Єпископ-номінант Петро Голіней: «Бог не забув мою дитячу мрію — я став учителем історії, будучи священником»
12 липня стало відомо, що Синод Єпископів УГКЦ обрав о. Петра Голінея єпископом-помічником Коломийської єпархії, а Папа Франциск поблагословив це рішення, надавши йому титулярний осідок Абрита. В інтерв’ю для Відділу комунікацій Апостольського екзархату в Італії майбутній єпископ розповідає про своє дитинство, життєвий шлях, душпастирське служіння за кордоном, а також про нову місію у житті.
— Слава Ісусу Христу! Владико-номінанте, вітаємо вас із цією важливою подією у вашому житті. Про неї нам стало відомо саме 12 липня, у день вашого 50-річного ювілею. Як ви прийняли такий подарунок від Папи, що відчували в цей момент?
— Думаю, що навряд чи Папа прагнув зробити мені подарунок, але такою була воля Божа. Як я сприйняв? Дуже важко відповісти на це запитання, бо, очевидно, були змішані почуття. З одного боку — вдячність Церкві, а з іншого — тривога і переживання за майбутнє.
— Без сумніву, у цей день раділа вся ваша родина. Розкажіть про свою сім’ю, звідки ви походите?
— Народився я в Добротові на Наддвірнянщині, у звичайному покутському селі, у простій селянській родині. Мої батьки — батько Василь, мама Марія, — на жаль, уже покійні, привели у світ нас, п’ятеро дітей. А я з черги четвертий, і чогось такого надзвичайного не можу сказати про свої дитячі роки, бо виростав у звичайній сільській атмосфері тогочасного життя.
— Ким мріяли стати в дитинстві?
— Я мріяв стати вчителем історії, з малих літ любив слухати розповіді старших людей (батька, родини, сусідів), про давні часи, про змагання нашого народу за незалежність, часи Другої світової війни, УПА, і завжди ті оповідання мене манили в історію. А прикріпив мені бажання стати вчителем історії мій сільський учитель історії пан Михайло Козар.
— Коли ви відчули покликання до священства?
— Дуже складно пригадати точно той момент. Звичайно, батьки нас виховували у християнському дусі, оскільки самі були віруючими. Тато прищепив національну свідомість. Пам’ятаю, як приходив зі школи, де тоді вивчали радянську історію, розказував татові про певні історії з тих уроків, а він казав: «То не так! Я читав колись у такій і такій книжці, що то не так. То тепер неправильно розказують». А мама намагалася кожній дитині привити любов до молитви, релігійних практик, особливо дуже яскраво пам’ятаю час Великого посту. Тоді наша мама завжди наголошувала: «А тепер ми молимося і обов’язково б’ємо поклони, молившись: „Претерпівий за нас страсти, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас!“».
Хочу згадати ще двох інших людей у моєму житті. Це була побожна, практично неписьменна, старенька сусідка Варвара, яка в дитинстві розказувала мені біблійні історії, можна сказати, у такий дитячий, казковий спосіб. А ще я мав нагоду приносити молоко до підпільної монахині. На той час я не знав, що вона монахиня, а тепер знаю, що це була сестра Лукія-Марія Голіней, яка мені вперше відкрила знання катехизму.
Як нині пригадую, одного разу вона відкрила книжку, де було написано: «Українська література. 5 клас». Я розгорнув її, а всередині був «Катехизм християнської віри». Ззовні — «Українська література», а всередині — «Катехизм християнської віри». Я їй сказав: «О, коли я виросту, я обов’язково стану священником». Сестра відповіла: «Та ти так тепер говориш, підростеш, буде багато випробувань, швиденько юнаки відкидають ті свої дитячі бажання, то буде дуже складно». Я тоді подумав: «Якщо то буде дуже складно, то я, певне, священником не зможу бути, але дяком буду точно». Це були перші дитячі поривання. Проходив час, я дорослішав, і ті перші проблиски десь гасилися та пропадали. І тому я знов мав відчуття: «Я маю бути учителем історії».
— Християнське виховання в родині, гарний приклад тих добрих людей, яких Бог посилав на вашому шляху, заклали початки вашого священничого формування. І якраз цей час припав на період комуністичного переслідування Церкви, коли, як ми знаємо, активно діяли підпільні священники. Навіть ваша докторська дисертація в Римі була присвячена семінарійному вихованню в умовах підпілля. І ви знаєте це не лише з розповідей інших, але з досвіду, адже, як ви сказали, що походите зі школи отця Михаїла Косила — священника підпільної Церкви. Яким був його вплив на вас?
