«Моя бабця казала — коли тривога, тоді до Бога. Я того не розумів, поки не потрапив на війну» — Роман Корецький
Початок вересня у Львові, тихий темний дворик лікарні на Кульпарківській. Біля входу зустрічаємося з Романом Корецьким, кулеметником 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил України. Спокійна усмішка, задуманий погляд крізь скельця окулярів, плетена синя вервичка на зап’ясті. Із лікарні раз по раз виходять чоловіки — молоді й дорослі, у формі й у цивільному. Вирушаємо із героєм до скверу. Хрумкотить сухе листя під костуром, рука стискає золотисту бензинову запальничку.
Мудрим будь, обережним будь,
Сподівайся на вишкіл, не лише на вдачу!
Ти вибрав свій шлях, ти став на путь,
Ти впевнений, доля тобі віддячить!
Олександр Положинський
Роман був поранений на Донеччині на початку червня, а відтак уже три місяці перебуває на лікуванні. Йому 44 роки. Про свій вік жартує, згадує перші дні війни: «Молоді хлопаки з моєї роти називали нас, сорокарічних, „мобіками“, „старперами“. Але тільки до першого бою. Потому заповажали — бо досвід. Звісно, молодшому легше. На початку війни під Вознесенськом ми ще машин не мали, пересувалися пішки. Мороз градусів 12-ть, ніч, ти йдеш, тягнеш усі речі, зброю на собі. Якби москалі знали, могли б нас голими руками брати в третьому селі — такі ми були виснажені. Тоді в моїй роті було 184 бійці. Тепер із них залишилося 30-ть».
Про родину та життя до війни
Роман родом із Миколаєва, що на Львівщині, але мешкає в Новому Роздолі. Коли запитуємо, як там опинився, усміхається: «О, це гарна романтична історія. З Роздолу моя дружина, Таня. Нас із нею познайомив наш майбутній кум. Вони тоді вчилися на кухарів в одній групі. У перший день знайомства я їй сказав: спробуймо бути разом. Отак і пробуємо досі, уже 21 рік».
У подружжя двоє синів — молодшому Артему виповнилося 14, а старшому Дмитру в грудні буде 20. «Здається, тільки вчора з пологового забирали — а вже дорослі козаки», — з усмішкою зітхає Роман.
«За спеціальністю я водій сільськогосподарської техніки, тракторист, як кажуть у народі. Після училища відслужив строкову службу в тоді ще єдиній на всю Україну першій аеромобільній десантній дивізії, у 25-й бригаді. Вона була розташована на Одещині, біля Придністров’я.
Армія, 1996 рік… Це було дуже сумно, — пригадує Роман. — Незалежна Україна, елітні десантні війська, а в нас їсти нічого, техніка стара, радянська, і вже невиїзна. БМД (бойові машини десанту. — Ред.) стояли гарно напуцовані, а на ділі з 10 машин могли виїхати 2–3 (а в Придністровї тоді вже була війна). Стрибали ми з парашутом — борти гелікоптера, Мі-8, обшиті фанерою, пілот такий… (підбирає слово)… підпитий. І так лячно, а ще й подивишся на той гелікоптер у фанері й на пілота — то взагалі! — сміється Роман, однак визнає, що військова служба це добре. — Досвід 2014 року показав, що армія — це зовсім не втрачений час. Базові навички залишаються, руки пам’ятають, як поводитися зі зброєю, як вирити окоп, як його замаскувати. Ти шкодуєш, що пішов в армію, лише поки звідти не звільняєшся».
Після строкової служби і до 2014 року Роман працював за кордоном на різних роботах. Згадує, що був і в росії, у петербурзі. Аж поки в 2014-му не пішов на війну із третьою хвилею мобілізації.
Про АТО
«Повістки мені приходили за старим місцем проживання, до мами в Миколаїв. Я про них не знав, бо мама чемно їх рвала і нічого не говорила. Однак однієї прекрасної п’ятниці ми з Танею після роботи лишилися ночувати в батьків. І там Таня знайшла повістку. Підходить до мене з тим папірцем, каже, що не дасть його мені, рве на дрібні шматочки. Я кажу добре, і на наступний день іду у військкомат. І все — за кілька днів я вже на полігоні в Яворові.
