Дух, що освячує і все наповняє: як святкують храмовий празник у церкві Зіслання Святого Духа, що у Львівській семінарії
Мабуть, чимало львів’ян і гостей Львова не раз проїжджали повз великий семінарійний комплекс, що на проспекті Святого Івана Павла ІІ. Там юнаки розпізнають покликання до священства, навчаються і готуються для служіння Богові та людям.
Напередодні свята Зіслання Святого Духа цим маршрутом вирушили й ми. Запрошуємо приєднатися і вас, щоб разом дізнатися більше про служіння, яке тут провадять, подивитися неймовірні розписи церкви Зіслання Святого Духа і ближче познайомитись з отцем доктором Ігорем Бойком, який радо відчиняє для нас семінарійні двері.
«Важливо полюбити місце, у якому ти є. Бо тоді працюватимеш віддано, жертовно, а служіння ніколи не буде для тебе важким»
— Отче, розкажіть детальніше, як пролягав ваш шлях до посади ректора Львівської духовної семінарії та настоятеля її храму?
— Покликання до священства я відчув ще в зовсім юному віці, коли наша Церква перебувала у підпіллі. Очевидно, тоді я не міг знати, як моє покликання буде реалізовуватися, у яких умовах та де відбуватиметься. Ба більше, у ті часи Церква асоціювалася мені з тим, що богослужіння відбуваються у квартирах, часто потайки, пошепки, з небезпекою бути заарештованими чи вивезеними у Сибір. Тим не менше, подиву гідне служіння священників підпілля: отця Михайла Винницького ЧНІ, владик Филимона Курчаби ЧНІ, Юліана Вороновського й багатьох інших отців, закладала певність — те, що роблять вони, одного дня я також зможу робити.
У 14-річному віці, за порадою о. Михайла Винницького, ЧНІ, я поїхав на навчання до Рима. Там, у 1990-му році, був у складі першої групи, яка почала навчання в Українській папській малій семінарії під проводом отців салезіан. Далі було навчання в університетах, де вивчав філософію, богослов’я, здобув ліценціат і докторат. Відтак, після 16 років за кордоном я повернувся до України. Цього ж року, на запрошення отця Бориса Ґудзяка (у той час ректора УКУ, а сьогодні митрополита Філадельфійського) почав викладати в Українському католицькому університеті. Після року праці викладачем і заступником декана, став деканом філософсько-богословського факультету й виконував ці обов’язки упродовж п’яти років. Далі отримав запрошення стати магістром Колегіуму УКУ і разом з цією спільнотою створити філософію того, яким має бути життя студентів у Колегіумі, надати йому формаційного характеру. А опісля, у 2013 році, митрополит Ігор запросив мене очолити Львівську духовну семінарію Святого Духа, де я служу дотепер.
Такими шляхами Господь привів мене сюди. Я ніколи не думав, що сповнятиму такі служіння, але твердо знав — Господь веде нас по життю і ставить на місця, де ми справді маємо бути. За роки свого служіння я дійшов висновку — важливо полюбити місце, у якому ти є, бо якщо полюбиш його, то працюватимеш віддано, жертовно і воно ніколи не буде для тебе важким, не стане тягарем. Попри різні обов’язки, ситуації, покладену відповідальність, служіння буде радісним.
Пригадую, у 2015 році до нашої семінарії приїжджав папський проповідник отець Раньєро Канталамеса. Він сказав семінаристам дуже цікаву річ: «Неважливо, яке місце ви будете займати в Церкві. Важливо, яке місце у вашому житті займатиме Христос». Цього принципу я завжди намагаюся дотримуватися.
— Чи не було складно повертатися в Україну і починати тут своє служіння після стількох років за кордоном?
— Можливо, через те, що я багато років провів поза межами України, сьогодні я навіть не маю бажання часто кудись виїжджати (усміхається). Я завжди розумів, що хочу жити тільки в Україні. Тут моя рідна земля — місце, де можу вільно працювати, служити, дихати. Чи було мені важко повертатися? Так, є певні речі, до яких звикаєш: середовище, культура, мова, кухня, італійський темперамент, але коли приїжджаєш в Україну — життя не зупиняється, а продовжується. Можу сказати, що наші стосунки з італійцями сьогодні лише зміцніли. Дотепер багато моїх знайомих приїжджають в Україну, допомагають нам та підтримують. Разом ми відвідали багато деокупованих міст і сіл. І я розумію, що саме знання італійської мови, розуміння їхнього менталітету нинімені дуже допомагає.
«Вірю, що церква Зіслання Святого Духа буде перлиною Львова, куди кожному з нас хотітиметься прийти»
— Розкажіть детальніше про церкву Зіслання Святого Духа. Коли почалося її будівництво? На якому етапі роботи з оздоблення храму?
