«Коли бачимо, що монастир стоїть — маємо надію, що виживемо»: як живе Церква у прифронтовому Херсоні
У прифронтовому Херсоні щодня лунають вибухи, літають дрони, руйнуються будинки і людські життя. У спальних районах міста майже не залишилося будівель, яких би не торкнулася війна. У цій реальності багато що змінюється щодня, але двері храму Святого Володимира Великого при монастирі отців василіан залишаються відчиненими.
Парафія, яку утримують пʼятеро монахів, не лише жива, а й діяльна: тут служаться Літургії, моляться вервицю, хрестять дітей, а щонеділі роздають гарячі обіди. Крім Херсона, вони тимчасово опікуються навколишніми селами: Музиківкою, Чорнобаївкою, Сонячним, Федорівкою.
Про життя херсонців в окупації й після неї, храм, який став для людей опорою, голосом надії і знаком Божої присутності посеред війни — далі в матеріалі Департаменту інформації УГКЦ.
«Наш монастир став маяком надії і віри»
Отець Ігнатій Москалюк, настоятель монастиря ЧСВВ, приїхав до Херсона в листопаді 2020 року — за півтора року до повномасштабного вторгнення росіян. Коли почалася війна, він ще не був настоятелем — служив послушником разом із братами. Саме тоді перед монашою спільнотою постало питання: їхати чи залишатися?
«Добре памʼятаю, що того дня була субота, 26 лютого. Вранці ми з братами зібралися на Святу Літургію, а після неї — на розмову. Місто швидко порожніло, люди масово виїжджали, і було зрозуміло, що російські війська ось-ось зайдуть у Херсон. Я тоді сказав настоятелеві: „Виїжджайте, беріть отців і братів, їдьте на Захід України. А я залишуся і пригляну за монастирем“», — згадує о. Ігнатій.
Він не приховує: тоді був переконаний, що війна не затягнеться. Здавалося, що все закінчиться так само швидко, як і почалося.
Разом з о. Ігнатієм залишився бр. Піо. Інші брати виїхали опівдні, а вже о 16-й годині російські окупанти зайшли в місто. Так почалася восьмимісячна окупація Херсона [256 днів: від 1 березня до 11 листопада 2022 року — ред.].
До війни парафія при монастирі складалася переважно з вихідців із Західної України. Та після окупації все змінилося, більшість із них виїхали.
«При парафії залишилися корінні херсонці — близько 25–30 людей. Саме вони стали ядром спільноти, яка вистояла»
Окупація змінила не лише кількість парафіян, а й життя монастиря. «Десь на 90 %, — зауважує о. Ігнатій. — Нам потрібно було пристосуватися до режиму, який диктувала окупаційна влада. Комендантська година постійно змінювалася, а тому літургійний розклад довелося повністю переглянути. До війни ми служили Літургію о 7:30, щоб люди встигали на роботу. Але під час окупації роботи фактично не було, ніхто нікуди не поспішав. Тоді я запитав парафіян, коли їм буде найзручніше приходити на Літургію. Люди сказали, що о 9-й. Так ми і зробили. Цей час не змінюємо досі, бо для Херсона це справді найзручніша година».
Отець зауважив, що парафіяни дуже люблять молитися ввечері. «Буває на вечірню приходить удвічі більше людей, ніж зранку, — продовжує о. Ігнатій. — Ми закупили молитвослови, які роздаємо, і разом молимося, стежачи за текстами. Після молитви черговий священник — кожен має свій день — розповідає про святого, якого молитовно згадуємо. Ми говоримо не лише про те, ким він був і коли жив, а й як його життя можна застосувати до нашого сьогодення. Людям це стало цікаво, і вони почали приходити».
Водночас о. Ігнатій добре усвідомлював, що за ним як за священником стежитимуть: прослуховуватимуть телефон, перевірятимуть месенджери, електронну пошту.
