«Господь до мене промовляє через людей. І через голос Церкви», — отець Йона Максім, майбутній Глава Словацької ГКЦ
Наприкінці жовтня з Ватикану прийшла досить несподівана звістка: ігумен Свято-Успенської унівської лаври о. Йона Максім номінований на Пряшівського архиєпископа для католиків візантійського обряду у Словаччині, тобто на Главу Словацької Греко-Католицької Церкви. Отець Йона, словак за походженням, прожив в Україні 20 років: як він розповідав, Студійський чин і унівська лавра були його покликанням, хоча на початках, у 90-х, це здавалося майже нереальним. Тепер у житті о. Йони — нові великі переміни, нова місія і повернення на батьківщину в новій іпостасі.
Читайте також:
Ігумена Свято-Успенської унівської лаври іменовано архиєпископом і митрополитом Пряшівським
Про це, а також про пройдений шлях, про вдячність усім, кого на ньому зустрів, о. Йона Максім розповідає у «Живому інтерв’ю» з Тарасом Бабенчуком у місці, де колись також служив — у монастирі Святого архистратига Михаїла у Львові, де багато років був настоятелем і парохом місцевої громади. Це інтерв’ю було записане 1 листопада 2023 року, у переддень першої поїздки отця як архиєпископа-номінанта до Словаччини.
Про прощання із братами і початок нового шляху
— Ми, мабуть, далеко не перші, хто питає про Ваші думки, з якими Ви прийняли цю номінацію, але вже минув якийсь час від того «гарячого» періоду — що маєте зараз на серці?
— Зараз їду до Словаччини: маю наживо там показатися, поговорити із владиками, обговорити певні питання, які тепер вирішуватимемо разом. А загалом — маю ще дуже живі відчуття після найменування, яке прийшло в той четвер (24 жовтня — ред.), роздумую над тим усім цим ще і ще раз. І приходить мені великий мир, що я добре зробив. Що це — Божа воля для мене: просьба Церкви служити в тій місії у Словаччині для греко-католиків. Так це й приймаю, у такому мирі. І тішуся, правду кажучи.
— Як виглядатиме Ваше життя у найближчі місяці, до хіротонії та остаточного переїзду до Словаччини?
— До кінця року буду більше в Україні, бо я передовсім — ігумен, і буду ним, аж поки не виберуть нового ігумена Свято-Успенської лаври. Ми вже розпочали процес виборів, які, знову ж, має ініціювати чинний ігумен. Звичайно, там є свій процес, є виборча комісія, але є дві-три зустрічі, які треба провести, щоб довести все до самих виборів. То ми плануємо десь під кінець грудня, після Різдва, ці вибори провести. Так плануємо — не знаю, як воно вийде.
Звичайно, одночасно я уже маю контактувати зі Словаччиною, щоб мене наживо побачили. Матиму там зустрічі із владиками і якоюсь, може, пресою. Може, треба буде ініціювати якусь організацію висвячення. Я його віддалив до максимально можливої границі — десь на кінець січня, щоби було достатньо часу підготуватися. Звичайно, до того часу, як номінант, я не маю жодних прав приймати якісь рішення чи чимось керувати, так що старатимуся бути ніби осторонь.
— Цікаво, Ви — уже третій ігумен Свято-Успенської унівської лаври, якого висвячують на єпископа (також це владика Венедикт Алексійчук, ігумен у 1999–2010 роках, тепер єпископ Чиказької єпархії УГКЦ, та владика Теодор Мартинюк, ігумен у 2010–2015 роках, тепер єпископ-помічник у Тернопільсько-Зборівській єпархії, — ред.) Це вже ніби непогана традиція — висвячення ігуменів цієї лаври на владик. Що Ви про це думаєте, чому так відбувається?
— Ну, що я про це думаю… Це — факт, так є. А чому так? … Напевно, Церква бачить, що якщо ігумени дають собі раду з монахами, то зможуть дати раду і в більших масштабах, з єпархією чи, як в моєму випадку, з архиєпархією. Напевно, є і довіра до монашества, і Церква хоче, щоб монашество трохи поділилося своїми дарами зі всією Церквою.
— Наскільки це непросто для самого монашества? Адже коли ігумен відходить на інше місце служіння, скажімо, як єпископ, він ніби залишає свою братію. Його таланти вже повинні служити не так своєму згромадженню, як усій Церкві. Як це сприймає братія?
