісна з християнською надією.

По-третє, християнська надія є конкретною, оскільки конкретним і реальним є Бог як основа і кінцевий горизонт християнської надії. Він як живий і люблячий Батько присутній у кожній події людського буття. Творець відкривається людству у конкретних подіях історії спасіння як Бог в Трьох Особах, який шукає спілкування.

Ще однією особливістю надії є її есхатологічний вимір, який робить її чимось особливим і необхідним для сучасної людини. Християнська ж есхатологія — це не загальні розмови про майбутнє, і не лише система релігійних поглядів про кінець світу і людства. Передусім есхатологія стосується самої особи Христа як есхатону.

Есхатологічний вимір надії

Книга Одкровення Йоана Богослова постає як потужне джерело надії для переслідуваних християн. У ній Бог представлений як Вседержитель, Той, хто контролює хід історії і ставить останню крапку в драмі людства. Образи нового неба і нової землі (Од. 21, 1–4) дають надію на остаточне відновлення всього творіння. Обітниця, що Бог «витре кожну сльозу з очей їхніх» (Од. 21, 4), приносить втіху і надію тим, хто страждає. Книга завершується словами «Амінь, прийди, Господи Ісусе!» (Од. 22, 20), що виражають палке очікування і надію на повернення Христа.

Від початку до кінця християнство є релігією надії, спрямованою в есхатологію, яка перетворює та змінює сьогодення. Християнська віра живе з реальності Воскресіння розп’ятого Христа і спрямована на обітницю майбутнього, яке приносить Христос. Есхатологічний світогляд має бути властивий не лише християнській проповіді, але загалом є фундаментальним для існування Церкви. Тому Церква має щодня ставити християнам важливе запитання про майбутнє. Христос творить наше майбутнє завдяки своєму Воскресінню, тому всі наші очікування і сподівання від майбутнього, мають враховувати цю перспективу Воскресіння. Всі наші знання про Христа стверджують не лише те, ким Він є, але й те, що ми від Нього очікуємо. Всі ці знання демонструють: «Христос між вами, надія слави» (Кол. 1, 27). Таким чином, обітниця є тим дороговказом, який спонукає вірних надіятися на незвідане майбутнє, яке Христос творить сьогодні.

У Новому Завіті християнська надія спрямована на те, що ще не є видимим. Вона «надіється проти надії» і таким чином розрізняє, що видиме завдяки теперішньому досвіду є реальністю. Лише надія вказує людині на праведність як противагу гріху, на життя як противагу смерті, на майбутню слави як противагу стражданням, на мир як противагу розбрату.

У досвіді реальних страждань і смерті віра опирається на надію, яка спрямована у майбутнє. Вірити насправді означає перетинати і виходити за межі, брати участь у виході. Коли йдеться про смерть, страждання, то вони залишаються однаково складними для віруючої і для невіруючої людини. На ці виклики не існує готової відповіді. Віра не втікає перед цією жорстокою реальністю в якусь небесну дійсність, не живе мріями про іншу паралельну реальність, але намагається дати відповідь на ці виклики в сьогоднішніх обставинах.

Також віра може з’явитися в момент, коли життя з його стражданнями та випробуваннями ставить особу на межі її існування. І лише наслідування Христа, який воскрес зі страждань, із мрячної смерті та з могили, допомагає нам через віру відкрити перспективу, в якій більше немає нічого, що могло б нас гнітити. Власне, у воскресінні Розп’ятого розриваються межі, які знаменують кінець усіх людських страхів, і тоді віра може та навіть повинна перерости в надію.

Окрім богословського осмислення віри важливо проаналізувати практичні кроки, які допоможуть в часі Ювілейного року вчитися віри, надії та любові, а також осмислити те, що може стати джерелом надії для сучасної людини.