28 серпня 2014 року ми прибули в сектор. То було таке село Побєда Луганської області. І вже там тоді були перші обстріли, перші втрати, бої за Луганський аеропорт. Найдовше в 2014-му я був у Щасті. Ми тримали теплоелектростанцію. Зима, — згадує Роман, — а ми в літніх бєрцах, у літній формі, у жіночих шапках на пости виходили. Забезпечення тоді було на плечах волонтерів. І зараз теж багато чого на них. Наші люди неймовірні. Завдяки цьому нас і не перемогти».
Роман зізнається, що 14 місяців в АТО віртуозно брехав дружині. «Розумів, що психологічно вона не витримає знати всю правду, де я є. Хоча зимою на ТЕЦ давав інтерв’ю ТСН. Я був у балаклаві, але всі родичі мене впізнали по мішках під очима і по голосу. Тобто знала вся родина, але Тані ніхто нічого не казав. Наперед скажу, що цього разу я їй також брехав і мені це вдавалося аж до поранення — тоді вже мусив признатися. Казав, що ми на полігонах чи їдемо в супроводі військових колон. Коли вона чула вибухи, то відбріхувався, що це тренування наших артилеристів. Вона вірила, може, тільки тому, що телефонував часто, мінімум двічі на день. Зв’язок був не завжди, не дуже, але виходило. Цього року не було зв’язку хіба вже на Донеччині. Там давали старлінки, бо мережу росіяни глушили повністю. А на виїздах телефон не ввімкнеш, інакше — смерть».
Про перші дні великої війни
«Я не знаю, чи справді росіяни хотіли нас захопити за три дні, — знизує плечима Роман. — Мабуть, вони розраховували, як і в 2014 році, що ми легка здобич. У моєму підрозділі справді було небагато контрактників, переважно цивільні — слюсарі, бухгалтери, вчителі. Однак усі з бойовим досвідом.
24 лютого мені зателефонував побратим, сказав, що почалася велика війна. Я не повірив, включив новини, а тоді зібрався і поїхав у військкомат. Наступного дня ми сформували групу і так разом і пішли. Нас було чоловік 14, тих, хто воював ще в 2014-му. І до сходу ми трималися разом, тільки обростали новими людьми.
Пам’ятаю, як 25 лютого ми бусом проїжджали блокпост на Сокаль. Там у мене вперше стислося серце, бо дорога назустріч повністю була забита машинами. Уся Україна виїжджала звідти — із центральних, східних регіонів — а ми самі автобусом їхали вперед. Відсутність інформації лякала найбільше. Пам’ятаю, по дорозі ми зупинилися у Вінниці, вийшли на перекур, почули прильоти ракет, такі потужні. Було справді страшно.
Потім, уже коли приїхали на базу на Кіровоградщині, зустріли там хлопців із 10-ї танкової бригади. І від них дізналися новини, зокрема про важкі бої за Київщину. Там були величезні втрати, — Роман на мить замовкає, насуплюється. — Авіація. Найгірше там, хлопці казали, була авіація. Російські літаки залітали з Білорусі і бомбили дуже чітко, на жаль.
Коли ми звільняли села, люди плакали, хрестили нас. Старенькі, дорослі, діти — усі просили нас, просили Бога, щоб ми тільки не покидали їх, не відступали.
Про підтримку місцевих жителів
Із Кіровоградщини підрозділ Романа одразу вирушив під Вознесенськ, на Миколаївщину. Герой розповідає, що на півдні було легше і в плані бойових дій, і завдяки шаленій підтримці місцевих жителів. «Люди підходили до нас, пропонували їжу, гарячий чай, каву, розказували про дислокації окупантів, кількість їхньої техніки — вони тоді ще величезними колонами їздили. Розказували про звірства росіян і здавали місцевих колаборантів, які не встигли втекти.