— Дуже непросто. За кілька днів після звістки про призначення я побачив, як непросто це прийняти тим братам й отцям, які зі мною більше спілкувалися чи співпрацювали. Так, це правда: ті таланти, які розвинулися в монастирі, людина, яка відходить, забирає зі собою. І залишається, певною мірою, не те щоб спустошене, але спорожніле місце, яке з часом треба буде заповнити кимось іншим. Відчуваю у багатьох із братів сум — правдивий, щирий, нефальшований, і що їм непросто. Але, з іншого боку, у братів, я переконаний, є і радість від такої оцінки нашого монастиря, від того, що ми живемо добрим життям, якщо наших ігуменів обирають єпископами та головами Церков.
Відчуття змішані. Я це бачу, і мені теж непросто. Деякі браття наважилися прийти мене привітати аж на третій день — і то з малою душею. Я це розумію, бо сам таке переживав — і тоді, коли владику Венедикта від нас забирали, і владику Теодора. Бо і сповідався їм, і спілкувався з ними, і так само було непросто — була якась майже аж образа, як так? Так є тепер і зі мною. Але, з іншого боку, розумію, що це, як у сім’ї: дитина мусить відходити з дому, і як би батьки не хотіли її затримати біля себе, це був би неприродний процес. Думаю, треба трохи часу, щоби браття з тим впоралися, прийняли. Думаю, їм це вдасться, бо це — глибоко віруючі люди. Але, все-таки, — люди.
Читайте також:
«Думав кілька днів, чи прийняти це призначення», — отець Йона Максім про іменування його митрополитом Пряшівським
Про батьківщину і дорогу до покликання
— Ви — родом зі Словаччини, хоч 20 років живете в Україні, у Студитському монастирі. І ось Вас вибрали предстоятелем Словацької Греко-Католицької Церкви. Кілька слів про Ваше життя: про батьківщину, родину і шлях до монастиря, бо, зважаючи на те, що Ви вже розповідали, це було не так гладко, просто і швидко…
— Народився я у Словаччині, в місті Левочі (Пряшівський край у східній Словаччині — ред.) Дитинство прожив у селі Ольшавиці. Це — Спиш, дуже славна місцевість для Словаччини.
Маю двох рідних братів і три сестри — у нас велика сім’я. Мама ще жива, слава Богові, тато помер. Скільки племінників, щоб я не помилився, але понад 15-ть.
Моє дитинство — це практично територія колишньої Пряшівської єпархії. До церкви я ходив змалечку, ми — греко-католики. У 18 років вступив до семінарії (Греко-Католицької у Пряшеві — ред.), вивчився на священника. Але відчував, що маю покликання не одружуватися, був у пошуках монашого життя. А потім, коли вирішував, що мені робити, якось дали мені маленьку книжечку — вона була про унівську лавру, і то мені дуже запало до серця. Але оскільки це було тоді далеко, за кордоном, і то були 90-ті роки, я думав: це ніколи не здійсниться, як я туди поїду? …
Але обставини склалися так, що в кінці семінарії мене послали навчатися до Рима, і там я познайомився зі студитами (з монастиря Святого Теодора «Студіон», заснованого патріархом Йосипом Сліпим — ред.), спілкувався з ними. А опісля, у 2001 році, ми поїхали на візит папи Івана Павла ІІ до Києва та Львова. І тоді з цієї нагоди я мав можливість вперше ступити до унівської лаври і побути там на вечірні в церкві. І остаточно зрозумів, що це місце — для мене, що тут мені не те, щоб пасувало бути, — я просто почувся вдома.
Потім я ще досить довго працював зі своїм духівником над тим покликанням, ставив собі певні питання. І за 3 роки, у 2004-му, вже остаточно вирішив переїхати до України. Попросив, щоб мене відпустили з єпархії — єпархом тоді був владика Баб’як. І він мене відпустив, сказавши: «Добре, як маєш покликання — йди», за що я йому дуже вдячний. Бо я таки переживав: відпустить він мене чи ні? Я тоді третій рік був духівником у семінарії, і відпустити мене, напевно, було непросто. І от, приїхавши в Україну, в унівську лавру, у вересні 2004 року я знову почав монашу формацію. І вже 20-й рік, відколи я тут є.
— Доволі довгий шлях до покликання: виглядає, що Ви довго думали, зважували. Чому так, чому не вийшло відразу — як Ви собі це пояснюєте?