Джерела надії для християн

Молитовно-таїнственні

— Читання і роздуми над Божим Словом. Про важливість молитовного читання вже не одноразово наголошувалося. А особливо в часі війни лунає заклик Синоду УГКЦ до «всіх вірних нашої Церкви щоденно читати Боже Слово і роздумувати над ним у парафіяльних спільнотах біблійного апостоляту» [4];

— Участь у Таїнствах. Читання і роздуми над Словом Божим скеровують людину до глибшого єднання з Христом через таїнства Церкви: «Проте пам’ятаймо, що Боже Слово завжди веде до причастя Святих Таїнств і сповнюється в Літургії Христової Церкви» [5];

— Слово Боже має бути невід’ємною частиною катехизації. Апостольське повчання «Радість Євангелія» підкреслює нерозривний зв’язок між Божим Словом та катехизацією: «Вивчення Святого Письма має бути дверима, відкритими для всіх віруючих. Основне, щоб об’явлене Слово глибоко збагатило катехизацію і всі зусилля з передавання віри» [6];

— Молитва (приватна й у сімейному колі): праведний митрополит Андрей Шептицький наголошував родинам, що «ваша домівка є першою і найважливішою школою, де ваші діти мають навчитися любити Бога і людей. Якою буде та школа, таким буде й навчання» (Християнська родина, 13). Тому, залишається важливим по-християнськи виховувати дітей, створювати в сім’ї особливу атмосферу спільної молитви: «Моліться разом перед святими іконами, святкуйте неділі і свята, беручи участь зі своїми дітьми в парафіяльній Божественній Літургії» [7].

Практичні

— Служіння ближньому (дияконія). Сьогодні кожен українець в Україні та поза її межами має відкритися на харитативне служіння воїнам, пораненим та сім’ям, що втратили своїх рідних на війні або не мають відомостей про них. І кожен у своєму селі чи місті мав би поставити собі запитання: чим я допоміг тим, хто мене захищає ціною власного здоров’я та життя?

— Конкретні вчинки милосердя. Те, що характеризує християнську любов, це її конкретність. Як конкретним є кожен наш ближній із його неповторними щоденними потребами і нуждами, так само конкретною має ставати Божа присутність у наших вчинках милосердя: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього прийняти в дім, хворого і ув’язненого відвідати тощо (пор. Мт. 25, 35–36) [8].

— Людина-християнин у кожному стані: у сім’ї, богопосвяченій спільноті чи в целібаті може бути «місцем» зустрічі з Богом, тією біблійною горою, де можна зустріти Творця і Батька.

— Спільноти. Важливим є формування при парафії спільнот відповідно до віку, зацікавлень та дарів її членів. Харизми кожного християнина є важливими дарами, які можуть діяти на добро всього Тіла Христового, лише потрібно розпочати ними ділитися.

Безнадія у світі викликів

Якщо чеснота надії тісно пов’язана з вірою, то гріх невір’я, очевидно, веде до безнадії, з якої зроджуються почуття тривоги, розчарування, байдужості та страху.

Власне у книзі Одкровення (21, 8) першими в ряді грішників, яким належить смерть у вогні, є категорія «боязливих і безвірних», які стоять попереду невіруючих, убивць, розпусників та ідолопоклонників. У розумінні автора книги Одкровення людський рід метається між двома крайнощами: бажанням бути богом та впаданням у боягузтво, втому і небажання брати відповідальність.

Часто заперечення надії випливає не з людської слабкості чи відчаю. Бо ці людські стани передбачають присутність мінімальної надії, але насправді, заперечення надії випливає з надмірно покірної згоди в теперішньому. Проте, чи не в теперішньому людина має можливість по-справжньому існувати, реально бути присутньою і справді набиратися впевненості? Людська пам’ять прив’язує особу до минулого, якого вже немає. Натомість, надія спрямовує її в майбутнє, якого ще немає, але якого вона сподівається. Часто сучасна людина пам’ятає, що жила, але не живе; пам’ятає, що любила, але не любить. Людина очікує, що колись буде щаслива, але це очікування змушує її проходити повз щастя щодня. Життя одними лише спогадами і сподіваннями без теперішніх зусиль та присутності людини в сьогоденні позбавляє її щастя і затягує у часи, яких вже або ще не існує. Таким чином, людина потрапляє в пастку небуття і марної суєти [9]. Щоби вправлятися в надії, нам потрібно чітко усвідомлювати те, що здатне її забрати чи знищити. І таких чинників у наші часи маємо багато:

— Війна. Війна не лише штовхає людину у безнадію, а й топче її гідність. Знищення і страждання в часі війни атакує людську гідність у короткостроковій і довгостроковій перспективах [10]. В Україні ми бачимо наслідки війни на кожному кроці: в людях, в настроях, в сім’ях, в баченні майбутнього. У війні з Росією, яка є для України екзистенційною війною, тобто війною за виживання, ми бачимо тісний зв’язок між вірою і людською гідністю. І тому ще гостріше стає зрозуміло, що війна, базована на схиблених релігійних переконаннях, суперечить усім моральним та духовним законам: «Той, хто Божим ім’ям виправдовує тероризм, насильство і війну, не йде Божим шляхом. Війна в ім’я релігії стає війною проти самої релігії» [11].

— Корупція у суспільстві. Про цю духовну, моральну хворобу вже неодноразово роздумував Синод УГКЦ і висловив свою думку, що «у суспільстві, позначеному корупцією, відповідальними за це явище є всі його члени. Проте чи не найбільшу відповідальність як у виникненні корупції, так і в її поширенні мають ті, хто в особливий спосіб покликаний служити загальному добру — державна влада та представники політичної спільноти. На органах державної влади лежить перша відповідальність за здійснення заходів щодо оздоровлення суспільного організму від цієї смертоносної недуги та створення таких умов, які б унеможливлювали виникнення чи поширення цього руйнівного явища» [12].

— Церква має лік для людських душ — Таїнства, даровані Христом для всіх грішників, і зокрема для тих, хто уражений гріхом корупції. Тому, «особливою лічницею людського сумління від усякого гріха є Святе Таїнство Сповіді. У цьому Таїнстві наш Спаситель, за посередництвом служіння свого священика, як той євангельський милосердний самарянин, виливає оздоровчі потоки Божого милосердя на наші рани, допомагаючи нам двигнутися з неволі грішних звичок, і дарує нам необхідну благодать, щоб протистояти руйнівній силі скорумпованого суспільства», а «окремим завданням церковної спільноти є молитися за людей, поневолених гріхом корупції» [13].

— Міграція. Війна, корупція та невизначеність змушує людей покидати рідну країну та вирушати у невідомість. Як зазначає Декларація Дикастерії віровчення DignitasInfinita, «мігранти перші падають жертвами різних форм вбогості. Їх позбавляють гідності не тільки в їхніх рідних країнах, вони ризикують життям», більше того «мігрантів не вважають гідними настільки, щоб допустити їх до суспільного життя на рівні з іншими, і забувають, що вони мають таку саму гідність, як і інші особи» [14].

— Роз’єднання сімей стало наслідком війни та спричиненої нею міграції. А окрім того сім’ї проходять через різні випробування: «Існують дві основні небезпеки, здатні вражати сімейне мислення. Для першої з них найважливішими є вартості, повністю скеровані на „світ цей“. Негласним девізом такого підходу є твердження, що живемо лише раз і тому з цього світу треба взяти все, що вдасться вхопити.… До духовних вартостей прихильники цієї тенденції байдужі. Таких цінностей, як Бог, Церква, Держава вони не розуміють, не визнають. А це для сім’ї означає поступову втрату глибини і щирості відносин та їх переорієнтацію на гонитву за накопиченням… Ще однією цивілізаційною загрозою для наших сімей є намагання переконати себе та інших, що все у цьому світі відносне й швидкоплинне. Мовляв, немає нічого абсолютного, святого чи постійного. Прийняття такого мислення ударяє не тільки по наших релігійних і національних святинях, а також по самій сім’ї, її стабільності і тривкості» [15].

