«Капелан є військовослужбовцем, але залишається священнослужителем, який має допомогти воїну знайти сенс інколи в дуже скрутних обставинах», — о. Андрій Зелінський
Прийнятий 30 листопада минулого року Закон України «Про Службу військового капеланства» вступив у дію 19 березня, уже в часі повномасштабної війни. Відтепер військовий капелан прирівнюється до військовослужбовця ЗСУ, НГУ чи ДПСУ з єдиним винятком — капелан не має права на зброю. Проте головне завдання капелана у війську — душпастирство, він, у першу чергу, є священнослужителем. Що змінює цей закон у служінні військових капеланів, як розвивається інститут військового капеланства — про це у програмі «Відкрита Церква», за участі глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, говорить один зі співавторів Закону, заступник керівника Департаменту військового капеланства УГКЦ о. Андрій Зелінський.
— Невдовзі минає рік, відколи ВР прийняла закон «Про Службу військового капеланства». Чи запрацював цей закон повноцінно і які питання він регулює в умовах війни?
— Закон «Про Службу військового капеланства» запрацював із березня місяця цього року — він вимагав цілої низки підзаконних нормативних актів, ухвалених на рівні уряду, для того, аби священнослужителі українських Церков могли стати до лав українського війська.
Нагадую, що, відповідно до положень Закону «Про Службу військового капеланства», військові капелани в Україні стають офіцерами. Тобто це священнослужителі — представники українських Церков і релігійних організацій, які приходять на офіцерські посади у Збройних Силах України, Національній гвардії та Державній прикордонній службі. Підготовка нормативних підзаконних актів — тривалий процес, але зараз ми вже у тій частині шляху, яка дозволяє нашим капеланам, отримавши мандат, вступити до війська.
— Як відбувається ця процедура? Чи може священник самостійно зголоситися до війська і стати капеланом, якщо має таке бажання і можливість?
— Цій процедурі передує покликання. Ми як Церква віримо, що таке служіння, доволі непросте і в нелегких умовах вимагає від людини всецілого занурення в середовище, в якому доведеться служити. Священник як військовий капелан має бути поруч із тими, кому служить. Для нас, людей віри, це є даром Божим своїй Церкві.
Церква розпізнає, чи є таке покликання у священнослужителя, який зголошується на служіння до лав українського війська. І коли бачимо, що людина готова бути душпастирем у війську, даємо дозвіл. Церква докладає зусиль, аби підготувати таку людину, зокрема, у плані духовному, душпастирському. Кожна Церква, кожна релігія робить це відповідно до своєї духовної спадщини і духовної традиції. Таким чином ми формуємо капелана: це тривалий процес, який передбачає системний підхід. У цьому процесі формування священник вирішує, чи це справді — його, щоб у такий спосіб, ставши до лав українського війська пліч-о-пліч зі своїми військовими побратимами і посестрами, послужити Церкві Христовій і українському народу.
Сама процедура передбачає звернення уряду до Церков і релігійних організацій з проханням виділити визначену попередньо кількість священнослужителів для військового капеланського служіння. І коли такий запит надходить до керівного центру Церкви, ми як Церква маємо подбати, аби забезпечити необхідну кількість священнослужителів.
Нагадую: сьогодні, відповідно до чинного Закону України «Про Службу військового капеланства» військовий капелан повністю, всеціло стає військовослужбовцем — як будь-який інший військовослужбовець у ЗСУ, Нацгвардії чи Державні прикордонній службі України. Мабуть, найпомітніша відмінність військового капелана, зазначена у Законі, — це заборона на використання зброї. Йому не можна її видавати, і він не може її застосовувати як військовослужбовець ЗСУ, НГУ чи ДПС. Стосовного всього іншого військовий капелан є військовослужбовцем. До речі, щодо звань також внесені зміни до відповідних законів. Так, поряд із, наприклад, званням капітана медичної чи юридичної служби, тепер є капітан капеланської служби.