— Тепер, у ретроспективі, я багато що розумію зі свого життя. Моя монаше ім’я — Йона, людина, яка багато чому опирається, не хоче приймати. Тоді, на початках, я відчував, що мене Господь кличе, але думав: «Та ні, не піду, хочу бути, як всі». Але я справді був у пошуках свого шляху. Як на мене, у Словаччині мені не було куди йти до монастиря, бо, при всій пошані до отців василіан і редемптористів, які там є, їхній стиль життя мені не підходив. Я там не бачив того, чого шукав, — такого класичного монашого спільнотного життя, побудованого на спільній молитві та праці. А коли вперше ступив на територію унівської лаври, зрозумів — оце воно, моє місце, цього прагла моя душа.
Читайте також:
Отець Йона Максім: студит — ігумен унівської лаври — глава Греко-Католицької Церкви Словаччини
Про монаше життя студитів в Україні
— За 20 років у монашестві, напевно, були різні моменти — і складнощі, і моменти благодатні. Що Вам перше приходить на думку з цього часу? За що вдячні Богові за ці 20 років монашества — що було там такого, що Ви пронесете крізь усе життя?
— Усі ці 20 років, правду кажу. Я над тим думав недавно: про кожне місце, де я за ці 20 років був (а я був у багатьох місцях) — нема на що нарікати. Звичайно, були десь якісь особисті напруги, але сумарно — нема на що. Чи то в Уневі перші 5 років, чи в Підкамені певний час, чи в Лужках у скиті, потім — знову в Підкамені… Потім — знову новіціят: мене призначили магістром новіціяту, коли перенесли його в Рудно біля Львова. Потім — в монастирі святого Михаїла у Львові, настоятелем. Потім — знову Рим, де я остаточно закінчив своє навчання (докторська дисертація про студійське чернецтво у Папському Східному інституті в Римі у 2018 році — ред.). І тепер, як ігумен в Свято-Успенській унівській лаврі… Звичайно, перші моменти мене завжди сколихали, але я така людина, що дуже швидко — я так собі думаю — здатна включитися в життя, там де я є. І тепер сміло можу сказати, що все було мені на будування. Хоча ніде не було просто — щиро кажу. Я вдячний за тих братів і отців, які були поряд на тому чи іншому місці. І, звичайно, в Уневі, бо вся моя дорога в Україні з Унева почалася і, тепер так виглядає, там і завершується.
— Якщо говорити про людей, які Вас супроводжували, напевно, несправедиво згадати про когось одного. Але от — в Уневі мали нагоду жити поруч зі старцем Олександром, з владикою Венедиктом, який довгий час був ігуменом Унівської лаври. Чи могли б Ви виділити найважливіших для себе людей у Вашому духовному житті?
— Ну, напевно, це владика Венедикт Алексійчук: він був ігуменом Унівської лаври, коли я прийшов до монастиря, при ньому я пройшов новіціят, він мені уділив схиму і остаточні вічні обіти. Це і наступні ігумени — владика Теодор (Мартинюк) і отець Ілля (Мамчак). Коли у лаврі жив старець Олександр, я був не в Уневі, тільки одного разу перевозив його туди зі всіма речами з Жукова, і пригадую ту дорогу донині. І наша розмова за два-три місяці до його смерті була вирішальною для мене: вона була непередбаченою, неочікуваною, незапланованою, але тепер я бачу, що то Господь так покерував. Тому важливими для мене були і є і він, і всі отці й брати, які були і є в лаврі, і молодші за мене, й старші. Особливим для мене є брат Онисим: спілкування з ним маю для себе як тайну особистого духовного пережиття, бо якби не він, я б, можливо, й не був посьогодні в монастирі. Це дуже простий брат, він працював колись на фермі, але у його житті сталася певна подія, і він прийшов до монастиря. Він дуже на мене вплинув, я йому дуже вдячний. Або так: Господь його мені послав, щоб він промовив до мене. Але загалом — кожен із братів, з якими я спілкувався чи співпрацював, мав на мене свій позитивний вплив, і всім їм я вдячний.
Про майбутню місію і місце служіння
— Поговорімо про Словацьку Греко-Католицьку Церкву — що це за структура, скільки там єпархій, владик, священників, вірних…
— На теперішній час це — митрополича структура: архиєпархія — у Пряшеві, і дві єпархії, у Кошицях і Братиславі. ГКЦ Словаччини має не дуже багато вірян — якщо не помиляюся, десь 180–200 тисяч. Є 600 священників, двоє правлячих єпископів і один — помічник, і три єпископи-емерити. Так що це досить розвинена структура, завдяки, зокрема, владиці Яну Баб’яку, митрополиту, який спричинився, щоб та структура постала. У Церкві багато молоді, є різні сучасні рухи. Це — якщо дуже коротко про Словацьку ГКЦ.