— Відстань. Через міграцію багато сімей розділені не лише відстанню, а й емоційно та духовно. Подруги відвикають одне від одного. І якщо не знайти сили та натхнення підтримувати зв’язок, то розпад сім’ї стає реальністю, а розлучення — лише питанням часу.

— Бідність, що охопила більшу частину українців [16]. Церква визнає, що «основну відповідальність за покращення ситуації в економіці і на ринку праці відіграє, вочевидь, держава» і закликає «державних мужів України та країн нашого поселення вживати рішучих і послідовних заходів, щоб забезпечити власним громадянам, емігрантам і заробітчанам доступ до праці та гідну винагороду за неї, належний соціальний захист і опіку, зокрема найслабшим і найуразливішим» [17].

— Рани і травми війни. Поранення та контузії, психічні травми та розлади у військових і цивільних стали викликом, який не дозволяє їм повернутися до звичного життя, а їхній світ зруйновано. Якщо цей стан ще супроводжується відмовою рідних та близьких підтримати їх, тоді наші захисники відчувають власну непотрібність. А для людини це дуже важке і відчуття з яким самостійно неможливо справитися. Тому дуже важливим є бути уважним до потреб усіх тих, хто зранений війною, і давати таким людям всіляку підтримку, особливо ж огорнути їх любов’ю та турботою, щоб вони не відчували себе покинутими чи навіть відкинутими чи забутими суспільством.

Цей перелік викликів та небезпек, які крадуть нашу надії можна ще продовжувати. Серед усіх цих викликів нашого життя в умовах війни, несправедливості та жорстокості навіть християни можуть втратити таких важливий орієнтир нашої віри, яким є християнська надії. Як богословська чеснота надія дана нам від Бога як дороговказ, і ми покликані плекати її і не забувати, що вона вмирає останньою. Надія у християнському житті — це надзвичайно важливий і цінний привілей, який дозволяє пережити важкі часи лихоліття з твердим переконанням у перемогу добра над злом, у сповнення Господніх обітниць про блаженства. Ми ні на мить не повинні забувати, що у горнилі власних страждань, труднощів та викликів ми є ті блаженні, яким обіцяна велика нагорода на небесах — Царство Небесне, де засмучені будуть утішені, голодні та спраглі справедливості наситяться, милосердні зазнають милосердя, а миротворці синами Божими назвуться (Мт. 5, 3–12). Ця надія дає нам сили змагатися і не впадати у відчай навіть у найважчі моменти життя, коли все довкола намагається забрати останній промінчик нашої надії і змусити нас опустити руки і здатися. Саме завдяки надії ми знаходимо в собі сили навіть після найважчих упадків і невдач знову підводитися, щоразу роблячи новий початок, і продовжувати шлях до нашого остаточного призначення — зустрічі та злуки з Богом у Його Царстві. Хоч наша надія спрямована у майбутнє, але ми вже й сьогодні частково можемо брати участь у цьому есхатологічному блаженстві через досвід особистої зустрічі з Богом у молитві і таїнствах.

Практичні завдання на Ювілейний рік для кожного християнина:

— плекати чесноту надії: Ювілейний рік символізує новий початок, можливість виправити помилки минулого, почати будувати краще майбутнє;

— робити все можливе для духовного відродження: цей Рік може для кожного стати моментом духовного очищення і переосмислення та особистого навернення до Бога;

— дбати про захист соціальної справедливості: Ювілейний рік є нагодою виховувати справедливе суспільство, в якому би всі члени відповідали на крайню бідність кооперацією, а на соціальну нерівність — пошуком справедливості;

— реагувати і намагатися усувати ті перешкоди, що нищать надію кожної особи.

Інші статті

«Рік зустрічей, які творять історію», — Глава УГКЦ Блаженніший Святослав про служіння Церкви у 2024 році
8 січня

10 пропозицій щодо святкування неділі Божого слова в УГКЦ
6 січня

Що таке повний ювілейний відпуст і де його можна отримати в храмах УГКЦ?
2 січня

Пресвята Богородиця — Мати надії
31 грудня

Дивитися ще