«Я зауважував, як щонеділі на богослужіння приходив „новий парафіянин“, який уважно слухав проповідь, а після неї одразу йшов і більше не з’являвся»
Саме тому настоятель обрав дипломатичний спосіб служіння: «Я прямо казав людям: „Давайте не будемо говорити про політику, торкатися компрометуючих тем, щоб окупаційна влада не могла використати це проти нас“. Відтак, коли ми збиралися разом, то говорили про життя, погоду, віру, але не про політику. Я казав парафіянам: „Прийде час і ми ще скажемо своє слово“. І це нас певною мірою вберегло».
Під час окупації, особливо в березні—квітні 2022 року, були місяці справжнього голоду. У магазинах не було навіть хліба. Пощастило, що в монастирі залишилися певні запаси продуктів, якими о. Ігнатій разом із бр. Піо ділився з людьми.
«Згодом брат Піо запропонував готувати гарячу їжу для херсонців. Так ми започаткували благодійні обіди. Ця традиція збереглася до сьогодні: щонеділі готуємо обід для майже 150 людей, і після Літургії збираємося на так звану трапезу „Агапе“ — трапезу любові. Люди спілкуються, інколи навіть співають українських пісень. Це дуже тішить», — ділиться о. Ігнатій.
Після деокупації ситуація в Херсоні залишається складною.
«Це — унікальний феномен війни: за 4 кілометри від лінії фронту — обласний центр, у якому живуть люди. В інших регіонах прифронтова зона має щонайменше 25 кілометрів без цивільного населення…».
Перед війною в Херсоні мешкало приблизно 380 тисяч людей, «а зараз, якщо залишилося 25 тисяч — це вже добре». Здебільша це люди старшого віку, яким нікуди і нема за що виїжджати. Біля них залишаються діти або родичі, бо не можуть покинути батьків. Є й багатодітні сім’ї, які також не мають можливості виїхати.
Водночас монастир для херсонців залишається знаком стійкості. Якось люди поділилися з настоятелем, що в неділю, коли прокидаються, то перш за все дивляться, чи стоять бані храму. «Коли бачимо, що монастир цілий, маємо надію, що ще виживемо, — переказує о. Ігнатій. — Наш монастир став для них маяком надії та віри посеред зруйнованого міста і випробувань».
Попри те, що місто і довколишні села щодня обстрілюють, у храмі, як зауважує настоятель, не було ще жодного випадку, щоб довелося перервати богослужіння та спускатися в укриття. «Коли ми йдемо служити, то обстрілів немає. Були „прильоти“ поряд із монастирем: міни, артобстріли, „Гради“. Ми збирали осколки, але монастир залишився неушкодженим. Я завжди кажу, що це опіка святого Йосифа. На початку війни віддав монастир під його заступництво і жартома сказав: „Святий Йосифе, я тобі його віддаю, а як рятувати — це вже твої проблеми“. І коли після обстрілів монастир стоїть цілий, кажу: „Святий Йосиф накрив нас своїм плащем“».
Окрім богослужінь, отці василіани мають чимало праці: догляд за великим монастирським приміщенням, заготівля дров, прибирання, косіння трави. «У нас п’ятеро монахів, і кожен має свої обов’язки. Також ми обслуговуємо чотири села: Музиківку, Чорнобаївку, Сонячне, Федорівку — їздимо до людей, допомагаємо чим можемо».
«Херсон — це місто, де життя тримається на молитві»
Після деокупації Херсона до монашої спільноти приєднався о. Августин-Іван Векляк, ЧСВВ. Він приїхав у листопаді 2022 року з гуманітарною допомогою і залишився. Священник розповідає, що в місті сирени постійно, але це не змінює звичного монашого устрою: «Ми продовжуємо працювати і молитися, дякуючи Богові за тих, хто нас захищає».
У час Різдвяних свят він ходив із йорданськими відвідинами до херсонців і мешканців навколишніх сіл.
«Дуже прикро було бачити, що багато подвір’їв і хат закриті: затягнуті колодками, дротами — нежитлові. Багато будинків розбиті — без дахів, вікон», — ділиться о. Августин.