Військова служба сама по собі потребує певної особистої підготовки, готовності і відповідності нормам Закону, які визначають спроможності військовослужбовця. Це і стан здоров’я, і граничний вік, який існує, коли говоримо про військову службу, і багато інших вимог. Церква ж має подбати про духовну, священничу формацію людини, яка зголошується на капеланське служіння, і має забезпечити відповідність кандидата вимогам Закону України.
Згодом ці документи подаються для того, аби кандидат отримав те, що у чинному законодавстві називається мандатом. Мандат на право здійснення капеланської діяльності — це і є механізм, передбачений українським законодавством, який дозволяє священнослужителеві стати військовослужбовцем і здійснювати своє служіння на посадах офіцерського складу.
Це — формат взаємодії між Церквою і державою в умовах тих викликів, які сьогодні стоять перед Україною і нашим народом. Ми хочемо зробити наших капеланів максимально ефективними, щоб вони могли послужити своєму народу, послужити українському війську всеціло, щиро, щедро, до кінця, вірно і віддано, і це потребує підготовки, певного процесу формування особистості.
«Сьогодні в Україні ми говоримо про інституційне і професійне військове капеланство, яке відповідає принципам НАТО», — о. Андрій Зелінський
Капеланство в Україні набуло особливої популярності з початком російської агресії проти нашої держави у 2014 році. За цей час наші капелани здобули великий досвід — навіть порівняно з нашими іноземними партнерами, проте цей досвід потребує певної систематизації і узагальнень, адже тепер це вже повністю державна служба.
Через служіння військового капелана Церква стає дуже близькою до українського воїна, може поділитися своїми дарами. Ми говоримо про забезпечення духовної стійкості, про задоволення духовно-релігійних потреб, як це визначає закон. Звичайно, ці потреби можуть бути різними у представників різних конфесій чи релігій. Чи, можливо, хтось вирішить, що у нього немає релігійних потреб. Але існують якісь загальнолюдські, духовні потреби, і тут капелан також має бути озброєний цілим рядом необхідних спроможностей, аби допомогти, підставити плече, бути справді якісно і ефективно поруч з українським воїном.
— Розкажіть про підготовку військового капелана до служби в армії — зокрема, до перебування на війні.
— Військова служба насправді дуже вимоглива. І для того, аби якісно і ефективно послужити українському воїнові, перш за все, необхідно бути поруч, це гасло військового капеланства. І оце «бути поруч» означає пройти ті ж етапи підготовки, які проходить кожний воїн, пройти через ж ті випробування, які він відчуває в умовах військової служби, — надто, коли ми говоримо про умови війни, про передову. Людина потребує певної готовності — особливо людина, яка має турбуватися про готовність інших. Дуже вважливо розуміти, що капелан — це особа, покликана забезпечити певний внутрішній, духовний, моральний стан військовослужбовців. Це означає, що капелан має бути трішки більш підготовленим у цьому плані, ніж інші, більш компетентним у наданні і духовно-релігійної, й усіх інших видів підтримки, які він може запропонувати.
А це, у свою чергу, означає, що потрібно пройти певний курс підготовки. Законодавство визначає процес підготовки у ЗСУ, НГУ та ДПС, є відповідно розроблена програма для підготовки військових капеланів, яка передбачає ознайомлення з азами військової справи, велика частина цієї програми присвячена підготовці до задоволення психологічних потреб. Однак військовий капелан все-таки залишається священнослужителем, людиною віри, тим, хто має допомогти військовому знайти сенс інколи в дуже скрутних обставинах, дуже вимогливих ситуаціях. Допомагає не розгубитися, пам’ятати, хто ти і що ти.
Ну й варто відрізняти розуміння військового капеланства у ЗСУ від присутності священників у загарбницьких військах російської федерації, де вони виконують одну-єдину функцію, а саме — пропагандистську. Вони займаються промиванням мізків, називаючи чорне — білим, щоб солдати рф виконували злочинні накази свого уряду. Військове капеланство у міжнародній практиці таким не займається — душпастир завжди залишається душпастирем. І, власне, у цьому полягає його сила: його авторитет базується на тому, що військовий душпастир не забув, хто він, не забув про своє покликання і свою місію.
