Глава УГКЦ про виклики війни і духовну боротьбу в інтерв’ю для «Патріярхату»
Чого вчить українців російська агресія і спроба геноциду нашого народу? До чого українці в світлі цієї війни покликані і чого можуть навчити світ? Чому не потрібно соромитися страху й ненависті до агресора, як не дати їм заволодіти собою та перетворити ці емоції на чесноту мужності? Чи доцільно, і взагалі можливо, раціонально пояснити бажання та дії окупантів? Коли можна говорити про примирення, а коли ліпше промовчати? Чи може війна позбавити суспільство його хвороб і з чого народжується повага до своєї держави?
Над цими складними, але дуже актуальними питаннями роздумує, ділиться власним досвідом пережиття у пошуку відповідей Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав в інтерв’ю для часопису «Патріярхат».
— Ваше Блаженство, як і де вас застало повідомлення про повномасштабне вторгнення російських військ в Україну?
— Це повідомлення застало мене в моєму єпископському осідку — тут, біля Патріаршого собору в Києві. Якраз із нашого вікна дуже добре видно панораму всієї столиці, і ми дуже добре бачили початок бомбардування міста. Бачили гелікоптери, які кружляли над Києвом і навіть безпосередньо над Патріаршим собором, чули звуки вибухів на в’їзді до міста з боку Броварів, до нас доносилися звуки вибухів з боку Гостомеля. Тобто ми були безпосередніми свідками майже одномоментного початку масштабних бойових дій з численними втратами. Таким був для нас, як і для всіх українців, сумний ранок 24 лютого.
— Як думаєте, ви були в списках осіб, яких окупанти мали намір ув’язнити або розстріляти?
— Я тих списків особисто не бачив, але всі кажуть, що я там був. Я чув це від багатьох послів, які на той час залишили Київ, але передавали нам різними шляхами звістки із попередженнями. Зокрема, від послів багатьох європейських держав, з якими ми перебуваємо в тіснішому зв’язку.
— Чи боялися ви? І якщо так, то чого найбільше?
— Тоді з двох боків на Київ насувалися російські війська. І хоча ми їх не бачили, проте вже відчували їхнє просування. Зі сходу їх зупинили буквально за кілька кілометрів від в’їзду до столиці, біля Броварів. З північного заходу агресор ішов через Гостомель, Ірпінь, Бучу — передмістя Києва, які тепер знає весь світ. Унаслідок бойових дій частина столиці, в якій розташований наш Патріарший собор, — лівий берег Дніпра, перетворилася на своєрідну пастку, адже мости через ріку перекрили, і навіть тим, що мали якийсь човен, було дуже непросто переплисти на протилежний берег. Тож усі ми — ті, що були в Патріаршому соборі та комплексі біля нього, щойно все почалося, поспішили до крипт — нашого великого бомбосховища, яке стало прихистком для сотень людей у дні облоги. Але на той час ми не знали всіх обставин. І навіть про такі речі, які бачили, не дуже думали, бо найбільше переживали не за себе, а за тих, що вразливіші, за тих, що потребували евакуації, за охоплених панікою, за дітей. Таким чином, зосередження на думках про людей, а не про себе, на тому, як послужити іншим, зумовили відхід природного страху через війну на задній план. Звісно, ми всі розуміли, що триває війна, що небезпека чигає на кожного. Так само розуміли, що наш Патріарший собор і весь комплекс є потенційною мішенню: тут намагалися встановити радіомаяки, позначити якимись іншими способами. Різне було. Саме тому хлопці із самооборони одразу просили всіх нас вимкнути геолокацію у телефонах, щоби не показувати ворогу скупчення людей для завдання ударів ракетами, як це сталося згодом у Кременчуці. Розуміли, що всі ми в однакових умовах небезпеки, і добре усвідомлювали правило «хочеш допомогти собі — допомагай іншому, і тоді всім буде добре».
— Як ви долаєте ненависть?
