«Десь є святі землі на земному шарику. Для українців то є Донбас», — священник УГКЦ з Краматорська Василь Іванюк
Коли 58-річного уродженця Львівщини Василя Іванюка запитують, що він робить на Донеччині, чоловік спирається на Святе Письмо та лозунг, що виник 2014 року серед донецьких ультрас: «Сонце України встає на Донбасі».
«Я кожного ранку включаю то сонце, — каже він. — Піднімаюсь дробинкою по небосхилу, підтягую сонце, протираю диск і пускаю його світло на решту України».
Василь Іванюк — греко-католицький священник із Краматорська, який «запалює сонце» вже 33 роки. Він переїхав на схід країни на початку 90-х. Будував там церкви у бойківському стилі, фінансував історичні видання про Донеччину й «Словник говірок центральної Бойківщини». Від початку російської окупації в 2014 році пішов служити капеланом у 81-у бригаду, став волонтером, очолив регіональне відділення «Caritas», яке допомагає місцевим.
Про свою першу зустріч із «рускім міром» отець Василь розповідав майже десять років тому в одному з інтерв’ю. Якось він заїхав у сільську крамницю біля Краматорська по воду. Хтось із місцевих побачив його Chery Tiggo на львівських номерах: «Що тут робить бандерівська машина?».
«Даремно я сказав: «Роззуй очі — вона китайська! Бандерівці поки що машини не випускають, — згадував священник з властивим йому почуттям гумору. — За кілька хвилин мене підрізали на дорозі. Витягли. Троє „ополченців“ кричали щось про Правий сектор. Я остудив їхній запал: „Заспокойтеся! Живу тут понад 20 років. Збудував сім храмів, два будинки, виховую чотирьох дітей. Якщо хтось із вас більше зробив для Донбасу, я готовий отримати кулю“.
В інтерв’ю «Українській правді» Василь Іванюк розповів про реалії прифронтового Краматорська, сакральне значення Донеччини й Луганщини для всієї країни та про те, як Донбас став для нього рідним.
Далі — пряма мова.
«Невже тут живуть люди?!»
Знайомство із Донбасом для мене починалось з розмов моєї матері, яку наприкінці 1950-х завербували на роботи на шахти.
На Турківщину, де я народився, приїжджали агітатори, які умовляли молодих хлопців та дівчат їхати на Донбас, де не вистачало людей. Мама — одна з десяти дітей у сім’ї — поїхала. Деякий час працювала в Макіївці.
Вона розповідала мені про високі заробітки та важкі умови праці. Про бандитизм і поножовщину. Тоді на шахти з’їжджались кримінальні елементи з усього СРСР, і всі ті розбірки, все, що було у таборах, на зонах, перенеслось там у цивільне життя.
Наступна моя «зустріч» із Донбасом була в радянській армії у 80-х, де я обслуговував ракетну дивізію стратегічного призначення. У нас був хлопчина з Горлівки, він постійно щось собі діставав — якісь таблетки, щось понюхати. Бігав десь голяка, а його ловили (сміється).
Якось мені дали відпустку, і я повертався додому. Зранку, тільки сонечко встало, поїзд зупинився у Костянтинівці. Пасажири вийшли на перон покурити. Я побачив жовте небо, почув запах сірки, того всього, і подумав: «Невже тут живуть люди?!». У той момент мої «найгірші підозри» щодо Донбасу справджувались (усміхається).
Я дуже люблю Донеччину, бо живу там. Якщо у тебе є внутрішні фільтри, вони не пропустять всередину будь-який негатив. На Донбасі я знайшов те, що є там позитивне — це люди, це стосунки
На початку 90-х отець Мирон, греко-католицький священник, запросив мене служити на Донеччину. Я опинився тут 15 березня 1992 року. Спочатку це був Артемівський район (тепер — Бахмутський). У 1995 році мене перенаправили на північний захід Донецької області як самостійного місіонера.
Коли наша група священників роз’їжджалась після Духовного інституту (Івано-Франківського — ред.), Папа Римський Іван Павло II надіслав нам спеціальну буллу.
В ній було написано: «Ви підете у цілий світ, будете спілкуватися з православними, з якимись іншими людьми. Будь ласка, говоріть завжди про те, що вас об’єднує. Ніколи не говоріть про те, що вас роз’єднує».
По сьогоднішній день я стараюсь говорити про те, що є спільне у нас — і по релігії, і по історії, і у побутовому чомусь. Ніхто від мене ніколи не чув політичні гасла. Так, я маю свою думку. Так, я завжди ходжу на вибори й голосую відповідно до своєї совісті. Але це — моє. Я нікому нічого не нав’язую, нікого ні до чого не підштовхую. Я залишаюсь католиком у тому, знаєте, доброму плані (сміється). Говорю тільки про Бога.
