Храм Миколи Доброго на Подолі в Києві: історія знищення і відродження
Повернення осідку Української Греко-Католицької Церкви до Києва у 2005 році стараннями блаженнішого Любомира Гузара та відновлення Київської архиєпархії Церкви, а перед тим, у 1990-х — першій половині 2000-х — активне творення громад УГКЦ по всій Україні, зокрема в Києві, є віхами не тільки розвитку Церкви після десятиліть заборони на теренах України, а й відновленням історичної правди. Адже УГКЦ була частиною Київської Церкви з часів Хрещення Русі-України, а її Київська архиєпархія — одна із правонаступниць Київської митрополії часів князя Володимира.
30-річчю відновлення Київської архиєпархії УГКЦ, яка декретом Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського була утворена 2 квітня 1996 року як Києво-Вишгородська екзархія й обіймала всю територію України, крім Галичини, «Історії з історії УГКЦ» присвячують низку матеріалів, зокрема про храми в Києві, які сьогодні належать УГКЦ.
Ці історії — драматичний зліпок з історії України загалом, історії про знищення, але й відродження, незважаючи ні на що. Це — тема загарбання України росією на століття і перетворення її на Малоросію, але й спротиву, зокрема культурному та релігійному, цьому поглинанню. Це — тема українських християнських Церков і роз’єднання колись єдиної Київської Церкви, яке було зумовлене історичними та геополітичними реаліями, коли Україна на століття втратила державність і була розірвана інтересами й межами різних імперій.
І перший із таких епізодів — про теперішній храм УГКЦ Миколи Доброго на Подолі.
Добре місце святого Миколая на Подолі
Про багато київських храмів можна говорити саме як про місця, — місця сили, віри і відродження. Тих храмів, які згадані в легендах чи історичних документах, давно не існує: якісь руйнувалися впродовж століть і відбудовувалися знову, якісь були цілеспрямовано знищені за часів срср. І місце храму Святого Миколи Доброго на Подолі, на Покровській, 6 — одне з них.
Серед істориків та археологів побутує думка, що церква Святого Миколая на цьому місці існувала ще до татаро-монгольської навали 1240 року. Але підтверджені документально дані про храм, тобто одну з його споруд, датуються аж XVI століттям і стосуються гетьмана війська Запорізького Самійла Кішки: на знак вдячності св. Миколаю за визволення з турецького полону гетьман власним коштом спорудив дерев’яну церкву і подарував для неї іконостас та церковне начиння.
Поширена також думка, що при церкві віддавна існував «шпиталь Миколи Доброго (Милостивого)» — притулок для бідних і немічних на Подолі. Можливо, саме від його назви й походить назва храму, а можливо, так назвав його вдячний за порятунок гетьман Кішка.
Цей храм згорів, коли 1651 року в Київ увійшли війська литовського князя Януша Радзивілла. Але вже 1682 року на цьому місці парафіяни збудували новий храм, також дерев’яний, він простояв понад 100 років і згорів на початку XVIII століття від удару блискавки.
Під російською імперією
Подальша історія храму Миколи Доброго пов’язана з російськими чинниками і впливами: з 1708 року Київ став центром Київської губернії Російської імперії зі всіма наслідками, зокрема щодо релігійних і церковних питань. Відтоді церква Миколи Доброго стала храмом Російської Православної Церкви, як і майже всі храми та монастирі захопленого імперією Києва. Всі подальші перебудови та реконструкції церкви Миколи Доброго, як і інших релігійних об’єктів, так чи так відбувалися під впливом стилістики російського церковного зодчества.
Отже, на згарищі дерев’яної «козацької» церкви в 1716 році (деякі джерела вказують 1705–1706 роки, тобто ще до окупації російською імперією) постала мурована трипрестольна п’ятибанна церква, іконостас для якої виготовив чернігівський сніцар — майстер різьби по дереву й металу — Григорій Петров.
Дзвіниця Григоровича-Барського
Одночасно зі спорудженням церкви 1716 року була змурована кам’яна дзвіниця, яку за 75 років, у 1791-му, перебудував український архітектор, представник пізнього козацького бароко Іван Григорович-Барський, за проєктами якого на Подолі були збудовані, зокрема, церкви Покровська та Миколи Набережного, а також знаменитий фонтан «Самсон». Дзвіниця біля храму Миколи Доброго — єдина автентична споруда храмового комплексу тих часів, яка збереглася до сьогодні.
