Глава УГКЦ: «Якщо ми забудемо про Голодомор-геноцид українського народу, надії на майбутнє більше не буде»
До вашої уваги подаємо посили Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава про Голодомор-геноцид 1932–1933 років, які були висловлені у програмі «Відкрита Церква», присвяченій темі «Згадуємо жертв системи від Голодомору до Небесної Сотні».
Голодомор — велика рана нашого народу
Ми є постгеноцидна нація. Дуже багато наших сучасних суспільних проблем, навіть церковних, викликані ранами минулого, які наш народ носить у собі. Ці рани потребують зцілення. До того часу, поки ми не скажемо собі і світові правду про наш біль, поки ми не зрозуміємо, як глибоко ми є вражені цією раною, нам завжди буде важко говорити про Голодомор.
Тому кожного разу, коли Голодом стає тільки предметом дослідження, воно якось звужує нашу перспективу. Бо науковець має завжди бути холодний, об’єктивний, шукати доказів, чітких аргументів. Але людський біль часом так не можна вивчати.
Я вперше десь у років 13–14 дізнався про Голодомор з літератури 1930-их років, яку люди в Галичині зберігали нелегально в підшивках під страхом бути виселеними в Сибір. У 30-их роках, зокрема в Галичині, видавався журнал «Місіонер» ченцями васильянами.
В одній з таких підшивок я прочитав звернення наших єпископів під проводом митрополита Шептицького зі страшною назвою «Україна в передсмертних судорогах». Там вперше наші єпископи в світі почали говорити, що українці вмирають з голоду, як люди їли людей, як в людей забрали останнє, як голод виник не тому, що земля погано вродила, а тому що в людей забрали все і лишили їх вмирати голодною смертю.
Та справжнє усвідомлення національної трагедії прийшло до мене за часів Президента Віктора Ющенка, коли про це почалося говорити на державному рівні.
Правда про Голодомор — це геноцид українського народу
Христос нас вчить: «Пізнайте правду і правда визволить нас». Гадаю, цю правду, цю історичну правду, якою б вона трагічною не була, ми повинні пізнати. І, на жаль, за всі тридцять років Незалежності України наша історична пам’ять ще не є відкритою до кінця. У нас були періоди національної амнезії, потім короткі періоди пробудження пам’яті, а зараз у мене відчуття, що цю пам’ять хочуть пригладити.
Ми, як українці, ніби перебуваємо в пошуках національного міфу, який спрощує пам’ять, який спрощує відповіді на дуже складні запитання.
Тож такою важливою є справа вивчення теми Голодомору.
На моє переконання, цю правду нам потрібно пізнати не лише для себе, нам потрібно сказати її всім. Коли ми зможемо сказати правду про себе цілому світу, це може стати моментом нашого звільнення. Тому гасло Світового конгресу українців звучить так: «Ми пам’ятаємо, світ визнає».
Якщо ми будемо знати правду, про неї говорити, то будемо мати певність, що вона це більше повториться.
Папа Іван Павло ІІ у своєму листі до українців про Голодомор писав, що ця рана заторкнула фундаменти усього людства.
Пригадую, як сьогоднішній Папа Франциск, ще будучи архиєпископом Буенос-Айреса, коли почув, що українці хочуть створити меморіальну дошку пам’яті жертв Голодомору, він настояв, щоб українці цю дошку повісили не у своєму катедральному соборі, але у катедральному соборі Римо-Католицької Церкви Буенос-Айреса, який стоїть у центрі міста.
Чому? Він тоді сказав: «Якщо це буде у вашому соборі, то тільки ви будете про це знати, а як це буде в нашому соборі, то ви будете до нас приходити, щоби молитися і всім про цей біль розповідати».
Тому, гадаю, так важливо пам’ятати, говорити правду, щоб в кінці звільнитися від оцих страхів. Пізнати правду і примиритися зі своєю історією, якою б трагічною вона не була, а також розказати світові. І світ повинен визнати цю трагедію такою, якою вона є, а вона є геноцидом. Бо вона сталася не випадково, а навмисне. Вона сталася як штучний голод, і вона була зроблена репресивною державною машиною щодо бездержавного народу.
Якщо ми забудемо про Голодомор, надії на майбутнє більше не буде
У кожну останню суботу листопада ми всі спішимо до Національного музею Голодомору-геноциду, щоб помолитися. Пригадую зустріч із старшою жінкою, яка одного разу підійшла до мене після такої молитви і зі сльозами на очах мені каже: «Знаєте, у мене загинула вся родина. Але я не знаю, де вони всі поховані, я навіть не маю місця, де піти і запалити за них свічку».
Мене це дуже зворушило, бо пам’ять — це не абстрактне поняття. Пам’ятати — це не є лише тримати в голові якісь цифри, дати, імена. Пам’ять — це спілкування. Пам’ять — це щось, що заторкає мене, мою особу. Пам’ять — це не тільки про них. Пам’ять — це також про мене.
Я зрозумів важливість меморіалу жертв Голодомору лише тоді, коли ця жінка може піти туди і мати місце на українській землі і запалити свічу за померлих у Голодоморі своїх рідних.
У її очах я бачив, що ця свіча — це діалог, спілкування. Це — пам’ять, яка дає життя, а також певна данина гідності тим людям, у яких ту гідність забрали. Це данина їхньому життю. Ця пам’ять — щось, що дає надію. Бо, як ми забудемо, надії на майбутнє більше не буде. Тому ми повинні відчути, що вшанування пам’яті жертв Голодомору — це всенародна справа. Кожен з нас, кожен українець повинен долучитися до того, щоб цей Меморіал постав і був завершений.
Меморіал — це не тільки стіни, це експозиція, це зміст, який промовляє. Тому громадськість, науковці повинні чувати над цим змістом, меседжем, який цей Меморіал буде подавати. Це Меморіал має стати центром дослідження, центром вивчення. Щось подібне, як Яд Вашем у Єрусалимі.
Запалімо свічку за померлих, за нас живих і ще ненароджених земляків наших
Маю одне прохання. Завжди в останню суботу листопада ми згадуємо про жертв Голодомору, оголошуючи хвилину пам’яті загальнонаціональною акцією «Запали свічку».
Прошу всіх, хто мене чує, не полінуйтеся запалити свічку у вашому вікні. Перейміться почуттями жінки, про яку я сказав вище. Запалімо свічку не тільки за померлих, але й за нас, живих, і ще ненароджених земляків наших, як про це казав наш Шевченко.
Нехай ця свічка пам’яті освітить і зіграє Україну! Дуже вас прошу, учімся пам’ятати. Запалімо свічу пам’яті, яка буде промінчиком надії на те, що Україна є і буде у майбутньому!
Підготувала Оксана Климончук,Департамент інформації УГКЦ