— До статусу suijuris (статусу самоврядної Церкви — ред.) Словацька Греко-Католицька Церква була піднесена у 2008 році. Владика-емерит Ян Баб’як — фактично Ваш попередник на чолі Церкви, колись відпустив Вас в Україну, до Унева. Ви розповідали, що говорили з ним про це, збираючи в лісі на гриби. Чи була ще нагода так із ним розмовляти, адже Ви знайомі давно?
— На той час, коли його обрали єпископом, я був духівником у Пряшівській духовній семінарії. Він часто приїжджав до нас, то ми зналися на такому рівні, офіційно-структуральному. Ну і пізніше ця конкретна подія з мого життя, коли я трохи переживав, відпустить він мене чи ні. Він мені тоді сказав: «Приходь, прогуляємося, поговоримо — скажеш, чого хочеш від мене». Я тоді розказав йому історію свого покликання, і він сказав: «Добре. Завтра приходь — напишемо документи, і спокійно можеш їхати. Бо як Бог дає покликання, треба його приймати». І після того ми були у нормальних відносинах: коли я приїжджав до Словаччини, то, за нагоди, часто ходив до нього привітатися чи попросити благословення — зі співбратами чи сам. Так що наші стосунки були і на офіційному рівні, але й у теплому спілкуванні. Я приїжджав з України і не знав до кінця, що відбувається у Церкві, і він мав довіру до мене й міг сказати, може, й те, чого іншим не говорив.
— До речі, про контекст: наскільки Ви занурені в те, що відбувається у Словацькій Церкві зараз?
— Поки що — дуже фрагментарно, визнаю. За 20 років, які прожив в Україні, до Словаччини я приїжджав до батьків чи рідних. Міг ще поспілкуватися з двома-трьома однокурсниками, і хіба від них знав те, що знав. Так, я не знаю до кінця реальної ситуації, яка там зараз є. Тепер починають доходити відгомони, що там непросто. Знаємо, що у Словаччині було дві візитації УГКЦ, які, до речі, провадили владика Теодор (Мартинюк) і владика Борис (Гудзяк). Але що там відбувається докладно, я ще до кінця не розумію.
— 22 березня 2022 року папа Франциск прийняв зречення владики Яна Баб’яка, який дотепер був митрополитом Словацької ГКЦ. Йому на той час було 69 років. Канонічний вік для емеритури — 75 років, тобто владика Баб’як міг бути главою Церкви ще, принаймні, шість років. Ви згадали про певні візитації, ще якісь моменти. Чи означає це, що у Словацькій Церкві є якась криза?
— Наскільки знаю, була певна напруга між ним і священниками — чи між священниками і ним. Чим вона спричинена, мені важко сказати. Але знаю, що ця напруга була, і вона ще протриває. І, напевно, це й було мотивом чи причиною, чому він пішов.
— Загалом Католицькій Церкві у світі зараз непросто — є різні тенденції і нюанси. Наприклад, у Польщі Церква стоїть перед досить серйозними викликами: суспільство почало дуже прискіпливо ставитися до священиків та єпископів, багато людей, які номінально залишаються католиками, не хочуть ходити до храму. Як у Словаччині — чи якісь подібні тенденції мають місце?
— Кілька місяців тому ми з моїми однокурсниками мали 20 років священства, і я був на тій зустрічі. І мені розповіли досить цікаву річ: що у Земплині (історична область у Східній Словаччині — ред.) колись гарні й багаті парафії вилюднюються, бо люди виїжджають. Там є парафії, поділені між трьома-чотирма конфесіями: якщо парафія має тисячу населення, то можна уявити, як там непросто. І ще й люди виїжджають, що ще більш критично. Напевно, треба буде переосмислювати певні речі, думати, як міняти певні відносини на парафіях. Я був тоді здивований тим, що розповідали мої однокурсники, — правду кажучи, не очікував, що там так є.
Інший приклад: греко-католицька парафія, до якої належить моя сестра. Це суто греко-католицька парафія, там немає поділів. І от сестра розповідала, що в селі інколи нема кому цвяха забити, бо всі чоловіки виїхали на роботи за кордон. Тобто є велика трудова еміграція до Європи — в Німеччину, Нідерланди, Велику Британію тощо.