«На думку багатьох дослідників, майстер бароко Григорович-Барський працював разом із якимись московськими зодчими (про це свідчить шатроподібний купол та інші деталі будівлі). Дзвіниця була широкою і приземкуватою. У першому її ярусі функціонувала церковно-парафіяльна школа, у другому — тепла церква Симеона Стовпника. У пожежі 1811 року згорів церковний іконостас, і тепла церква не діяла до 1829 року. Тоді її переосвятили на честь Великомучениці Варвари, — пише у розвідці про храм краєзнавець і засновник „Україна Incognita“, керівник ДІАЗ „Стародавній Київ“ Роман Маленков. — Дзвіниця церкви Миколи Доброго зовсім не схожа на більшість українських дзвіниць. Із південного та західного боків вона має прибудовану галерею з аркадою на другому поверсі (прибудову було здійснено, ймовірно, у 1781 році). На першому ярусі свого часу містилося житло для паламарів. Грунтова поверхня під дзвіницею була значно нижчою, ніж сучасна (її понизили до рівня XVIII століття у 1963 році під час реставрації). Висота споруди із шатром і маківкою — 28 метрів. Товщина стін — 1,7–1,8 метра, на верхньому дзвоновому ярусі — 1,5 метра. Дослідники архітектури вважають, що стилістично будівля вирішена у стилі бароко із характерними для українського трактування елементами. Пам’ятка є унікальною спорудою, яка поєднує особливості російських шатрових дзвіниць та елементів українського бароко у характері вирішення аркади галереї».
Сам храм Миколи Доброго початку XVIII століття простояв менше століття. У 1718 році там сталася велика пожежа: постраждала дзвіниця, стіни церкви покрилися тріщинами. Парафіяни і священник намагалися, у міру сил і можливостей, рятувати храм, але тріщини постійно розросталися, і церква могла завалитися у будь-який момент. Тому, за рішенням міської влади Києва, споруду храму 1796 року розібрали, а іконостас перенесли в с. Жуківці біля Києва.
Храм XIX століття за проєктом Андрія Меленського
Та парафіяни і доброчинці храму Миколи Доброго не погодилися перейти до сусідньої Покровської церкви, і за короткий час зібрали кошти (5 тисяч рублів, немалі гроші на той час) на будівництво нового храму на місці, де була їхня церква.
Закладення наріжного каменя храму благословив митрополит Київський і Галицький Гавриїл Бенулеску-Бодоні. Храм, споруджений за проєктом архітектора Андрія Меленського, москвича за походженням, першого головного архітектора Києва (1799–1829), у стилі класицизму — з ампірним портиком з колонадою та двома вежами, увінчаними хрестами, був освячений 1807 року. За малюнками Меленського був також створений іконостас. Святинями храму були ікони святого Миколая та Божої Матері Одигитрії, написані у XVI—XVII століттях у візантійському стилі, та богослужбові книги — Тріодь Пісна 1604 року київського друку і Требник 1646 року львівського друку.
«Слід зазначити, що Добромикільська церква користувалася великою популярністю серед купців, особливо серед тих, що прибували до Києва із Росії (Великоросії), — пише Роман Маленков, маючи на увазі, очевидно, й те, що у 100 метрах від храму була Контрактова площа, на ті часи — „офіс“ фінансових і торгових операцій всієї Київської губернії. — Це була їхня своєрідна резиденція, і, можливо, тому дзвіниця церкви так багато запозичила від російських архітектурних стилів. Та й церква, яка стояла від 1716 до 1799 року, була зведена у російському стилі, адже на її будівництво жертвували кошти, в основному, „московські“ купці, а збирав їх священик Симеон Ширипа, який і став фундатором нового храму».
У 1811 році на Подолі сталася велика пожежа, яка знищила більшість дерев’яних споруд і пошкодила кам’яниці. Тоді в церкві Миколи Доброго згорів іконостас та частина її дерев’яних елементів. Відновлювальні роботи у храмі тривали майже 20 років під наглядом Меленського. У 1855 році храм прикрасили фресками.