— Це питання з початку нового етапу війни мені ставлять постійно дуже різні люди: віруючі і невіруючі, військові і цивільні. Це природне питання. Як кажуть, що коли хтось під час війни каже, що не боїться, не вірте йому — він говорить неправду. Страх і ненависть є нормальною реакцією людини на такі обставини. Бо коли ти бачиш, як до мирного містечка підходить російський танк і починає стріляти, вбивати, перетворює мирних людей, зокрема вагітних і дітей, на живі мішені, стріляє по живих людях заради розваги, то якби це не породжувало ненависть, то означало б, що ми якісь несправжні люди. Ненависть є природною емоцією людини на такого типу злочини, реакцією на їх несприйняття, засудження, визнання недопустимості та вимогою їх зупинити, покарати за них. Але, як і страх, ненависть ніколи не може бути добрим порадником. Бо коли людина починає віддавати свій розум і свою свобідну волю в руки емоцій страху та ненависті, то стає їхнім невільником. Тому давні мудреці казали, що коли ти дозволив ворогові себе застрашити або збудити в твоєму серці ненависть, це означає, що ти вже потрапив у полон: він уже тебе переміг, полонив твій внутрішній світ, твоє серце, твою уяву. Осердя людини там, де зароджуються наші думки, де лежать основи дій. Саме тому християнська аскетика вчить, що природну енергію ненависті треба трансформувати в чесноту мужності. Мужність — це чеснота, яка бере «матеріал» зі сфери гніву й за допомоги людяності, розуму та свобідної волі перетворює її. Ті, що вміють так пережити трансформацію свого гнівливого стану, стають дуже мужніми, спрямованим на те, щоби відважно боронити свій край. Так емоція ненависті перетворюється в надзвичайно конструктивну силу, яка дозволяє не тільки скреготати зубами і проклинати ворога, але ставати на захист своєї Батьківщини, виганяти ворога зі свого серця, уяви, а найголовніше зі свого міста, села, рідної землі. І я бачив, як це робили наші солдати. Вони, побачивши звірства і злочини окупантів, до останнього мужньо поборювали ворога, і то навіть меншими силами, меншою кількістю, але силою мужності й відчуття моральної вищості над нападником, перемагали його. Бо ми не захоплюємо чуже, але відстоюємо своє, і це додає нам мужності в діях.
— Після деокупації Бучі й навколишніх сіл українці отримали колосальний шок, дізнавшись про звірства російських солдатів. Як ви, як доктор морального богослов’я, можете пояснити спроможність людини чинити таку наругу над іншими?
— Думаю, це не піддається раціональному поясненню. Але, з другого боку, щоб отримати розуміння цього, треба багато пережити. Багато тих, що раніше теоретизували й філософствували на тему війни як такої, а чи на тему війни проти України, пережили переродження, коли приїжджали в Україну і бачили вчинені окупантами звірства. Я приїхав до Бучі, Ірпеня, Гостомеля одразу після їх звільнення. Ми бачили тіла, розкидані на вулицях, але найжахливіше було бачити братську могилу. Вже буквально за кілька днів відбувся процес ексгумації, тож ті, що приїхали згодом, мали змогу бачити вже тільки світлини і місце поховання…
Блаженніший Святослав у Бучі біля братської могили закатованих і вбитих росіянами цивільних осіб
Побачивши тіла у цій могилі, я пережив емоційний шок. Знаєте, земля там трохи піскувата, і коли її розгорнули, відкрилися понівечені вбиті молоді жінки, чоловіки… Ми змогли стати на краю цієї братської могили, щоби помолитися. І ось під час молитви я починаю відчувати, що стою на інших тілах, ще не розгорнутих з-під землі. Починаю розуміти, що могила, яку я бачу, насправді набагато більша! У таких випадках тебе кидає в холодний піт, і ти починаєш усвідомлювати: чоловіче, ти теж міг бути в такій могилі, бо ось у цій лежать люди, які не завинили перед окупантами нічим більшим, аніж ти. Перед братською могилою всі однакові, всі рівні. В ній нічого не важить те, ким ти є: робітником, священником, єпископом. Ми всі люди, і ворог, який до нас прийшов, у всіх нас однаково забирає, хоче забрати, право на життя. Це для мене було дуже особисте пережиття… Я теж колись викладав моральне богослов’я, ми обговорювали правила «справедливої» війни, легітимного самозахисту і так далі. А в обставинах жорстокої реальності вся ця теорія «падає». Все, що ти до того часу знав, умів, розумів, мусиш переосмислити. Твої знання морального богослов’я враз ніби обнулюються жорстокістю, яка постає перед твоїми очима. Щось подібне переживають усі, в тому числі ті, що приїжджають в Україну з якимись високими ідеями хитрих дипломатичних ходів щодо того, як можна було б умиротворити нападника. І коли вони бачать такі звірства, то починають по-іншому розуміти те, що твориться в Україні. Понад те, я радив би всім українцям, у тому числі тим, що за кордоном, і з західних областей України, відвідати ці місця загальнонаціональної скорботи. Мені прикро те, що про Бучу, Ірпінь, Бородянку тепер знають усі, хоча насправді таких ран, таких місць масових злочинів, поховань є тисячі. Вони розкидані по різних частинах України, де ступала нога окупанта, звідки його вигнали. Є ще багато місць, про які ми не знаємо. Відвідуючи північну частину Київщини, Чернігівщину, постійно відкриваєш для себе жахіття, принесені «русскім міром», бачиш, як під гаслом «денацифікація України» чиниться справжній геноцид. Щоби пояснити ці речі раціонально, треба мати звихнений розум. Але росіяни самі кажуть, чому це зробили, щоправда, вживаючи терміни «демілітаризація» й «денацифікація». Остання насправді означає не що інше, як їхню спробу винищення багатомільйонного українського народу.
