Христос нас відкупив. Про прокляття
Часто замислююся, що насправді мають на увазі люди, які так часто вживають слово «прокляття». Якщо вони його вживають, то, мабуть, знають, що воно означає, тим більше, що вони вважають цю тему дуже важливою, а саме слово — теологічно значущим. У повсякденній мові прокляття може означати: а) акт прокляття однієї людини іншою, б) тривале відкинення Богом, що вже тут, на землі, приносить серію нещасть. Більш забобонні люди навіть переконані, що одне може викликати інше, і що якщо комусь тітка сказала: «Іди до біса», то Бог відвертається від такої людини (цієї кого прокляла тітка), а диявол наздоганяє її як свою. З таким абсурдом навіть не варто сперечатися, бо він вимагає віри в те, що світом керує тітка (а не Бог).
Отже, залишивши осторонь цю всесильну тітку, варто пошукати подивитись на біблійні тексти. У Старому Завіті людські прокляття дійсно трапляються і випливають з безсилого гніву: людина сама не може здійснити справедливість (або те, що вона вважає справедливістю), тому вимагає, щоб на її заклик цю справедливість здійснив Бог. І то швидко. Звичайно, Бог не пов’язаний ані людським судженням справи, ані тим більше людським терміном можливої помсти, тому людські прокльони Його не зобов’язують, не мотивують, не змушують: Він сам найкраще знає, з яких причин хоче досягти яких наслідків. Тож людське прокляття є просто виявом безсилого гніву і шкодить більше тому, хто проклинає, ніж тому, кого проклинають.
До того ж, ми вже живемо в Новому Завіті, а Христос чітко сказав нам: «А вам, що слухаєте, кажу Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять, благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають…» (Лк. 6,27.28). Якщо він наказує нам так чинити, то, безсумнівно, сам так чинив і чинить: від свого і нашого імені прощає провини і не визнає ніякої сили чиєїсь злої волі, чиїхось прокльонів. Святий Петро додає: «Не платіть злом за зло чи лайкою за лайку, а, навпаки, благословляйте, бо ви на те покликані, щоб успадкувати благословення» (1 Пт. 3, 9). Чиє зле слово може зашкодити тому, хто є спадкоємцем Божого благословення?
А що ж тоді з цим відлученням такої особи Богом? Учень Христа знає, що єдине, що може відлучити його від Господа, це його власний гріх, його власне рішення. Ніколи чужа вина чи якесь незрозуміле фатум, з яким неможливо боротися. До того ж, навіть провину можна зняти через каяття. Про це проповідує Євангеліє, це приніс нам Христос як основну істину, результат любові до нас як Отця, так і Його власної:
Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас, — як же разом із ним не подарує нам усього? Хто буде винуватити вибраних Божих? Бог — той, що оправдує; хто ж той, що засудить? Христос Ісус, який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, — він заступається за нас. (Рим. 8,32–34).
Крім цього святий Павло також вважає, що на постійне відторгнення від Бога заслуговує людина, яка уявляє, що може спастися власними силами, без Його благодаті, лише завдяки своїм заслугам у сфері скрупульозного виконання правил. (Він також переконаний, що ідеальне виконання взагалі неможливе, але це інше питання.) Він каже: Усі бо, які покликаються на діла закону, — під прокляттям… Закон же не від віри, бо каже: Хто чинитиме його приписи, той буде ними жити. Христос нас викупив від прокляття закону, ставши за нас прокляттям, бо написано: Проклят усякий, хто висить на дереві, — щоб благословення Авраама перейшло в Ісусі Христі на поган і щоб ми вірою прийняли обіцяного Духа» (Гал. 3,10–14).
Але якщо Христос викупив нас від прокляття, тобто від усього, за що ми могли б заслужити відкинення Богом, то що ж з тими земними нещастями, які нібито є проявами Божого прокляття? На ґрунті Євангелія таку тезу неможливо обґрунтувати. Якби велика бідність, хвороба, переслідування чи коротке життя були такими ознаками, то ними мали б бути бідність Святої Родини, смерть мучеників тощо. Адже Господь каже: Блаженні ви, коли вас будуть зневажати… (пор. Mт. 5,11).
Як же тоді люди можуть, посилаючись на Біблію, бачити в земних невдачах і нещастях ознаки прокляття? Або вимагати, щоб людина сама викупилася з цього прокляття, власними зусиллями, практиками, формулами? Хто міг «проклясти» тебе, якщо Бог благословляє тебе? Світ створений таким чином, що причини мають наслідки. Якби не це, не могло б існувати жодних моральних виборів, як хороших, так і поганих. Але якщо наші рішення мають наслідки, то вони мають їх не тільки для нас самих, а й для наших ближніх. Можна заподіяти шкоду комусь, хто потім невинно страждає і запитує, чому; а можна також заподіяти шкоду самому собі. Якщо, наприклад, хтось систематично переїдає, то печінкова колька не є «ознакою прокляття» чи навіть гучною «Божою карою», а просто наслідком наших дій. Хто хоче уникнути таких наслідків, нехай уникає причин, а не скаржиться на Божі кари.
Звичайно, можна поставити питання, чому Бог, який, зрештою, зводить причинно-наслідкові зв’язки і допускає страждання, не вимірює їх для всіх однаковою мірою і однаковим видом. Вічне питання. Відповідь, яку отримав Йов, звучала лише «довіряй». І ми, коли вважаємо, що цього разу вже занадто, що міра переповнилася, починаємо питати про причину — нехай Бог пояснить! — про можливе прокляття — просто тому, що ми не доросли до довіри. Але це лише ще одна наша провина, яку Бог готовий нам пробачити.
Ті, в кого в голові тільки покарання і прокляття, можуть пропустити Боже прохання про довіру.
с. Малгожата Борковська, OSBпереклад з польської — Бюро УГКЦ у справах новітніх релігійних рухів і сект (jakir.in.ua)
