Метаноя: Дорога серця від Самбора до Зарваниці
1 серпня родини мігрантів, внутрішньо переміщені особи та інші люди доброї волі вирушили від храму Різдва Пресвятої Богородиці в Самборі у 10-денну пішу прощу до Зарваниці. Цьогорічне паломництво стало особливим — вперше після 6 років перерви воно відбулося повноцінно. Крім того, це була ювілейна ХХ Проща родин мігрантів, яку започаткував у 2005 році світлої пам’яті о. Василь Поточняк. У цій публікації ми ділимося свідченням однієї із прочанок про духовний і фізичний шлях, який веде до зустрічі з Богом та Його Пречистою Матір’ю в Зарваниці. Далі — пряма мова.
Якби мене попросили схарактеризувати прощу одним словом, я б сказала «метаноя». То навіть не про прощу, а про стан, який супроводжує в час прощі. Метаноя… переміна, навернення, покаяння, проща… час, коли ти знову і знову обираєш із-поміж усього Бога — Того, хто одного разу обрав тебе і ніколи більше не відпустить!
Дорога перезавантаження, у яку береш зі собою наплічник, повен благодаті та любові Всевишнього.
Пандемія, війна…6 років минуло з того часу, як ми востаннє ступали дорогою до Зарваниці. І ось цього року знову, після довгої перерви, одержали можливість знову зачерпнути Божої любові на стежці до Богородиці!
Йду цього року наче вперше, хоч до цього вже 9 разів називала себе прочанкою зі Самбора до Зарваниці. Йду, а ноги тремтять. Тремтять не від мозолів і виснаження, а від того, що ось-ось переступлю Зарваницькі пороги.
Дорога часом важка. Хоча… це більше, ніж дорога, це — шлях. Внутрішній шлях, де обовʼязково відбувається зустріч. Місце, де людські емоції зустрічаються з Божою благодаттю. Сьогодні тут втома перетворюється на молитву. Сльози стають джерелом очищення, а не слабкістю. Радість тут — не лише в піснях, а в усмішках втомлених фізично прочан, які так глибоко єднаються з Богом у своїх серцях.
Проща — буря почуттів, які прориваються крізь болі, тривоги, сумніви чи втому. Та водночас — це тихе тепло вдячності за руку, яка піднімає з упадків. Як фізично, так і духовно. Може, часом непомітно, але дуже реально.
Ця проща приходить до кожного. Проща не кричить — вона ніжно торкається. І саме на прощі, коли тіло втомлене, серце розворушене, а душа відкритіша, ми починаємо чути і бачити те, що в буднях губимо.
Проща — це коли ти усвідомлюєш, що молебні стихири, які молишся круглорічно — так засідають в серце, що сльози течуть рікою від глибини слів; коли йдеш мовчки і немає сил співати — знаєш, що кроки стають піснею; коли серце стихає, душа мовчить, а ти знаєш, що тиша — це не пустота, а місце, де говорить Бог; коли вперше за важкий день підносиш голову до неба і відчуваєш тремтіння — знаєш, що душа торкається незбагненного; коли вкінці дня сідаєш на траву, не можеш нічого сказати і зі сльозами мовчки молишся…
Бачимо на цій дорозі багато жертви: часу, тіла, комфорту. Але кожен із прочан, жертвуючи собою, віддає Богові те, що має, — себе самого.
У кожному такому кроці — акт довіри. У кожному: «Боже, дай сили» — жива молитва. У кожному: «Я дійду» — вияв віри, що не зламалася навіть тоді, коли все болить.
І, можливо, ми не побачимо відразу плодів цієї жертви. Але Господь бачить. І в цій тиші, у цій дорозі, Він будує в кожному з нас щось вічне.
Проща закінчується, але не завершується.
Бо той, хто колись вирушив у дорогу з Богом, уже не може жити так, як раніше.
У його серці звучить хода, — хода віри, яка веде вперед, до життя з Господом щодня. Ми йдемо до мети, бо знаємо, що наприкінці дороги, серед полів і пагорбів, нас чекає Вона — Зарваницька Богородиця.
Мати. Чекає нас втомлених, мовчазних, спраглих миру. Може, зранених війною, тривогами, втратами. Але Вона — вже чекає. Зі спокоєм у погляді. З ніжністю в обіймах. І щойно ми ступимо на подвір’я Зарваниці, Вона скаже не словами, а тишею: «Дитино, Я з тобою!».
А поки, на устах лише прочанський гімн:
«Від Самбора до Зарваниці,
ми у Дусі Святому ішли,
І нашій Небесній Цариці
свої біди, гріхи ми несли.
Прийми нашу о жертву, Маріє,
покажи Материнську любов
Ти ж одна є по Бозі надія,
Візьми всіх нас під свій Ти покров».
для Департаменту інформації УГКЦ