Чесно кажу, в мене не було людських, ідеологічних проблем за 33 роки життя на Донеччині. Я не сприймаю близько до серця все те, що хтось казав про мене. Було таке, що один священник моспатріархату кожної неділі щось зачитував про мене, про греко-католиків. Розповідав, які ми всі погані й звідки у нас роги ростуть.
І що? Люди приходили на ці «роги» подивитися. Вони спілкувалися й ставали моїми парафіянами (сміється). Більше скажу — з плином часу той священник став греко-католицьким служителем.
«Сакральне місце»
Віддати ворогу Донбас? Особисто я не зустрічав тут таких людей, які б з радістю сприймали цю ідею. Краматорськ з сусідніми містами — форпост не тільки Донеччини, а й усієї України. І це накладає певні зобов’язання на всіх, хто залишається тут. Тут всі працюють на оборону.
Я не маю бажання комусь віддавати свою хату, майно, свою церкву, які я надбав у Краматорську. Але є важливіше питання: ця земля абсолютно ніяк не може бути здана, бо вона полита кров’ю. Десь є святі землі на земному шарику. Для українців свята земля то є саме Донбас, бо вона просякнута кров’ю наших людей. Ми навіть не маємо права по ній у взутті ходити — треба роззуватися.
Донбас — сакральне для України місце. То є наше. Якби росіяни пройшли пабєдним маршем по всій Донеччині в 2014–2015 році й не було всіх тих втрат, можливо, й можна було б змиритися з тим, що це просто якийсь шматок території. Але тут загинуло стільки моїх побратимів, моїх родичів навіть, що я не можу собі або комусь дозволити, щоби Донеччину просто так віддали. Це неможливо. Ми мусимо за неї боротися.
Якщо ми маємо трошки розуму, то треба розуміти: здача Донбасу — пряма дорога ворога на Харків, Дніпро, на Київ і далі. Ключі від України знаходяться у нас — саме в Краматорську.
Є чотири сутності, які в своєму житті я не дозволю паплюжити. Перша — це Бог. Друга — моя віра. Третя — батьківщина. Четверта — моя сім’я. Якщо людина мене особисто зневажає, мені байдуже. Але коли стосується більшого, тоді я буду боронитися
Я народжений на заході України, але, як на мене, Краматорськ — найкраще місто. Попри війну, попри прильоти, воно чистеньке, живе.
Коли в 2014 році звідси пішов Гіркін, через два тижні нічого не нагадувало про бойові дії. Вони (росіяни та сепаратисти — ред.) залишали місто в безладі. Було не пройти, не проїхати. Всі вулиці захаращені, стовпи повалені, тролеї (тролейбусні — ред.) викрадені. Все потрощено, знищено. А потім — знов порядок та квіточки.
У Краматорська дуже цікава історія. Насправді радянське наклалося на те, що вже було вже там раніше. Я дружу з місцевим клубом «Краєзнавець» та Володимиром Федоровичем Коцаренком. Він витягує на світ Божий такі архіви, такі історичні шедеври, документи, довідки! Про те, як тут розвивали промисли бельгійці, німці, поляки, як будували фабрики, заводи.
Краматорськ як місто започаткували європейці. Коли з’явилась промисловість і цивілізація, навколишні села, хутори об’єднали. І навіть після Другої світової його центральну частину будували полонені німці — за планом з паралельними й перпендикулярними вулицями.
Історично так склалося, що Краматорськ будували іноземці. І деякі заводи донедавна мали технології ще з тих часів (сміється).
«Колись це виллється у певне неподобство»
Коли на початку 90-х я приїхав на Донеччину, місцева влада була не дуже обізнана, хто ми є. Тоді вона ще мала мало контактів із московським патріархатом. То були старі комуністи, голови колгоспів і так далі. Вони старалися не вмішуватися в питання церкви.
Ми могли прийти до колгоспу, сказати, що нам потрібна допомога цеглою чи лісом, і вони нам завжди допомагали. Взамін нічого не вимагали. Ми будували храми переважно за допомогою їхніх бригад.
Потім колгоспи поміняли вивіски, форму власності. Кожний з тих нових власників для повноти своєї влади хотів мати підконтрольну йому церкву. Але тут зі мною не домовитись — я ніколи не буду співати комусь дифірамби, окрім Бога.
А далі пішла криміналізація влади, з’явилися олігархи. Хоч я і був в опозиції з їхньої точки зору, але нас не рухали, не чіпали. Я навіть втішався певною довірою до мене з боку партій, які керували тоді регіоном. Всі розуміли, що я такий, як є, і шо худий мир завжди краще доброї сварки.
Якось так я співжив. Але боліло мені. Україна повинна була будувати себе як держава. Замість того її віддали на розподіл майна, того добра, надбаного попередніми поколіннями. І мені було тоді незрозуміло, а де ж є держава? Чому вона не захищає своє? Якось всі ми були на плаву, по течії пущені — побачимо, що з того всього вийде.