Тоді ми вперше побачили, як росіяни знищують свою техніку, щоб не дісталася нам. Їхній танчик просто розстрілював усе, що не могло їхати. Це було в селі Кашперо-Миколаївка, на Миколаївщині. Будинки місцевих там росіяни пограбували. Де не було людей, повибивали вікна, щоб ми потім не мали, де жити, щоб нам було холодно. Насвинячили, все загадили своїми сухпайками.
Коли ми зайшли у Кашперо-Миколаївку, то поселилися в гаражі. Сусіди, місцеві, уже бачили, що ми ЗСУ, але спершу обережно, із пересторогою ставилися до нас. Не знали, чого чекати — чи відступимо, чи залишимо їх. Ми з побратимом пішли попросити води. Йшли без зброї, щоб не налякати. Трохи поговорили з людьми. Потім набрали цукерок, узяли кілька яблук, банку тушонки — що мали — і зайшли ще раз, дали дітям. Господар був фермер, дуже хороший чоловік. Росіяни забрали в нього паливо, яке готував на посівну. Викачали все, каже, колеса порізали в тракторів, познімали ті деталі, що були їм потрібні. Словом, важко там було людям, в окупації. Місцеві не підтримували росіян, тому, може, вони і чинили ті звірства. Не хочу навіть усього розказувати… — Роман відкриває пачку синього «Бонда», дістає цигарку, закурює. — Важко там було людям. Дівчат ховали від росіян, відправляли будь-куди, аби вберегти.
Коли ми звільняли села, люди плакали, хрестили нас. Старенькі, дорослі, діти — усі просили нас, просили Бога, щоб ми тільки не покидали їх, не відступали.
Про російських полонених
Перші полонені теж були на півдні, якраз у Кашперо-Миколаївці. Два молоді хлопчини, стопроцентні москалі. Один, пам’ятаю, був дуже переляканий. Я підійшов до нього, кажу, хочеш побачити живого бандерівця — от, маєш перед собою члена ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери. Він перелякався капець, варто було бачити ті очі, — сміється Роман. — Мабуть, думав, що ми його четвертуємо, засмажимо і з’їмо. Другий був гопніком, такий дєрзкий, тримався твердо, принаймні вдавав, що не боїться. Отакі були перші полонені.
На початку (повномасштабної війни. — Ред.) вони розповідали легенди — одні заблукали, інші їхали на ученія. Уже пізніше на Донеччині один росіянин під час нападу на нас гепнувся в інсулінову кому, бо мав цукровий діабет. Ми думали, він двохсотий (мертвий. — Ред.), а потім побачили, що дихає, вкололи інсуліном. Він ожив і такий «ізвінітє, у нас пріказ, ізвінітє». Питаєш, що ти тут забув. А це вже травень — не відбрешешся, що навчання, що заблукав, бо купа часу пройшло. І здаватися — вони не здавалися, — здивовано зауважує Роман. — На півдні ще сяк-так, а на Донбасі вже ні.
На Донбасі так, там було пекло на землі, — задумано згадує герой, струшує попіл із цигарки і зізнається. — Те, що я пройшов в АТО в 2014-му… Я вважаю, що тоді не воював. Поки не потрапив на Донбас у 2022-му.
Про різницю війни у 2014 та 2022
Тепер можу сказати, що в 2014-му було значно легше. Ми мали змогу пересуватися залізницею. Зараз це неможливо. Російські безпілотники всюди, їхні артилеристи дуже чітко працюють. Ворога не можна недооцінювати. Росіяни воюють давно і вміло, цього в них не відбереш. Однак вони знову спіткнулися на тому, що й у 2014 році — не зважили на потенціал українського народу, на наш дух.
Та й технічно наша армія зараз стає на високий рівень. Думаю, вона найкраща в Європі. За вісім років АТО/ООС дуже багато людей здобули бойовий досвід. Зброя вже зовсім інша. Радянське озброєння і натівське — це як порівняти жигулі і мерседес. До речі, з озброєнням у моєму підрозділі проблем не було. У соцмережах хтось каже, нема, не дають зброї. Неправда, принаймні з того, що я бачив, у нас було все.