Тому я свідомий того, що буде непросто. Звичайно, я ще не знаю всього і буду ще довго вивчати, що там відбувається. Ну, але Господь посилає — то в тому, напевно, є Його воля і якийсь Його задум.
— У коментарі Департаменту інформації УГКЦ відразу після призначення Ви сказали: «Хочу продовжувати добрі речі, які були розпочаті, а там було багато доброго». Чи можете конкретизувати, що вважаєте добрим у Словацькій Церкві?
— Наприклад, мені особисто дуже подобається праця Церкви з ромами. Подобаються різні центри — для сім’ї, для віднови молоді тощо, які створив владика Баб’як. Подобаються словацькі відпустові центри — в Лютіні, в Клокочові, біля кордону з Україною: знаю, що люди їздять і на відпусти, і на прощі. Ну і, звичайно, добрим є те, що робить добрий священник на парафії, по совісті робить — це справа, яку безумовно треба підтримувати. Ну і, напевно, є й багато іншого доброго.
— Як на цей момент виглядає Пряшівська духовна семінарія, де свого часу навчалися і Ви? Чи є нові покликання і розвиток семінарії?
— Знаю, що є криза: зараз у семінарії — 35 чи 37 семінаристів. Коли я вчився (на початку 1990-х — ред.), нас було 90 чи навіть 130 — такий тоді був час. Зараз — інакше, причому скрізь. Наскільки знаю, покликання є: хлопці приходять, більшість — приймають. Але і криза теж є.
— Наскільки важливою є спеціальна освіта для духовенства, монашества, взагалі для сучасних християн? Що можете сказати як монах, який має досвід молитовний, але і як духівник у семінарії, освітньому закладі?
— Вважаю, що освіта дуже важлива. Бачу певні тенденції — мовляв, навіщо це, нам треба тільки молитися. Це неправда. Бачу це по собі, і по життю в монастирі: освіта дала мені дуже багато важливого для фундаменту духовного життя. Тому для мене це дуже важлива річ, і я би хотів наголошувати на цьому у Словаччині.
Про мови
— Цікавий момент, якщо говорити про Вас: пишуть, що знаєте шість чи сім мов. Що крім словацької і української, володієте ще англійською, італійською, французькою, польською і німецькою…
— Коли це написали, я сам здивувався, скільки мов я знаю (сміється) — не знаю, звідки взялися такі відомості. Німецької — ні, не знаю. Французькою можу читати — даю собі раду з літературою, розумію контекст у розмові, але не вільно говорю. Англійську знаю теж пасивно. Ну і звичайно, українська, російська, італійська, польська — можу дуже добре розуміти, але щодо розмовляти… Українська — так, вільно, це вже моя мова, а щодо польської чи італійської, то коли немає постійної мовної практики, це важче.
— Цікавий момент: у Словацькій Греко-Католицькій Церкві в Літургії присутня старослов’янська мова. Чи скрізь служать «старою» мовою, чи, можливо, десь і сучасними — словацькою та іншими? Можливо, й українською, оскільки Церква має історичні корені у Мукачівській єпархії УГКЦ…
— Східна Словаччина — регіон дуже розмаїтий, cкомплікований, можна так сказати: там впливали різні історичні моменти. Старослов’янська мова справді присутня — особливо на парафіях на півночі Східної Словаччини, але і у Братиславі це є. Старослов’янська мова літургії йде від кирило-методіївської традиції і є основною мовою греко-католиків Словаччини. Більшість греко-католиків визнає себе словаками, частина — русинами. Тепер приїжджає багато українців, і почали служити й українською мовою. І звичайно, на Східній Словаччині є мадяри. Так що на тих мовах часто і служиться Літургія: старослов’янська потроху поступається, бо все менше людей її розуміють. До речі, людині зі Словаччини важче розуміти старослов’янську, ніж людині з України. Мої племінники, наприклад, уже дуже важко її розуміють, а моя генерація — ще більш-менш нормально. Навіть у семінарії теперішні хлопці, які мають по 18–20 років, — видно, коли вони читають, що розуміти старослов’янські тексти їм важко.
Щодо вживання старослов’янської мови у богослуженнях — воно вважається більш святковим: якщо хочуть десь свято провадити, то, зазвичай, якийсь твір хор співає по-старослов’янськи. Але скрізь — по-різному. Наприклад, моя рідна парафія дотепер по середах служить слов’янською мовою, а решту днів — словацькою. В інших парафіях може бути Літургія — старослов’янською, а читання Євангелія чи проповідь — словацькою. Це різниться від парафії до парафії, особливо у північній частині Словаччини, де ще говорять русинським діалектом, який є ближчим до української, ніж до словацької мови.
