«Ікона нагадує, що Бог з нами»: Пані Анна Мицик — авторка ікон для Патріаршого собору Воскресіння Христового

28 лютого 2024, 16:00 613

Канадська іконописиця українського походження Анна Мицик від 2019 року на прохання і з благословення Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава працює над написанням ікон 12 свят, які виставлятимуть для вшанування на тетраподі Патріаршого собору.

Пропоную Вашій увазі розмову з п. Анною про глибину і справжність східної ікони, багаторічний досвід життя в Канаді, родинні традиції, українську Церкву й ідентичність, про роль і значення іконопису в її житті та для родини, про те, як триває праця над іконами для головного собору Української Греко-Католицької Церкви, і про духовний звʼязок українців за кордоном із Патріаршим собором Воскресіння Христового.

— Пані Анно, розкажіть, будь ласка, про себе.

Я — канадська іконописиця. Народилася 1951 року в місті Брадфорді в Англії. Наприкінці 1963 року разом із батьками та двома молодшими сестрами переїхала в Торонто (Канада). Мистецьку освіту здобула спершу в середній школі, а потім — в Академії мистецтв «Ontario College of Art» y Торонто, де займалася малярством і прикладним мистецтвом.

— Як і коли Ви почали захоплюватися іконописом?

Закінчивши формальні науки в 1970 році, я 2 роки працювала у сфері графіки. Відтак поїхала в дослідницьку подорож Європою. Моє захоплення зародилося в дитинстві на тлі багатолітнього церковного життя та споглядання ікон, а на практиці розцвіло з візиту до візантійського музею в Афінах у Греції. Там я вперше в житті побачила справжню ікону і була дуже зворушена її виглядом. Відтак почала вчитися правильно писати. Це був довгий, тривалий, але дуже захопливий процес.

— Розкажіть, будь ласка, про свою родину, чоловіка…

Я одружилася з Тарасом у 1975 році. Тоді він був студентом медичного інституту. Згодом із чотирма дітьми ми переїхала до Саскатуну, Канада, де я продовжувала розвивати свій іконопис, взявши участь у навчальному курсі «Вікна на Схід» при місцевому університеті. Зараз маємо вже четверо внуків. Мій чоловік — кардіохірург. Він медик, але любить писати писанки. Має гарне чуття мистецтва. Дуже любить картини. У нашому домі маємо роботи багатьох українських художників, які ми купували в Україні. Дуже тішимося нашим мистецтвом. Очевидно, дуже любимо наші ікони. Впродовж останніх 25 років активно беру участь у майстер-класах з іконографії.

«Ми хоч далеко, але внутрішньо дуже сильно відчуваємо єдність з Україною»

— Які маєте родинні традиції як українці в Канаді?

Наші традиції здебільшого пов’язані з церковними святами. Наприклад, на Святий вечір дотримуємося тих традицій, яких навчили нас батьки. Чекаємо першої зірки перед тим, як сісти до столу. Готуємо 12 пісних страв. Внуки дуже чекають і люблять, коли дідусь підкидає кутю до стелі. Вносимо дідуха до хати. А найголовніше — весь вечір колядуємо. Також згадуємо наших предків, а тепер — полеглих Героїв України. Ми хоч далеко, але внутрішньо дуже сильно відчуваємо єдність з Україною. Ми переживаємо і в думках та молитвах перебуваємо з вами.

На Великдень пишемо писанки, готуємо святкові кошики з паскою, бабкою, ковбасою і несемо освячувати. Це дуже гарна традиція. Так само зберігаємо весільні традиції, хрещення, християнський Чин похорону. Нас тут таких багато, що зберігають українські традиції.

— Теперішня війна перед багатьма українцями ставить виклик асиміляції. Як Вам вдається так багато років підтримувати звʼязок з українською культурою і почуватися українцями? Як у чужій країні залишатися свідомими українцями, щоб інтегруватися, але не асимілюватися?

Найперше тримаємося як громада. Набагато легше, коли є українська Церква. Тоді ми регулярно збираємося на молитву і спілкуємося. Також маємо українську школу, музеї, хори, танцювальні ансамблі, де діти можуть вчитися наших традиційних танців. У нас видавали українською мовою журнали «Новий шлях» й інші.