— Вірні УГКЦ і не тільки з великою вдячністю сприйняли ваші слова, адресовані Апостольському Престолу щодо неприйнятності планованого ще формату участі українки та росіянки в хресній ході у Страсну п’ятницю. Не кожен єпископ може дозволити собі висловити зауваження церковному уряду такого рівня. Як ви особисто пережили цю ситуацію?
— Це дуже делікатний момент. Ми спілкувалися на різних рівнях, і я особисто намагався донести всім розуміння тих жестів з боку українського народу. Мовилося про найвищу церковну владу і безпосередньо тих, що це організували. Ми всі розуміли, що такий сценарій хресної дороги готували задовго до того, як почався масштабніший етап війни. Проте інертність великої бюрократичної системи Ватикану не дозволяє їй так швидко зупинитися і змінити щось. Я відчував свій обов’язок бути голосом українського народу. Тут не мовилося про якусь критику, а про те, щоби люди зрозуміли, що Україна і росія цілком інакші, особливо після 24 лютого 2022 року. Очевидно, що коли хтось ставить на перше місце свою кар’єру, то дуже боятиметься говорити щось усупереч, щоби чогось собі не поламати. Мені ж ішлося про набагато серйозніші речі: щоби через невторопні кроки не було дискредитоване в серцях і умах українців саме поняття примирення як таке, і то на десятиліття вперед. Я пояснював, що коли мова заходить про примирення у нашому випадку, то не мається на увазі примирення ідей, якихось добрих намірів, а примирення людей і народів, які тепер глибоко зранені, переживають досвід геноциду. Так як, скажімо, нині в Католицькій Церкві поборюють явище педофілії, відштовхуючись від пошани до жертв, так і тут треба чинити, щоби боротися з привидами війни третього тисячоліття. Зрозуміло, що в організаторів був намір показати через символічний жест потребу примирення. Але потрібно відштовхуватися від поваги до жертви, до її почуттів. І хочу вам сказати, що мій голос не був єдиним голосом: у суголоссі об’єдналися греко- і римо-католики, духовні і світські, державні діячі і дипломати, і він був почутий. Нам багато чого вдалося зробити. Очевидно, що певні моменти, які вже були анонсовані, не змогли змінити. Але я подав таку пропозицію: бодай мовчімо, не кажімо нічого.
Якщо ми стоїмо перед таїнством зла, яке розкривається перед нашими очима, якщо ми шоковані, то не повчаймо інших, не повчаймо український народ, як і з ким він має миритися. Так і сталося. Тексти, які були наперед заготовані і вже видрукувані, відклали. Цей випадок ще раз показує, що нам потрібно боротися за правду, пояснювати її, бо її розуміє лише той, хто пережив такий же досвід, що і ми. Тому ми не можемо ображатися на світове співтовариство, що воно часами нас не розуміє. Адже воно не досвідчує того, що досвідчуємо ми. Часами розуміння приходить тільки через певний особистий досвід. Тому ми так всіх запрошуємо приїхати в Україну і торкнутися ран війни, пережити свій дотик до цієї жахливої дійсності, в якій перебуває Україна.