— Познайомився я з отцем Михайлом у момент виходу нашої Церкви з підпілля. Мама знала підпільних священників й одного разу взяла мене на одне з підпільних богослужінь, на яке священник не прийшов, бо були якісь перешкоди, але там ми разом із людьми молилися. Це був, так би мовити, мій перший досвід підпільного життя, де мама сказала: «Ми йдемо туди, де ти не маєш права сказати, де ми були». Також я слухав богослужіння із трансляцій Радіо Ватикану, поряд були офіційно православні церкви, ми також приходили до них молилися.
Якраз стався той момент виходу нашої Церкви з підпілля, мені було 16 років, і це було дуже визначальним, бо я побачив духовенство, священників, передовсім учнів отця Михайла Косила. Вони стали для мене таким прикладом, бо зберегли ту Церкву, яка сама виходила на свободу і вела за собою український народ. На той момент патріотичні почуття в мені були дуже сильними, незважаючи на весь той радянський прес, який здійснювався на будь-яку людину того часу… Я вперше познайомився з отцем Михайлом, коли подорожував потягом. Він побачив мене, поспілкувалися кілька хвилин і запитав: «А чи ти хочеш бути священником?». Я відповів: «Так». Я до того часу вже про це не думав, бо ті всі мої дитячі мрії залишилися в минулому, а я завжди хотів бути учителем історії. І тут з’являється на моїй дорозі світило — отець Михайло, його знали дуже добре люди в нашому краї. Він, який працював над вихованням священників, якого люди дуже шанували, підходить у поїзді до мене, звичайного хлопця, зачіпає до бесіди, і каже: «Чи ти хочеш бути священником?». Не знаю чому, але в той момент я сказав: «Так! Я хочу бути священником».
— Дияконські свячення у 19 років, допомога у відновленні греко-католицьких парафій на Чернівеччині, священниче служіння у Делятині, декан Яремчанського деканату. Ви маєте дуже багатий душпастирський досвід. Чи були труднощі, які траплялися в цьому служінні?
— Якщо згадувати дияконське служіння на Буковині, звичайно, диякон — це передовсім служитель і найперший помічник священника. Щодо відновлення наших громад, то так склалося, що я вмів друкувати на друкарській машинці, і готував всі ті папери, документи на подання до Чернівецької обласної ради, для реєстрації громад. Як нині пам’ятаю: Рідківці, Топорівці, Глибока, Путила, Заставна, і Давидівка… Звичайно, підписував їх отець Михайло, і ми їх відправляли, їхали, як називали в той час, до уповноваженого у справах релігії. Був такий при обласній раді високопосадовець, і там нам доводилося бути дуже часто. Приїжджали, шукали вірних, зустрічалися з ними, формували ті громади, які складалися з кількох осіб. Тому тепер споглядати на Чернівецьку єпархію — це одне задоволення, бо вона дуже гарно розвивається.
Щодо мого служіння в Делятині, то довелося дуже працювати багато з молоддю на парафії, а також у Яремчанському деканаті, бо я відповідав за працю з молоддю там. Це була звичайна праця священника.
— Владико-номінанте, за вашими плечима довгі роки навчання в різних світських і духовних навчальних закладах: Івано-Франківський богословсько-катихетичний інститут, історичний факультет Прикарпатського університету в Івано-Франківську, Варшавський факультет, Папський Східний інститут в Римі. Якими для вас були ці роки навчання?
— Звичайно, навчання — то нелегка справа. Але важливо, щоби священник шукав можливості вчитися. До цієї думки мене підвів мій давній близький приятель і друг, священник Іван Качанюк, на жаль, уже покійний. Я йому завдячую, бо він був рушієм того, що «нам треба йти вчитися; священник має багато читати». Було складно, бо коли я отримав диплом Івано-Франківського катехитичного духовного інституту, то вже був священником, було багато душпастирської праці, і здавалося, що вже достатньо вчитися. Однак, він каже: «Ні! Ми маємо вчитися! Ідемо у Прикарпатський університет. Бо ми прийдемо зараз до школи і нам там потрібно бути не тільки священниками, а й авторитетами для учнів, для вчителів…». А я любив історію, і тут у цьому випадку мені було дуже приємно, що Господь Бог дозволив здійснитися моїй дитячій мрії. Я переконаний, що оскільки в момент того духовного поклику отця Косила: «Чи ти хочеш бути священником?», а я сказав: «Так», Господь Бог не забув про мою дитячу мрію. І завжди мені допомагав, щоби вона здійснилася, тож я мав стати учителем історії, вже будучи священником.