Тепер я зауважила, що для мене і моєї родини дуже важливу роль відіграє інтернет. Ми дивимося багато цікавих каналів чи блогерів про культуру і чимало дізнаємося про нашу культуру безпосередньо з Україну. Навіть можна вправлятися в українській мові. Показують, як колись говорили українською, як вплинула русифікація і які слова зараз впроваджують. Серед них багато таких, які ще мої батьки вживали. Це дуже цікаво. Ми думали, що це старовинна мова, а виявляється — це наша українська, яка, можливо, у Канаді краще збереглася, ніж в Україні. Найбільше допомагає Церква, де можна збиратися, і українська школа, де діти вчать мову і традиції.

— До якої парафії Ви належите?

До парафії катедри Святого Юрія тут, у Саскатуні. Вона дуже гарно розмальована іконами. Моє натхнення до іконопису набрало сили, коли від неї мене уповноважила написати дві ікони: 27-ми блаженних новомучеників України та Блаженного новомученика Омеляна Ковча. До речі, 20 вересня 2012 року Блаженніший Святослав, прибувши в Саскатун, освятив новозбудований «Музей Україна», який я очолюю. При тій нагоді ми подарували йому першу ікону, яку я написала, — Святого Андрія Первозванного.

— Хто для Вас є зразком в іконографії?

Для мене такою є представниця візантійсько-ренесансного стильового синтезу, мисткиня, авторка високомистецького образу Канадської Богородиці Віра Сенчук. Саме вона найбільше вплинула на мій розвиток, богословське розуміння сакрального мистецтва і старовинну техніку темпери.

— Яке значення має іконопис для Вашої родини?

Іконопис має велику пошану та цінність у нашій родині. Ми маємо багато ікон. Це нагадує нам, що ми не самі, що молитва з нами. Це нагадування, що ми можемо завжди споглядати Бога, бачити глибину нашої віри, який широкий Богом створений світ. Мистецтво, зокрема іконопис, нам дає змогу перейти в інший час і пам’ятати, що є святі люди. Ікона нагадує, що Бог з нами. Її споглядання допомагає відійти від тривог і переживань, які відчуваємо.

— Що таке ікона? Як би Ви пояснили внукам, якщо б вони запитали?

О, внуки часто приходять до моєї майстерні, бачать, що я пишу ікони і запитують мене про це!

Насамперед я їм показую, що ікона не є картиною. Кожна має історію і значення. Ми переглядаємо різні книжки, де показано, як ікони виглядали колись, а як — тепер. Показую, якою є моя ікона і чим вона відмінна від тих, що ми бачимо у книжках. Також показую сам процес, розповідаю, що для цього треба. Ми використовуємо дошку, полотно, левкас, а потім жовток яйця. Складники до ікони природні. Бачу, що внуки дуже захоплені цим. Вони уже пробували писати, бо діти люблять повторювати те, що бачать. Так вони малюють, я їм підказую, що робити далі.

Я маю досвід викладання іконопису в маленьких групах. Його щороку передаю учням, проводячи курси в місті Саскатун, де до сьогодні є майстерня. Формується групка з 10 людей, і ми впродовж тижня збираємося, молимося й пишемо ікону. Всі пишуть одну й ту саму. Це дуже гарний час для духовної віднови, бо люди на цей тиждень відходять від звичного способу життя. Учасниками курсів є канадійці різних християнських віровчень. Переважно людей цікавить ікона як молитва. Дуже рідко приходять малювати її як картину.

«Ікона допомагає нам побачити Бога в іншій людині»

— Як ікона сприяє молитві?

Людина повинна зосередитися і почуватися спокійною перед іконою. Ми не лише споглядаємо її, ми беремо в ній участь. Тому важливо почуватися розслаблено. Молитва може бути вголос або в тиші серця без слів, лише споглядаючи. Коли я пишу ікону, то відчуваю спокій. Час минає, а я його не зауважую, коли і куди він пішов. В іконі є дуже велика глибина.

Якщо ми, споглядаючи, можемо відчувати присутність святого чи Бога, то так само відчуваємо, що біля нас є люди і вони мають світло в собі. Ми бачимо, що в людині є Бог. Цікаво, що ми можемо це побачити. І нам у цьому допомагає ікона. Зовсім в іншому світлі бачимо людей, якщо дивимося на них після споглядання ікони.

— Яка Ваша улюблена ікона?

Улюблена — Вишгородська ікона Богоматері. Я мала нагоду її бачити. Була в її присутності. Ця ікона була вивезена з України. У ХІІ столітті повернулася з Царгорода до Вишгорода. Тепер перебуває у Третьяковській галереї.