— Вочевидь, контактуючи з єрархами, загалом із людьми з усього світу, ви після 24 лютого зауважили, що потрібно посилено пояснювати певні речі про духовні виміри цієї війни. Що саме найчастіше доводиться експлікувати?
— Для нас українців само собою зрозумілим є те, що це війна між добром і злом. Для нас очевидно, що ми відстоюємо добро. Але це не є таким очевидним для світу, який часто називають світом постправди, і він є світом компромісів. Деколи для того, аби зрозуміти, чи українці не перебільшують, чи вони говорять правду, іноземцям хочеться послухати ще й другу сторону. І тут долучається потужна московська пропаганда, яка має цілком інші правила і мету, є просто деструктивною силою зла. Тому нам треба постійно пояснювати світові, чому ми захищаємося. Бо, наприклад, деякі «шкільні» богослови почали квестіонувати, чи наша війна і самозахист справді легітимні, якщо за це треба платити аж таку високу ціну, яку платить Україна? Чи не варто здатися? Ми розуміємо, що існують паралелі між діями російської пропаганди і діями нацистів часів Гітлера, які теж перед початком Другої світової війни говорили про «примирення». Нацистські партії, які існували в багатьох країнах світу, в тому числі у Великій Британії, говорили про необхідність «зрозуміти» Гітлера, про потребу «примирення» з ним. Але тут саме слово «мир» зазнавало змістової мутації й означало здатися, скласти зброю, піддатися злу. Для того, щоби це усвідомити, Велика Британія і Франція мусили пережити драматичні процеси очищення своїх суспільств, навіть політикумів. Тому я думаю, що для того, аби західний світ очистився від вірусу російської пропаганди, який, на жаль, активно розкладає уми й душі багатьох (і тут ще відбуватимуться драматичні речі), перед нами стоїть завдання пояснити духовний вимір цієї боротьби. Наше завдання — пояснити світові, чому напівправда є цілою брехнею, як каже єврейська мудрість; чому, слухаючи московську пропаганду, ви слухаєте диявола, який спокушає. Ми знаємо, що в духовній боротьбі з дияволом не можна діалогувати. Бо коли ти починаєш дослухатися до його «аргументів» і входити з ним у розмову, ти вже програв. Отже, в нашому випадку в повному обсязі діють закони духовної боротьби. Ми говорили про ненависть і мужність, але так само багато інших аспектів духовної боротьби християнського аскета тепер стають правилами боротьби України та українців проти російського агресора.
— Ви не раз публічно наголошували, що Україна провадить справедливу війну. Це накладає обов’язок дивитися вперед і думати про те, щоби після перемоги будувати справедливу державу без тих болячок, які десятиліттями виснажували наш народ. На чому тепер у цих стараннях для забезпечення справедливості варто зосереджувати увагу?
— Тут я хотів би згадати про кілька речей. Тепер багато хто намагається роздумувати над причинами цієї війни. Навіть від Папи лунають різні гіпотези, які йому підказують різні «мислителі». Але ми тут, в Україні, бачимо, що ці причини не зовнішні, а внутрішні. Розуміємо, що весь цей пострадянський простір залишив у людях, в усьому суспільстві хвороби, які еволюціонували впродовж тридцяти років по-різному. Українське суспільство має свої хвороби, російське — свої. І ось ця війна з боку росії є намаганням вирішити свої внутрішні проблеми зовнішньою агресією. Це подібно до того, як серійний душогубець щоразу шукає жертву, бо його спонукає до нових убивств внутрішній тиск психологічного механізму, рабом якого він є. Зрозуміло, що не жертва винна, хоча вбивця каже, що це вона його спровокувала. Він убиватиме до тих пір, поки його не затримають. Тому нинішню війну породили вади того суспільства, тієї країни, яка нині є колективним убивцею щодо України. Якби не було України, вони знайшла б собі іншу жертву. Вони вже задекларували, хто буде наступний. І це вказує на те, що росію штовхає до вбивства закладений у ній внутрішній механізм, пов’язаний із вадами та хворобами, які еволюціонували в російському суспільстві після розпаду СРСР. Згустком цих хвороб є ідеологія «русского міра», про який я вже згадував. Так, українське суспільство має свої вади. Ми часами справді не до кінця розуміли, що не можна плекати ілюзій щодо росії. У нас довгі роки існувало постколоніальне