Після того, як завершилося навчання у Прикарпатському університеті (я вчителював уже в загальноосвітній школі в Делятині), отець Іван мені зателефонував: «Я маю бесіду. Приїдь до мене». Приїжджаю. «Ми готуємо документи до Варшави». «Яка Варшава? Робота? Школа?». «Ні-ні, то там можна приїжджати на тиждень, на вичитку лекцій, і потім повертатися назад. Там не потрібно постійно перебувати». Мені довелося там захистити магістерку, а потім, за деякий час, — ліцензіат. Тоді владика Василь Івасюк мені зателефонував і каже: «Я хочу, щоб ти поїхав вчитися до Рима». Кажу: «Владико, я вже маю лічензу, може мені достатньо? …». «Я чогось так думаю, що ти ще маєш вчитися в Римі», — сказав він.
— І так, відповівши на заклик вашого єпископа, ви опинилися у Вічному місті, — місті, яке вражає своєю архітектурою, переплетінням культур, історією, яке є серцем Католицької Церкви. Але водночас для молодого студента перебування тут спричиняє багато труднощів. Що було для вас у цьому періоді найважчим, а що найбільш запам’яталося як позитивне?
— Звичайно, для мене Рим завжди був і залишається чимось великим, особливо у світлі Католицької Церкви. Водночас це місто стає тобі рідною хатою, домівкою з різними позитивами й негативами викликами, але й можливостями. Мені здається, що найкращий рік у Римі був тоді, коли я перебував в Українській папській колегії святого Йосафата. Взагалі, так жартую по сьогодні, що це найкращий рік мого священства. Після 18 років парафіяльного служіння, душпастирської праці я став знову студентом, який ні за що не відповідає. Залишається тобі тільки молитися та вчитися — і більше нічого. Найтяжчим був, пригадую, перший екзамен італійською мовою, бо, незважаючи на те, що студенти докладають багато зусиль, щоби вивчити мову, перші кроки в ній дуже тяжкі.
— Завершивши навчання, захистивши докторську дисертацію, здавалося, можна нарешті повернутися додому. Але ви одержуєте нове запрошення — стати канцлером нової церковної структури Апостольського екзархату в Італії, стояти біля витоків нової церковної дійсності. Які завдання тоді ставилися перед курією і єпископом цієї структури нашої Церкви в Італії?
— Перебуваючи в Римі, від владики Діонісія Ляховича я мав багато запрошень на служіння, але постійно повторював: «Я не хочу служити в Італії — хочу повертатися в Україну». І тоді переді мною постав той вибір — залишитися допомагати владиці. Його було нелегко прийняти. У ньому мене підтримав отець Марко Семеген, ректор собору Святої Софії в Римі, з таким словом: «Отче, в Україні є кому служити, треба послужити нашому народу в Італії». Владика Діонісій дуже наполягав, і з такими змішаними почуттями, я прийняв це запрошення.
Щодо нашої праці, то функціонування нової церковної структури в умовах Італії було досить складним, хоча Апостольський екзархат був створений 4 роки тому. Перші роки його були дуже непевними і тяжкими. Проголосивши екзархат, Святіший Отець призначив його адміністратором кардинала Анджело де Донатіса, а Владика Діонісій, наш єпископ, був тільки делегатом ad omnia, що не давало йому права на діяльність. Коли вже було номіновано владику Діонісія на екзарха, тільки тоді розпочалася праця над створенням церковних структур і курії.
Пригадую, зателефонували нам з Апостольської нунціатури і сказали мені прибути до нунція, щоб одержати Папську буллу про номінування владики Діонізія на апостольського екзарха. Я приїхав, взяв до рук той документ і подумав: «Я повинен передати його владиці Діонізію, і відчуваю дотичність до чогось такого надзвичайно історичного в житті нашої Церкви в Італії». Так почалася наша праця: створення курії, підготовка численних документів італійською мовою. То було дуже складно, зрештою, мене ніхто не вчив бути канцлером, і я вчився поряд із владикою, з отцями, які творили курію на початку і творять до сьогодні.
— Як ви зазначили, Апостольський екзархат існує уже 4 роки. Це для церковної структури невеликий відрізок часу, але водночас період, за який можна підбити певні підсумки. Тож поділіться з нами здобутками.