Метод ведення війни відрізняється суттєво. Росіяни воюють стадом, яке йде напролом, незважаючи на втрати. Яскравий приклад — це Сєвєродонецьк. Вони там гинули сотнями. Ми ж зараз воюємо точково, можемо танцювати — десь піти вперед, десь відійти назад. Здавалося б, вісім років війни, той самий ворог, а тактика в нас зовсім інша. А в них та сама — і це їхня велика помилка.
Гарна тактика — тут немає жодної військової таємниці — нищити колони точково. Один майор мені розказував, як вони робили це малою групою з протитанковими засобами. Виїжджали на джипі, тихенько заїжджали в кінець російської колони, підбивали танк чи ББМ (бойову броньовану машину. — Ред.) чи просто якогось там «Урала», сідали в джип, обї’жджали, переганяли колону і чекали спереду. Потім підривали першу машину. Росіяни жахалися, не знали, звідки і коли чекати нападу. І отак точково наші хлопці кусали їх і нищили. Мобільність має велике значення. Маленький підрозділ із 4–6 людей з добрими протитанковими засобами — тихо прийшов, відпрацював, тихо пішов. Це ворога деморалізувало потужно.
Зараз в армії дуже багато молодих хлопців, віку мого Діми (старшого сина). Вони йшли на строкову службу, а потім підписували контракти, ще до війни. Такі кумедні, як діти. Був у нас один двадцятирічний хлопчина, позивний «Тіхон» — сертифікований NLAW-щик. Але в побуті він був такий кумедний. Треба було його будити їсти, заставляти митися. Ну лінивий капець (сміється), але дуже класний.
Ми обстоюємо своє, а не забираємо чуже. Для нас цінне кожне маленьке село і кожна людина в ньому.
Про мотивацію і труднощі на «нулі»
Ми обстоюємо своє, а не забираємо чуже. Для нас цінне кожне маленьке село і кожна людина в ньому. Якщо на війні і можуть бути приємні відчуття, то це відчуття піднесення. Ми відчували його щоразу, коли йшли вперед, звільняли, зачищали, відбивали у ворога кожен клаптик рідної землі.
Важко було, бо росіяни давили масою. Коли ми виїжджали на засідки їхніх колон, то менше як 500 машин я ніколи не бачив. 500, 700, 1000 машин — це неймовірна кількість, це орда. Вони не забирали своїх поранених, — вражено згадує Роман. — Ми підбивали техніку — і вони не зупинялися, просто перли вперед. А поранені дохли на дорогах.
Мене вразив один випадок. На початку травня ми стояли на трасі Бахмут — Лисичанськ (там на нас посипалися перші авіабомби; авіація — це найстрашніше, той тваринний страх просто не описати словами), росіяни пішли на штурм. Наші хлопці відбили. Якраз тоді й узяли полоненого, що мав інсулінову кому. А метрах у 20-ти від мого окопу лежав російський двохсотий. Видно було, що зі спецвійськ, вагнерівець або десантник. У формі мультикам, як і в нас, тільки з російським «кемелбеком», звідки воду вони п’ють. Цей двохсотий лежав днів чотири і не гнив. Я не знаю, що вони там вживають чи не вживають, але він просто лежав скрючений, от як його вальнули в голову — мозґи на траві, кров. Але ні мух не було, ні опаришів. А погода тепла — градусів 25. Першого трупа такого я побачив, що не гнив. Це був шок для мене.
Найчастіше ми стикалися з бурятським десантом з Улан-Уде. Було враження, що або вони нас переслідують, або ми їх. Де би ми не заїжджали — постійно втикалися в тих довбаних бурятів», — кепкує Роман.
«Контактних боїв дуже мало. Коли ти бачиш ворога, то стріляєш у нього, а він у тебе — усе просто. Однак коли ти лежиш тижнями в окопі, а тебе перемелює артилерія, ти дуже втомлюєшся психологічно. Особливо, як немає заміни. Зараз жоден підрозділ не робить ротацій. Усі виконують свої завдання. А моя бригада десантна, тож мусимо завжди бути попереду.