А загалом впливи у Словаччині — дуже різні. Наприклад, у Спиші, звідки я родом, сто років тому греко-католицькі парафії були під Перемиською єпархією, там були свої історичні моменти. Частина Східної Словаччини належала суто до Мукачівської єпархії, але тоді, коли вже була Пряшівська єпархія, поділ був зовсім інший. Після ІІ Світової війни, коли перекроїли кордони, парафії з Мукачівської єпархії автоматично перейшли до структур Пряшівської. Ну і так само на півдні Словаччини: там були парафії, які належали до Пряшівської єпархії, але перейшли в Мадярщину і стали парафіями Угорської ГКЦ. Все це десь відчутно, але, слава Богу, наскільки я знаю, не створює проблем, все вже якось всілося.
Про українців у Словаччині
— У зв’язку з війною в Україні багато українців опинилися у Словаччині у статусі біженців. Багато українських студентів навчаються в словацьких університетах та інститутах. Є ті, хто виїхав туди задовго до війни на проживання чи роботу. Цікавий момент, що у Словаччині є цілі українські парафії для українців греко-католиків, де моляться українською, і священники — з України. Є навіть ієромонах Пантелеймон з Унева, який також є словаком і служить на даний момент в Кошіце. Ця тенденція, на Вашу думку, буде розвиватися? Що Ви взагалі думаєте про душпастирство українців у Словаччині як майбутній митрополит?
— Оскільки є така велика присутність українців у Словаччині, шкода було б, якби ця тенденція не розвивалася. Звичайно, з українцями треба говорити їхньою мовою. Хоча, наприклад, у Братиславі знаю сім’ю, де віддали дитину на євангелізацію в українську парафію, але в словацьку школу, щоб знала мови — є такі тенденції. Але якщо є українці, то, думаю, має розвиватися і Церква для них. І я дуже радий, що наш отець Пантелеймон там є і дуже гарно працює в Кошицькій єпархії, а тепер уже почав служити в неділю в Пряшеві для українців українською мовою. В Братиславі є парафія, де отець — із самої України. Так що я дуже радий цьому.
— Не можу не запитати: у своєму поверненні в іпостасі архиєпископа і митрополита, чи є думка про закладення у Словаччині монастиря східного типу — такого, як Унівська лавра, зважаючи, що, крім Вас, є ще троє чи четверо словаків, які обрали саме цей Чин і цю лавру?
— Так, нас було троє — тепер уже залишаються двоє. Звичайно, я залишаюся монахом, але вже не приналежу до монастиря, оскільки буду в іншому служінні. Отець Пантелеймон служить у Словаччині, в Кошицях, отець Пімен — дияконом в Україні. Якби дійсно у Словаччині з’явилося зацікавлення у такому монастирі, були люди, які хотіли б цього, я готовий щось у тому плані робити. Бо, правду вам скажу, мав найбільшу тугу і бажання — повернутися у Словаччину саме як монах. Але обставини складаються інакше.
«Господь мені промовляє через людей»
— Після вістки про призначення архиєпископом до Словаччини в одному з коментарів Ви сказали: «Стараюся пізнавати Божу волю і виконувати її. Я відчитав це як Божу волю і сказав своє „так“ на цю пропозицію». Хотів би від вас, як від духовного наставника, бо для багатьох людей в Україні ви ним були, поради — як навчитися відчитувати Божу волю у своєму житті?
— В моєму конкретному випадку це те, що я раджуся і говорю з тими, кому довіряю — з моїми духовними провідниками, яких поважаю, і які мені вже не раз допомогли. Так само, коли йшов до монастиря — слухав людину, яка мене знала дуже добре, і прислухався до цих порад. Так було і тепер: я чітко відчув, що Господь мені промовляє через людей. І через голос Церкви. Потім говорив з моїми дуже добрими духовними друзями — чи провідниками, які чітко мені сказали, що якщо Церква кличе, то треба йти. І я в це повірив — інакше не прийняв би такого рішення. Бо Бога я не бачу, а людей можу чути, і Господь мені через людей промовляє. Цей мій досвід, уже неодноразовий. Це таке — традиційне, випробуване віками, на цьому побудована і Церква: Христос, апостоли, їхні наступники, і через них — і ми тут сьогодні.
Підготувала Оксана Козак,Департамент інформації УГКЦ