Люди, за його словами, приймали їх радо й охоче. Коли чули, що десь поряд є священник, то переказували сусідам, кидали клич по всій вулиці чи підʼїзду, а відтак багато запрошували до своїх осель.
«Майже в кожній домівці, де ще живуть люди, хтось воює на фронті: батько чи син, дядько, чоловік, брат»
«Часто доводилося зустрічати поранених — тих, хто нині на лікуванні і тимчасово не виконує бойових завдань, — продовжує о. Августин. — Вони кажуть, що заліковують рани і готові знову йти захищати країну, бо бачать, що тут відбувається. Життя, як такого, майже нема».
Священник згадує, що багато з людей, які приймали в селах, втратили рідний дім через окупацію чи підрив Каховської ГЕС [червень 2023 року, у зоні катастрофи опинилося 16 000 людей та близько 80 населених пунктів, — ред.].
«Одна жінка, років за 60, показує невеличку сумку — щось на кшталт дитячого портфельчика чи сумки для ноутбука, і каже: „Оце все, що в мене залишилося“. Вона змушена була виїхати. Коли дивишся на дім, у якому зараз живе, — там майже нічого немає: ліжко і столик, які дали сусіди. Цю жінку прихистив військовий, у якого самого затопило хату і всі меблі довелося викинути. Він погодився, щоб там жила людина, яка залишилася без даху над головою», — каже о. Августин.
Спілкуючись із людьми в час йорданських відвідин, священник укотре переконався, що їхня парафія — це місце, яке кріпить мешканців. «Мені розповідали, що храм — це єдине місце, куди люди можуть прийти, помолитися, побути разом і просто побачити інших. На вулицях зараз майже нікого немає: ніхто не ходить, як колись, не сидять на лавочках — всюди „прильоти“, літають дрони, моніторять місцевість, роблять скиди. Тому, коли ми навідувалися, люди ніби прозрівали: відкривалися на розмову, бо зазвичай сидять по домівках, а тут хтось прийшов і це вже не рутина», — ділиться о. Августин.
Говорячи про морально-духовний стан херсонців, священник каже, що вони усвідомлюють, що їхнє життя може обірватися будь-якої хвилини. «Але, попри це, вони всіма силами тримаються за життя. Я пам’ятаю з дитинства, як мама завжди казала: „Молитва залізо ломить“. І зараз я це цілковито усвідомлюю: те залізо, яке сьогодні летить в нашу сторону, може бути зламане лише молитвою. Ми знаємо, що не в силі змінити цих обставин, а тому відчуваємо, що кожного дня живемо тут лише завдяки Божій ласці».
«Я навчився жити не днем, а годиною»
Диякон Пахомій Левчун, ЧСВВ, приїхав на служіння до Херсона у грудні 2022 року. Сюди його скерували лише на місяць, щоб замінити о. Ігнатія та бр. Піо.
Своє служіння монах розпочав із проголошення Божого Милосердя. Розповідав херсонцям про образ Божого Милосердя [ікону Ісуса із променями крові та води — ред.], заснований на об’явленнях св. Фаустини Ковальської.
«Коли закінчився місяць мого служіння в Херсоні, зателефонував протоігумен Йоан Школик і запитав, чи готовий я служити там і далі. Памʼятаю, що відповів: „Як Господь скаже через вас, так нехай і буде“. Тож я залишився і почав проповідувати не лише у храмі, а й на вулицях, у транспорті, між будинками», — каже диякон Пахомій, зізнаючись, що траплялися моменти, коли по-людськи робити це було страшно.
«Коли вперше робиш щось незвичне, часто з’являється думка: „А що скажуть люди? Що скаже ігумен, монаша спільнота, що подумають інші?“ І в такі моменти я ставив собі інше запитання: „Господи, а що скажеш про мене Ти?“».
Диякон Пахомій пригадує, як на Заході України деякі дуже набожні люди критикували його за те, що проповідував у незвичний спосіб. Натомість він завжди відповідав словами Ісуса Христа: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте» (Мр. 16:15), а не лише в церкві.