Вийшло те, що одні шалено збагатіли, інші шалено зубожіли. І я бачив ось цю трагедію: фабрики, заводи були в руках окремих людей, а у тому, що вони не платили зарплатню, винна все одно була Україна.
Я питав: «Чому ви везете у Київ шахтарів стукати касками (йдеться про протести в 90-х — ред.) з тих шахт, які належать конкретним людям, а не державі?». Людей на Донбасі постійно накручували, що у всьому винуваті Україна, Київ. Через них погано й живемо. Можливо, вже тоді була підготовка до всього, що тепер відбувається. Я знав, що це колись виллється у певне неподобство. Хоча не думав, що дійде до війни.
«Треба вже з того велосипеда злазити»
Все, що було до 2022 року, то було так давно. Відверто кажучи, для мене пройшла ціла вічність за ці три з половиною роки. Так сильно мінялись обставини.
Спочатку масштабна евакуація — вона була відносно непогано організована, у тому числі з боку влади. Люди виїздили на захід, на північ, південь країни та за кордон.
По всій країні працювали хаби. У біженців була якась впевненість, що на новому місці буде підтримка від держави та волонтерів. Тепер знов час для евакуацій, але я бачу, що люди вже бояться далеко їхати, бо допомога таки впала.
Зараз в основному залишається тільки робота фондів. Евакуйовувати стало важче. Тому люди розраховують більше на знайомих, на своїх друзів, на родину.
Ми у Краматорську сильно мілітаризувались за останні роки. Багато військових навколо, різних рухів. Але, з іншого боку, близькість фронту дає певні преференції. Можна сказати, що торгівля як така стала більш розвинена. Магазини, ринки працюють. Тих кафе є на кожному кроці.
Великі підприємства релокували разом із працівниками та їхніми сім’ями. Але до Краматорська підтягнулися переселенці з Бахмута, з Луганщини. Знайти зараз вільну квартиру або будинок доволі важко.
Я дуже боюсь, щоб ми перемогу в цій війні не подарували комусь. Тому, хто до неї абсолютно не причетний. Так, як ми подарували незалежність олігархам. Із хазяїв своєї землі перетворилось на ніщо
Попри прильоти люди ще тримаються за свої будинки. Живуть у підвалах, ховаються у більш-менш безпечних місцях. Поки немає ціленаправленого знищення житла (ворогом — ред.), вони вірять, що ось-ось все закінчиться й біда омине.
Я вважаю, що ми вже перемогли у цій війні — тоді, коли пережили той термін, який нам надали і вороги, і так звані наші союзники. Три дні, тиждень часу — ми їх розтягнули на три з половиною роки і продовжуємо бится із дійсно величезною потугою.
Це вже мало бути сигналом для Росії, для всіх — треба вже з того велосипеда злазити. Він нікого не довезе до добра. Тим більше, російську окупаційну армію. То вже позор настільки, що у віках лягає на їхню націю. Це ганьбище на всі покоління цього народу.
Треба їм давати якось потрохи задню, поволі трошки уходити звідси. Інакше це буде продовжуватися, і нікому вигоди з того не буде. Будуть далі втрати з обох боків. Ми втратимо купу людей, ресурсів, але в результаті нас все одно не зламають. При любому розкладі.
«Коли в душі спокій»
Мені як людині дуже важко щось радити тим, хто втомився. Реально, як людина я таки заморився від тої війни. Це не значить, що я не бачу перспективи. Ні, я бачу перспективу в нас. Просто ті постійні атаки, звуки «шахедів», безсоння — важко постійно жити в такому стані.
Так чи інакше у нас у всіх розвиваються психічні хвороби. Ми однозначно всі поранені війною. Але треба прикласти зусиль, щоб ми після всього цього змогли відновити наші стосунки. Перестали воювати між собою, махати шаблюками, битися лобами через маленьке слово у Фейсбуці.
Не треба боятися. Не треба боятися довіритися Богові. Жодні іноземні президенти нам не допоможуть, вони завжди будуть працювати в інтересах своїх країн. Прекрасно створені плани — мирні, трошки мирні, чуть-чуть мирні, багатомирні — нам теж не дадуть нічого. Допомогу ми зможемо знайти лише в Бозі. Нам всім треба вернутися до Бога. Це дасть заспокоєння, яке нам потрібне.
Мир — це коли в душі спокій. Коли ти можеш дивитися людям в очі спокійно. Якщо немає миру всередині, назовні його ніколи не буде. Ми будемо завжди шукати для конфлікту іншої людини. Запустимо мир всередину, і Бог знатиме, як далі з нами поступити.
Я — заспокоєний, це однозначно. Я находжусь на Донеччині майже весь час, але це не дає мені права бути агресивним, висловлюватися прокльонами навіть до ворогів. Ні, я ворогів не толерую, одразу скажу. Просто я ставлюсь до них як до людей, які не розуміють, що роблять.
Євген Руденко«Українська Правда»