Коли ми говоримо про капелана, маємо говорити про покликання, яке людина розпізнає у собі, про реалізацію цього покликання у своєму служінні. А це вимагає зусиль і певної готовності. Адже капеланство — це не просто духовний кризовий менеджмент, коли з’являються якісь виклики, і священнослужитель може надати якусь допомогу.
«Понад фізичну форму і розуміння військової справи, для ефективності капелана у війську важливішим є його духовний гарт і вишкіл», — о. Андрій Зелінський
Сьогодні в Україні ми говоримо про інституційне і професійне військове капеланство, яке відповідає принципам НАТО. Для цього, в першу чергу, підготовка відбувається на рівні Церкви. Скажімо ми, УГКЦ, маємо регулярні, двічі на рік, зустрічі наших військових капеланів для того, аби подбати про підвищення рівня кваліфікації, про можливість обмінятися досвідом, дбаємо про певні матеріали і літературу, яка могла б стати їм в пригоді у процесі їхнього служіння. Разом з тим є й інший формат підготовки — офіційний, визначений законодавством України, формат підготовки військових. Сьогодні ми говоримо про контекст війни і про дуже динамічну функцію військового капелана, якщо він перебуває у бойовому підрозділі. Тобто йдеться про певну фізичну форму, яка необхідна також і духівнику. Але понад фізичну форму, понад його розуміння військової справи, для ефективності його особи в українському війську важливішим залишається його духовний гарт, духовний вишкіл. І це відрізняється від пропаганди і промивання мізків, це — турбота про найсокровенніше в людині, про людське в людині, про те, що має силу розпізнати добро, правду і знайти в собі достатньо волі їх захищати, інколи дуже дорогою ціною.
Ми говоримо про служіння, яке має допомогти зберегти в людині людське, звільнити в людині ту Богом дану силу, яка дозволяє стати на захист іншого, захистити найважливіше. Це, до речі, теж одна із вимог духовності капеланського служіння — вміти розпізнати найважливіше у тих, кому служиш.
Я навмисне зараз намагаюся маневрувати між двома полюсами у розумінні служіння військового капелана. Один полюс — це загроза стати повністю військовослужбовцем і забути про своє духовне покликання. Інший — коли військовий капелан не може стати військовослужбовцем і насправді залишається парафіяльним священником. Обидва ці полюси — загроза, екстремальні стани, які не дозволять якісно послужити людині у військовому однострої.
— Чи достатньо сьогодні військових капеланів, аби задовільнити потреби наших військових на передовій?
— Насправді для всіх українських Церков кількість військових капеланів, яких сьогодні потребує українське військо, можливо, стала певною несподіванкою. Ми ж говоримо про початок інституту капеланства, тому йдеться про певну стратегію розвитку.
Повторю: капеланство потребує розпізнавання покликання і підготовки, вишколу цього покликання. Такі речі не відбуваються ні за тиждень, ні за місяць. Терміни, визначені законодавством та іншими нормативними актами, насправді не дозволяють нам уже сьогодні забезпечити вповні ту кількість кандидатів на капеланське служіння, щодо якої держава звернулася до релігійного середовища. Але це спонукає нас шукати ці покликання, пам’ятати про те, що таке служіння вимагає всієї людини. Ну, служіння вимагає завжди, і наша Церква має один із великих скарбів — культуру військового капеланства, яка почалася не у 2014-му чи 1991-му, з відновленням Української Незалежності. Наша традиція військового капеланства сягає віків, і ми відчуваємо, що це — наше. Тому багато наших священників легко відгукнулися від самого початку збройної російської агресії проти нашої держави. Відгукнулися у різних формах і на різних засадах: хтось — на волонтерських, регулярно відвідуючи передову, хтось, коли у 2016 році з’явилася така можливість, — на офіційних засадах, будучи працівниками ЗСУ, НГУ чи ДПС. А хтось одразу ж, як тільки вступив у дію закон, зголосився на отримання від своєї Церкви мандата, з яким можна піти у військкомат і стати військовим капеланом.
Департамент інформації УГКЦ