Він заходив у тролейбус, вітався «Слава Ісусу Христу!», представлявся і пропонував помолитися разом. Реакції людей були різні: дехто насміхався, а траплялися й такі, що реагували грубо.
«За ті 3 роки, які Бог дав мені ласку служити в Херсоні, люди дуже змінилися, — каже чернець. — Коли я заходив у тролейбус, уже пів салону молилося „Отче наш“ українською мовою. Люди почали просити молитви, давали пожертви для монастиря, просили поставити свічку. Вони пояснювали іншим, де розташована наша церква. Завдяки цій місії багато з них почали приходити до храму».
За час свого місійного служіння диякон роздав понад 30 тисяч вервиць і понад 15 тисяч образів Божого Милосердя.
Одного разу під час звичних місій містом монах зустрів чоловіка, який назвався «Вадосом». Він зізнався, що того дня хотів вкоротити собі віку, але, зустрівши диякона Пахомія, передумав.
«Я дав йому декілька вервиць, які він роздав своїм друзям. Завжди намагався залучати людей до місії Божого Милосердя, щоби вони допомагали роздавати вервиці, ікони — були співучасниками доброї справи. І той „Вадос“ потім мені каже: „Я постійно російською розмовляв, а завдяки вам почав українську вивчати“».
Крім проповідування, диякон Пахомій працював із дітьми: провадив катехизацію, займався пошуком волонтерів і жертводавців, щоб подарувати дітям хоч трохи радощів, які в них забрала війна.
«Ми організовували для них поїздки, походи в кіно, на річку, купували канцелярію. Нам багато допомагали і школи, зокрема Теребовлянський академічний ліцей імені Ярослави Стецько, де я колись навчався. Звідти нам неодноразово надсилали посилки для дітей Херсона», — каже диякон.
На жаль, діти там, як і дорослі, переживають страх, тривогу, біль, бо є свідками обстрілів і руйнувань.
«Пригадую ситуацію після катехизації з дітьми. Усі вже роз’їхалися, залишилася лише одна дитина з мамою. І в той момент неподалік від монастиря впав снаряд. Дитина дуже злякалася. Ми зайшли до монастиря, я зробив чай, поговорили, заспокоїлися і, дякувати Богові, все обійшлося. Я завжди казав людям: „Шукайте способи заспокоїти себе — сповіддю, Святим Причастям, читанням Біблії, молитвою на Вервиці“».
«Коли я носив образ Божого Милосердя з місією, то щоразу говорив, що справжній ворог — не лише зовнішній, а й диявол, який сіє ненависть і страх»
Зараз монах продовжує служіння в Калуші на Івано-Франківщині. На запитання, з якими думками залишав людей у Херсоні, відповідає просто: «Бог дав мені особливу ласку не прив’язуватися ні до місця, ні до людей. Я завжди вчив і вчитиму своє оточення, що не варто прив’язуватися і до мене. Я не є центром чийогось життя. Я — лише знаряддя в Божих руках. Моє завдання — допомогти людям жити з Богом».
«Ми тут не для себе»
Усі троє — отець Ігнатій, отець Августин і диякон Пахомій — говорять про своє служіння в Херсоні по-різному, але про одне: вони тут не для себе. Херсон сьогодні — це місто зранених душею й тілом. Життя тримається на молитві, присутності та взаємній підтримці.
«Ми навіть у соцмережах не показуємо всього болю, бо хочемо ділитися з людьми радістю, попри все, — каже о. Августин. — Нехай ті, хто живе далі від лінії фронту, пам’ятають: тут є багато людей, які люблять свій край, дбають про нього, і вони заслуговують на краще життя. На спокій…».
«Ми відчуваємо моральну підтримку від багатьох, але, на жаль, не матеріальну, хоч потреб на парафії багато. Та поміж усіх цих обставин стараємося не нарікати на труднощі, — додає о. Ігнатій. — Нам треба не опускати рук ні в молитві, ні в праці. Треба вірити в Господній супровід і нашу перемогу».
Саме ця віра в Херсоні сьогодні звучить голосніше за вибухи.
Фото з особистого архіву отців василіан у Херсоні