— Будівництво великого семінарійного комплексу розпочалося у 2002 році, а завершилось у 2005. Впродовж цього часу був збудований і наш семінарійний храм. Але одна справа — звести стіни, зовсім інша — наповнити їх життям. У 2016-му ми почали працювати над розписами храму, оскільки саме він є найважливішою «аудиторією», у якій семінаристи вчаться. Бо за час у семінарії їхнє основне завдання — полюбити молитву, встановити особистий контакт з Богом, хотіти перебувати в церкві.
Більша частина розписів уже завершена і я з цього дуже радію. Разом з тим сподіваюся, що за два-три роки зможемо все закінчити. Весь цей час ми працюємо разом з іконописною майстернею «Metamorfosis», митці якої — Юрій Мисько, Маркіян Мартинюк, Ольга Дорогавцева, Ігор Задорожний — оздоблюють храм. Для нас було важливо зобразити сцени покликань, описані у Старому та Новому Завітах. Оскільки в семінарію приходять юнаки, які його відчули в різний спосіб. Особливо гостей семінарії вражає баня, на якій зображено Христа-Пантократора. Коли люди це бачать, то не можуть стримати захоплення.
Трохи нижче маємо зображення восьми пророків Старого Завіту, що вже тоді говорили про Святого Духа. Далі — сцена, на якій 12 апостолів, а над ними вогненні язики, через які сходить Святий Дух. За ними — 16 народів, що були поруч у цей момент. Кожен народ говорив своєю мовою, але всі вони розуміли апостолів, які звіщали про дивні діла Господні. Ми зобразили ще багато гарних сцен, які є надзвичайно важливими. Наприклад, хрещення Русі-України, Богоявлення, Введення у храм Пресвятої Богородиці, що є для нас особливим святом, адже маємо семінарійне «Братство Введення в храм Пресвятої Богородиці». Тому відзначаємо цей празник в особливий спосіб.
Не можу не згадати про наше Святилище, у якому зобразили 27 блаженних новомучеників Української Греко-Католицької Церкви, яких проголосив папа Іван Павло ІІ під час свого візиту до України. Деякі з них навчалися у Львівській семінарії або були її викладачами. Тому тут дуже важливо зберегти й показати тяглість поколінь. І знаєте, щоразу, коли ми молимося нашою земною церквою, спільно з нами через лики святих і блаженних молиться й небесна Церква, з якою ми разом єднаємося.
Мені дуже хочеться, щоб люди приходили до нашого храму, споглядали цю красу, молилися разом з нами. Вірю, що церква Зіслання Святого Духа буде перлиною Львова, куди кожному хотітиметься прийти.
— Яким є парафіяльне життя у вашій церкві? Чи маєте свої братства, спільноти?
— Звісно. Крім семінарійної спільноти, яка молиться у храмі, маємо також прихожан. Серед них діти, дорослі, люди старшого віку — всі вони люблять тут бути, їм подобається церква, спів семінаристів, наша атмосфера. Брати-семінаристи готують дітей до Першого Причастя, Сповіді, проводять катехизації. У храмі є священник, який провадить більш тісну співпрацю з людьми, тому парафіяльне служіння ведеться постійно. Ми організовуємо прощі, літні табори. Маємо Вівтарну дружину, а також багато семінарійних братств, які займаються місійною діяльністю, проводять Хресні дороги, допомагають нашим спільнотам на Сході, Півдні України. Є семінаристи, які регулярно відвідують військових, сиріт, хворих, ув’язнених, провадять працю зі студентами університетів.
Семінарія — це гарне місце, у якому студент може реалізувати Богом дані йому таланти, з допомогою Святого Духа, який щодня зсилає на нас свої дари. Бо кожен має таланти, а наше завдання, як настоятелів, побачити їх, підтримати і допомогти розвинути.
— Чи є у вас традиції святкування храмового празника?
— Зіслання Святого Духа — велике і важливе для нас свято ще й тому, що цього дня шестикурсники завершують навчання та отримують дипломи. На цю урочистість приїжджають їхні батьки, наречені, рідні. А днем раніше, у суботу, ми уділяємо піддияконські свячення для братів-семінаристів п’ятого курсу. Тому Зіслання Святого Духа — подвійне свято для нас усіх.
«Христос возноситься на небо, але не залишає людей самих. Він зсилає на них Святого Духа-Утішителя»
— Пригадайте історію свята Зіслання Святого Духа. Про що це свято розповідає?
— Цю подію нам описує книга Діянь апостольських. Зазначено, що спершу з неба було чути шум, а далі можна було побачити вогненні язики, через які на учнів сходив Святий Дух. А найбільшим виявом нового і невідомого було те, що апостоли почали говорити різними мовами. Це суттєво відрізняється від того, що читаємо у Старому Завіті, коли була одна мова і люди вирішили збудувати вежу, щоб у такий спосіб дістати неба і прославити себе та свої імена. Господь виступає проти цього і тоді відбувається змішання мов, люди перестають розуміти одні одних. У момент Зіслання Святого Духа все навпаки — ми бачимо єдність, усі народи починають розуміти апостолів. Але важливо те, що учні Христові говорять не про себе чи про свою славу, а про величні Божі діла.