На межі століть. Радянські часи
Храм Миколи Доброго постійно потребував ремонтів й оновлення, і ці роботи велися постійно впродовж XIX століття і до початку XХ завдяки настоятелям храму, зокрема протоієрею о. Преображенському, парафіянам та доброчинцям.
Будівельно-реставраційні роботи у храмі тривали, фактично, до приходу радянської влади, коли у 1930-х він був зруйнований, і на його місці побудували школу (тепер це ліцей № 100 «Поділ»). Тоді ж, у 1930 році, був репресований священник храму Миколи Доброго — о. Анатолій Жураковський.
Дзвіниця, яка дивом збереглася, у 1963 році була введена в реєстр архітектурних пам’яток УРСР — там розмістилося фондосховище Республіканської виставкової зали Міністерства культури УРСР.
Незалежність України: храм і парафія УГКЦ
У незалежній Україні, у 1991–1992 роках, уцілілу дзвіницю храму Миколи Доброго надали в користування громаді Української Греко-Католицької Церкви, яка тільки-но вийшла з підпілля й активно розвивалася. Парафія Святого Миколи Доброго із храмом-дзвіницею стала першою парафією УГКЦ у Києві. Храм на Аскольдовій могилі був переданий Церкві на рік пізніше.
Першим і незмінним до сьогодні парохом храму Миколи Доброго є о. Валерій Шкарубський — по-своєму унікальна особистість. Киянин, священник УГКЦ із часів підпілля, який у 1980-х служив Літургії на київських квартирах, на початку 90-х із благословення митрополита Володимира Стернюка о. Шкарубський став, фактично, першим священником УГКЦ у Києві після її легалізації. Служив і у Вишгороді, і в Черкасах, і в інших містах тодішньої Києво-Вишгородської екзархії. Був одним із священників, які служили Літургії на Майдані під час студентської Революції на граніті у жовтні 1990-го.
о. Валерій Шкарубський на Революції на граніті
На початку 1990-х років, коли питання надання храму УГКЦ у Києві ще не було вирішеним, о. Шкарубський разом із вірними УГКЦ проводили Служби біля Покровської церкви на Подолі — на вулиці під храмом, взимку і влітку, за будь-якої погоди, маючи надію, що цей храм передадуть УГКЦ. Проте так не сталося: УГКЦ виділили тільки дзвіницю, яка залишилася від храму Миколи Доброго і стала храмом першої в Києві парафії УГКЦ.
Дзвіниця, незважаючи на статус пам’ятки архітектури, після десятиліть її використання як сховища була в занедбаному стані, і о. Шкарубський із громадою взялися до її впорядкування. А це було доволі непросто, зважаючи на планування споруди: два її рівні — підвал і перший рівень, фактично, нижче рівня землі, тому найперше, що треба було зробити, — позбутися вологості й висушити стіни знизу доверху. Поступово відбувалися ремонтно-реставраційні роботи ззовні і всередині, без порушень вимог щодо збереження дзвіниці як архітектурної пам’ятки, тобто жодних перебудов там не було. Всі ці роки роботи велися на пожертви парафіян і доброчинців, без залучення коштів міського бюджету.
Дзвіниця церкви Миколи Доброго
На другому, головному, рівні споруди розташована каплиця Святої Варвари, де відбуваються богослужіння. Дерев’яний іконостас і кілька старовинних ікон були встановлені у 1990-х, у перші роки служіння у храмі Миколи Доброго. На третьому, верхньому, рівні — великий зал, де відбуваються різноманітні заходи в парафії — заняття катехитичної школи, реколекції, зустрічі та збори парафіян.
На сьогодні парафія Миколи Доброго невелика: вірні УГКЦ у Києві вже мають Патріарший собор і храми та церкви фактично у всіх районах столиці. Але храм Миколи Доброго, як і на Аскольдовій могилі, був і залишається історичним — як місце повернення Української Греко-Католицької Церкви до Києва після століть вигнання.
Більше на цю тему
Про перенесення осідку УГКЦ до Києва:
Історія УГКЦ. Повернення до Києва (2005).
Греко-Католицька Церква у Києві шукатиме шляхи порозуміння з православними.
Перенесення осідку глави УГКЦ до Києва: прозелітизм чи вимога часу?
Про церкву Миколи Доброго у Києві:
Храми Подолу. Дзвіниця церкви Миколи Доброго.
Департамент інформації УГКЦ