— Якщо порівнювати перший рік моєї праці в курії і сьогодні, то відбулися величезні зміни. Їх пришвидшила праця отця Теодосія Р. Греня, ЧСВВ, протосинкела екзархату, й інших отців, які збагатили курію. Бо на початку був тільки канцлер, судовий вікарій та економ. Нам трьом було дуже складно. Але вже коли були призначені інші отці для підтримки, це і Відділ комунікацій, і Відділ праці з молоддю, і, звичайно, катехизація (була призначена сестра Луїза Цюпа), — відкрився ширший діапазон служіння.
Але найскладніше було тоді, коли треба було працювати з церковними структурами Італійської Церкви. Бо Апостольський екзархат — це церковна одиниця у структурі цієї Церкви. Так, ми є українцями, з’єднаними з Українською Греко-Католицькою Церквою, але реалії Італії такі, що ми повинні підлаштовуватися до вимог цієї країни. І це було найскладніше, бо адміністрація та адміністративні акти дуже відрізняються від того, що ми спостерігаємо в Україні. І, зрештою, італійці не до кінця нас могли зрозуміти. Найскладнішим було те, що нам хотілося все зробити швидко, ми чекали зустрічей, а вони все відкладали, чи в Єпископській конференції Італії, чи в Державному секретаріаті Ватикану, чи у Римському вікаріаті… Оце були труднощі, але на тепер Апостольський екзархат знаний в Італії — нас пізнають, розуміють, усвідомлюють, і найвизначніше те, що ми починаємо створювати свої структури на місцях і є ще певні виклики, які, я вірю, з ласки Божої, моїм послідовникам у канцелярії Господь Бог допоможе звершити.
— На додаток до вашого активного служіння як канцлера екзархату, вже майже рік ви є парохом катедрального храму Жировицької Божої Матері та святих мучеників Сергія і Вакха. Парафія, яка є історично важливою для нашої Церкви, була осідком Київських митрополитів. Як вам вдавалося поєднати такі дві важливі функції: канцлера екзархату та пароха катедрального храму?
— Тут завдячую своєму сотрудникові отцю Любомирові Костюку, бо завдяки йому я міг більше приділяти уваги праці в канцелярії. Звичайно, ми служили всі богослужіння, передбачені нашою духовною програмою, але в час, який я перебував у курії, отець Любомир займався пастирською працею.
— Бачимо, як важливо для пароха мати доброго сотрудника. І цікаво, що ви вже є другим парохом цього українського храму, який стає єпископом. Першим був владика Іван Кулик, єпарх Кам’янець-Подільський. Які почуття вас охоплюють на порозі єпископського служіння, зокрема, коли його доводиться починати в умовах повномасштабної війни в Україні?
— Парафія катедрального храму — це справді історична парафія, тут завжди працювали священники, які залишили дуже гарний слід у житті нашої Церкви в Римі. Не буду згадувати всіх, хто служив, але це завжди були отці, які намагалися тримати життя громади на високому духовному рівні. А щодо нового служіння, то, очевидно, найбільшим викликом як тут в Італії, так і в Україні для наших вірних є війна. Вона дуже боляче вразила не тільки тих, які чули вибухи, бачили руйнування, а й тих, які далеко, зокрема тут, у Римі, бо не секрет, що майже в кожного з наших вірних є хтось на фронті: брат, син, онук, племінник… Українці в Італії щиро відгукуються на потреби нашої Церкви й наших вірних, зокрема наших військових в Україні. Так само і волонтерський рух розвивається серед наших вірних тут, в Італії, наші вірні є жертвенними людьми. Я усвідомлюю виклик війни в Україні, але, навіть поряд із війною, залишається звичайне життя людини, християнина, яке треба провадити з Божою волею.
— Яке завдання ви ставите перед собою як єпископ? Чи маєте візію свого нового служіння?
— Візія мого служіння закладена в моєму номінуванні, яке проголосив Святіший Отець. Я — єпископ-помічник, і тому моє найважливіше завдання — допомогти правлячому єпископові в його служінні.
— Чи маєте приклад доброго єпископа, якого б хотіли наслідувати?
— Найкращий приклад єпископського служіння — це приклад наших владик, які віддали життя за свій народ і Церкву. Це — наші блаженні священномученики. Насамперед, я вдячний Господу Богові за можливість останні роки бути співпрацівником владики Діонісія Ляховича, який став для мене прикладом у служінні, який втілює в життя своє гасло: «Я серед вас як той, хто служить».
— Владико-номінате, щиро дякуємо за розмову. Вітаємо вас і запевняємо в наших молитвах за ваше служіння, щоби Пресвята Богородиця, прославлена в римській Жировицькій іконі завжди огортала вас своєю материнською опікою.
Розмовляв о. Ростислав Гадада,Відділ комунікації Апостольського екзархату