У Старому Завіті Господь об’являє себе через 10 Заповідей, вибирає Ізраїльський народ, провадить його завдяки пророкам і встановленним царям. Він готує людство до того, що на землю прийде Божий Син. У Новому Завіті описане життя Ісуса Христа, який народжується, навчає, допомагає недужим. А після своєї смерті та воскресіння, коли возноситься на небо, Він усе одно не залишає людей самих, а зсилає їм Святого Духа. Ісус каже: «Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім’я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26).
Ми бачимо три етапи діяння Бога: Старий Завіт, Новий Завіт і те, що маємо сьогодні, коли Церкву, засновану Христом, провадить Святий Дух. Для нас важливо молитися до Нього і пам’ятати, що Дух Святий-Утішитель приходить для того, щоб наповнити своїми дарами, відігнати тривогу, непевність і страхи.
— Як Святий Дух виявляється у нашому житті та що маємо робити, щоби справді бути «храмом Святого Духа», як каже апостол Павло?
— Я думаю, що це треба робити через відкритість до молитви, до Бога, до усамітнення з Ним. На утрені ми читаємо таку фразу: «Кожна душа живиться Святим Духом і чистотою пишається, і таїнственно просвітлюється єдністю Святої Тройці». Вірю, що щоразу, коли молимося, віддаємо свій час для Бога. Він, без сумніву, у відповідь наповняє нас своїми дарами, ласками, благодаттю. Я переконаний, що в такий спосіб діє Святий Дух.
Можливо, ми до кінця не знаємо, яке рішення прийняти, як вчинити у тій чи тій ситуації, але просимо в Бога мудрості, розсудливості, сили любити, прощати — все це здобуваємо через молитву. Бо не завжди у житті легко дається любити, прощати, бути терпеливими, але молитва цю здатність дарує.
Знаєте, ми інколи думаємо, що ж треба зробити для Бога, аби осягнути життя вічне. Але Христос каже до юнака, який про це запитує: «Дотримуйся заповідей: не кради, не вбивай, не чужолож…». Все, що стосується твого ближнього наближає тебе до Бога. Тому, якщо бачиш голодну людину — нагодуй її, бачиш, що хтось мерзне — вдягни…
«Господь показує, наскільки любить свій народ, доводить цю любов, віддаючи за нас своє життя»
— Чому на свято Зіслання Святого Духа ми прикрашаємо оселі зеленим віттям?
— Це давня традиція, коли на «зелені свята» багато доріг, вулиць, будинків прикрашали зеленним кольором. Так і сьогодні ми прикрашаємо оселі на згадку про те, що відбулося щось добре, знаменне. Ми дивимося на зелене віття і розуміємо — відбувається особлива подія.
— Чого нас вчить це свято? Які уроки маємо для себе винести?
— Насамперед розуміння того, що ми ніколи не самотні. Господь показує, наскільки любить свій народ, доводить цю любов, віддаючи за нас своє життя. Він робить це не тому, що ми були досконалі та праведні, Він полюбив нас грішниками, помер за нас, а тепер возноситься на небо, але не залишає нас сиротами. Каже: «Тож коли зійде той Дух Істини, Він і наведе вас на всю Правду…» (Ів. 16, 2–13). Думаю, для нас, як християн, важливо пам’ятати, що Господь завжди присутній у нашому житті. Він Той, хто веде, освячує і провадить.
— Щоб ви побажали у свято Зіслання Святого Духа своїм парафіянам, семінарійній спільноті, всім українцям?
— Я хочу побажати нам усім головного — якнайшвидшого закінчення війни. Бажаю, щоб ми могли стали учасниками знаменної події — нашої перемоги, а відтак разом змогли долати наслідки війни, які однозначно будуть.
Нещодавно я читав проповіді отця Раньєро Канталамеси — проповідника Папського двору. В одній із них він розповідає про Другу світову війну, згадує, як малим хлопцем бачив бомби, ховався від вибухів, не знав, чи вдасться вижити. Але далі він пише, що ніколи не забуде день, коли дізнався, що війна закінчилася. Тоді всі бігали й кричали від радості, на якусь мить навіть забувши про все, що було. Тож я хочу побажати якнайшвидше пережити день, коли ми будемо ридати від щастя. Вірю, що Господь зробить для цього все можливе. Бо Він єдиний, хто знає день, час і спосіб, у який ця війна нарешті закінчиться.
Теплою і лагідною, як останні травневі дні, була наша розмова. Завершивши її, отець веде мене до храму та зі щирим захопленням розповідає про його оздоблення. Показує баню церкви, від якої не відвести погляду, знайомить з іконописцями, які завершують свою роботу. І в ці хвилини відчуваєш, що, попри страх і біль, у нас ще є місця, де панує мир і спокій. Є мрії, які ніхто не зможе забрати, і є люди, від яких на душі стає світліше.
в межах проєкту пресслужби Львівської архиєпархії УГКЦ «12 свят / 12 храмів»