— Як так склалося, що іконописиця з Канади стала авторкою ікон для Патріаршого собору?

У 2019 році ми вирішили, що настав час їхати в Україну, бо вже не були 5 років. Коли ми готувалися, то я подумала, що варто взяти зі собою ікону. У мене була трохи більшого розміру ікона Різдва Христового, яку я написала напередодні. Я захотіла її комусь подарувати — потребувала щось віддати від себе. Чим я багата? Тим, що я українка, що виросла в наших дуже цінних і глибоких традиціях, серед яких також церковний спів та ікони. Що можу віддати найцінніше? Ікону. Так вийшло, що коли ми приїхали, то Блаженніший Святослав був у Львові і була нагода подарувати ікону йому особисто. Це — дуже зворушливий для нас час. Я сама не могла повірити, що нам вдалося зустрітися.

— З цієї зустрічі все почалося?

Так, Блаженніший Святослав попросив мене написати всі 12 празничних ікон для Патріаршого собору в Києві. Я була дуже зворушена таким проханням від Глави Церкви. Це велика честь для мене.

— В одному з інтерв’ю Блаженніший Святослав сказав: «Молитва, що намолює цей (Патріарший) собор, дає нам розуміння, як далі його довершувати. Це було молитовною матрицею, у якій народилася ідея бачення, як нам будувати іконостас відповідно до тих архітектурних умов. Так народжується і все інше в Патріаршому соборі: зустріч зі світлом воскреслого Христа відкриває нам перспективи для служіння нашої Церкви як у Києві, в Україні, так і в контексті глобальної присутності нашої Церкви в усьому світі». Чи відчуваєте Ви зустріч зі світлом воскреслого Христа, коли працюєте над іконами для собору?

Світло воскреслого Христа заряджає енергією і сміливістю йти в перед та не боятися темряви, яка намагається звести з нашої мети — чесного і відповідального життя. Де є наші люди, там і наша Церква. Через різні причини в історії України ми розсіяні по всьому світі. Щоби працювати над іконами, мені необхідно відчувати світло воскреслого Христа.

— Скільки ще потрібно вкласти праці, щоб завершити всі ікони?

Перша ікона, яку я написала і вислала до собору, — Зішестя в ад. Блаженніший Святослав попросив, щоб це була саме вона. Я розумію, що вона не входить до 12-ти. Більша частина вже написана, п’ять із них — уже в соборі. Я їх висилала до Києва поштою. У мене вдома є ікона Стрітення та Успіння Пресвятої Богородиці.

Ще від себе я хочу подарувати ікону Покрову Пресвятої Богородиці, бо відчуваю, що зараз вона дуже потрібна Україні.

Ще маю написати: Вхід Господній у Єрусалим, Різдво Богородиці, Вознесіння Господне, Зіслання Святого Духа, Воздвиження чесного хреста і Введення Марії в храм.

«Єднаючись у молитві з Патріаршим собором ми скріплюємо духовний звʼязок із нашою Церквою в Україні»

— Чому і чим наш собор — серце нашої Церкви, нашого християнського життя і віри — важливий особисто для Вас?

Патріарший собор дуже символічний. Він новозбудований і продовжує будуватися, як і наша Україна. Він об’єднує в молитві всю Церкву, всіх вірних. Це дуже відчувається, коли ми приїжджаємо до Києва. Прийшовши до собору, ми відчуваємо його глобальний вимір.

Я дуже зворушена, що маю можливість через інтернет єднатися у молитві з Патріаршим собором, який виходить далеко за межі Києва, приходить до Канади. Ми це відчуваємо щоразу, коли дивимося «Живе телебачення», коли єднаємося і з людьми, які в ньому збираються, і з тими, які, як і ми, єднаються у молитві за посередництвом онлайн-трансляції. Так ми скріплюємо духовний звʼязок із нашою Українською Греко-Католицькою Церквою в Україні. Це наше майбутнє!

— Яку, на Ваша думку, роль цей батьківський дім нашої Церкви відіграє сьогодні, у воєнний час, для українського народу?

Ми знаємо, що є такий духовний центр — наш собор, що звідти слово Глави Церкви лунає до всіх у світі. Патріарший собор дарує нам надію! Люди розуміють, що мають, за що борються. Ми усвідомлюємо, що маємо і Церкву, і віру, і цього ніхто не може в нас відібрати. Люди в Україні стоять стійко і своїм життям стримують те зло, яке напало на Україну.

Підготувала Христина Потерейко
Департамент інформації УГКЦ