мислення. Навіть система корупції на різних рівнях показувала це. Бо це була корупція колонії, яка колись збирала із суспільства данину, щоби передати її в метрополію, а потім той, хто опинився на верхівці суспільної піраміди, відчув себе великим колоністом у державі, в якій здобув владу. Це постколоніальне мислення було великою проблемою, у тому числі для політичної системи. Останньої, в її справжньому форматі, у нас тривалий час не було. Не було справжнього політичного процесу, натомість, були олігархи, які творили свої політичні партії. Відбулося злиття влади і великого бізнесу, що, згідно з визначенням Папи Бенедикта XVI, є виявом корупції державних, навіть міжнародних масштабів. Дуже часто ті, що мали бути уособленням, навіть символом незалежності нашої держави, торгували нею. Дивіться, коли почалася війна, а потім її новий масштабний етап, цілі політичні партії перестали існувати, бо виявилися партіями колаборантів. З другого боку, українці, які століттями жили в чужих державах, мали недовіру до держави навіть тоді, коли вона — їхня власна. Ми дуже швидко ковтали ті російські пропагандистські пігулки, що Україна не є справжньою державою, але failedstate. Та коли почалася війна, наші українські державні інституції склали іспит на міцність. Адже триває війна, падають бомби, а інституції працюють. Може, не так добре, як би нам того хотілося, але служба з надзвичайних ситуацій рятує життя, гасить полум’я, розбирає завали; медики працюють, рятують життя, навіть під обстрілами й під час бомбардувань; є інтернет, навіть у київському метро; є телефонний зв’язок, електрика, теплопостачання, де його вдалося відновити. Це все свідчить про те, що ми повинні переосмислити цінність української державності як такої. Тож багато хто зрозумів, що Українська держава є необхідною умовою для виживання українського суспільства. Думаю, що ми й надалі будемо цілком по-іншому ставитися до своєї держави. Багато хто, зокрема на тимчасово окупованих територіях, почав розуміти, що немає такої країни в світі, де би так добре жилося. Пригадую сюжет, як до Херсона прибули російські пропагандисти і запитали одного старшого чоловіка: «Як ви хочете жити? Хочете приєднатися до росії? Треба проводити референдум про приєднання Херсонщини до рф?» Але той пенсіонер розчарував їх так, що вони не знали, що мають робити, сказавши: «Я хочу жити в Україні. Дозвольте мені це робити». Він роззброїв цілу армію пропагандистів, яка приїхала говорити «від імені народу», який вони начебто визволили від нацистів. Цей і подібні випадки повинні нас, українців, вчити того, як ми маємо дорожити своєю державою. І гасла про те, що ми все відбудуємо, недаремні. Бо, відвідуючи, наприклад, Чернігівщину, Сумщину чи Харківщину, я щоразу чую прагнення людей, які кажуть: «Дайте нам мир, заберіться з вашими окупаційними танками геть, і ми все відбудуємо!» І коли ти це чуєш, то розумієш, що всю Україну — як названі області, так і Донеччину, Луганщину, Запоріжжя, Херсонщину і Крим — після остаточного звільнення ми справді відбудуємо, і вони стануть сучасними європейськими. Наші міста і села нічим не поступатимуться західноєвропейським, бо в них житимуть люди, які за цю землю проливали кров, а тому цінуватимуть її. Вони, і їхні діти.
Блаженніший Святослав під час відвідин наших поранених захисників у шпиталі
— Якби ви не були главою Церкви, а простим священником, у якому місці хотіли б зараз служити?
— Не знаю, бо історія не терпить умовного способу. Але якби я не був священником, то точно знаю, що робив би. Ще в 2014 році отримав повістку з військкомату як військовий фельдшер. Не знаю, чи був би я ще живий, але точно знаю, що перебував би в лавах військових медиків. А тому зберігаю цю повістку як велику реліквію у своєму молитвослові, з якого щоденно молюся церковне правило. Відвідуючи військові шпиталі, маючи нагоду привезти якийсь подарунок, щоразу з півслова знаходжу спільну мову з медиками. Зрештою, в армії я служив саме як фельдшер і міг трошки «засмакувати» ту стихію. Загалом упевнений, що коли виникає нагода, то Господь Бог вказує нам, де і в якому місці ми маємо служити своєму народові у боротьбі за свободу й незалежність, рятувати людські життя.
Розмовляв Володимир Мороз,Часопис «Патріярхат»