Зліва направо: Андрій Гук «Хабіб», о. Ростислав Височан, Микола Козак «Дєд», Роман Корецький «Куля», Любомир Бендас «Бендера»
Про Бога на війні
Найбільше підтримувала сім’я, розуміння, за що ти маєш боротися, хто тебе чекає вдома. І молитва, — упевнено стверджує Роман. — Молилися дуже багато. Коли навколо тебе все горить, вибухає, навіть невіруючі моляться так ревно, як жоден прочанин на жодній прощі. Молитва дає розраду. Якби не Бог, я не знаю...» — зітхає, хитає головою.
«Я щодня відчував Його опіку. Пригадую один доволі кумедний випадок. У травні ми заїхали в крайнє село Херсонської області — Добрянку. Перед нами, як завжди, були буряти. Я став на позицію, освоївся, і побачив біля позиції величезні парники. У перший день туди зазирнув — а там виноград, полуниця, картопля. Усе пробите, пробомблене мінометами. Наступного дня стояла спека. Я зняв бронік, каску, думаю, пройдуся, тишина. Росіяни обстрілювали нас із 10 до 11 ранку стабільно, як за графіком, а потім була тиша до вечора. Я пройшовся по парниках, попоїв першої травневої полуниці. Коли вертався назад, то навіть не почув свисту міни. Врятував мене Господь Бог і м’яка земля. Я почув вибух, упав, мене легко контузило. Лишень устиг стати на чотири кінцівки — аж тут прихід другої міни, мене кинуло знову до землі. Прихід третьої міни позаду мене, четвертої. А до воріт парника — метрів 15, я повзу і молюся, щоб дістатися до них, а звідти зробити ривок до окопу. Таке враження, що зверху висів коптер, і вони мене одного цілеспрямовано довбали тим 120-м мінометом. Обстріл тільки закінчився, я такий ще причмелений, контужений залітаю в окоп, хлопці дивляться, а я взагалі сказати не можу, що зі мною сталося і де я був, — сміється Роман і запевняє: — Це живий приклад того, що молитва рятує. Бо „Орлани“ (російські безпілотники. — Ред.) літали стабільно і, можливо, вони бачили, що я там збираю полуницю. Дуже смачна була. Більше я в ті парники не ходив.
Молитва на «нулі» — це кілька слів, які повторюєш раз за разом безперестанку. І вона рятує. Кажуть, на війні атеїстів немає. Це на сто відсотків правда. Молилися всі. У храми, звісно, не ходили (усміхається) — бо всюди московський патріархат. Із нашими капеланами — від Департаменту УГКЦ — бачилися в Апостоловому на Пасху. Духовна підтримка священників, яку вони несуть до солдатів, дуже важлива. Шкода, що її мало. Присутність капелана, розмова з ним, молитва — це дуже підтримує. А невіруючих так, на «нулі» немає.
Про поранення
4 червня, коли я отримав поранення, ми тримали один міст через річку Інгулець, біля російської святині — Святогірської лаври, що на Донеччині. Це такий оплот російського православ’я, який вони танками й артилерією самі нищили, а тамтешній піп тим часом здавав наші позиції», — Роман на хвилю замислюється, щось пригадує, дістає нову цигарку і закурює її.
«Нас так молотили, я думав, що це кінець. Молився як востаннє в житті», — продовжує.
«Отож, ми тримаємо міст. Біля мене побратим, Льоха (єдиний російськомовний у підрозділі — а зі мною говорив українською, такою чистою, літературною). Небо кишить дронами, російська артилерія працює по нас. І тут поруч зі мною розривається танковий снаряд — мене розвертає, осколками ранить ногу. Наступний приліт — контузить на ліву сторону. Я забуваю все, що вчив, не можу накласти собі джгут. Лиш рукою мацаю ногу і розумію, що кров витікає повільно, значить кровотеча не артеріальна. Лежу, дивлюся в небо. Бачу товсті дерева, що скошені падають як сірники. У Льохи пробитий бік. Хлопці намагаються нас врятувати, тягнуть до буса. І бус — посічений в решето, із пробитими колесами — Божим чудом заводиться. Ми виїжджаємо під щільним вогнем. По дорозі вони зупиняються, щоб забрати інших поранених. Лежу в бусі. Навколо розриваються міни. Усе ближче і ближче. Кричу хлопцям: „Витягніть, бо як там не добили, так тут доб’ють“, — Роман гірко усміхається, на мить поринає у спогади. — І знову диво, — продовжує. — Обстріли припиняються. Хлопці приносять нових поранених. А Льоха біля мене в бусі — мертвий.
Його, може, і врятували б, якби більше часу і менш інтенсивний вогонь. А так…
Далі — евакуація, шпиталь. У шпиталі до мене телефонує дружина Льохи — сама залишилася з трьома дітьми — питає, як забрати тіло. А в мене — камінь у горлі. Белькочу «вибачте, вибачте» і більше нічого не можу сказати. Таке відчуття провини накрило, що я вижив, а він загинув поруч зі мною (затинається).
Міст ми таки втримали. Підійшло підкріплення. Із групи 14 чоловік на ногах лишилося троє, один загиблий, інші — поранені. Хоча могли загинути всі — запросто.
Бог рятує. Я це тепер знаю напевно.
Єдине прекрасне у цій війні — можливість зробити те, що не вдавалося поколінням українців протягом сотень років — перемогти росію повністю.
Про перемогу
О, це буде щось неймовірне.
Розумію, що переможемо нескоро. Не цього року — дай Бог, наступного. Мусимо зламати ворогові хребет. Дуже потрібні маленькі тактичні перемоги, наступи, які йдуть і будуть іти — я це точно знаю. Неймовірно важко, але ми йдем уперед. От нещодавно на Херсонщині зробили прорив. Це робота одного із підрозділів нашої 80-ї бригади разом із хлопцями з ССО (сил спеціальних операцій. — Ред.). Не дарма гасло 80-ки — «Завжди перші»» — пишається Роман.
«Єдине прекрасне в цій війні — можливість зробити те, що не вдавалося поколінням українців протягом сотень років — перемогти росію повністю. І це кайфове відчуття. Це просто бомба.
Росіяни не на тих напали, вони глибоко помилилися. Історично вони завжди нападали на слабших. Тому нашу армію й розвалювали від перших років незалежності. Скільки років у нас не приймали нові види озброєння… Та сама «Стугна» (український протитанковий ракетний комплекс — Ред.), виробництво якої рубали на корню. А зараз вона працює вражаюче. Гелікоптери з протитанкового збивати — такого ще ніхто не робив!» — захоплюється Роман.
«Звісно, і після перемоги будуть проблеми. Хлопці поприходять морально прибиті… Ти вертаєшся з війни, а тебе не розуміють, ти не можеш навіть дружині розказати всього, що пережив, бо не хочеш її зранити. Але Бог допомагає і тут.
Наприклад, після АТО для мене найкращою реабілітацією став табір «Захисник» для дітей. Його створив о. Ростислав Височан, а ми з Любком Бендасом йому допомагали. Діти такі енергійні, цікаві, з ними ніколи думати про дурниці — мусиш концентруватися на моменті. Почуваєшся корисним, бо маєш чим поділитися, чого їх навчити. Щороку табір зростає в технічному плані, програма ніколи не повторюється. Звісно, після нього ще потрібно два тижні відпустки (усміхається). Бо поки все підготуєш, проведеш — виснажуєшся капець як. Хотілося б колись приїхати на «Захисник», організований не тобою, а кимось іншим, і відпочити. Розкласти крісло, сісти, подивитися, як метушаться організатори, бігають діти…
Війна торкнулася всіх — дорослих, дітей, цивільних, військових. Не потрібно пояснювати, що треба вірити в Бога й любити Україну. Бо в серці кожного вже є це розуміння. Як казала моя бабця — коли тривога, тоді до Бога. Я того не розумів, поки не потрапив на війну. Бога тепер багато, і це добре».
«Захисник» — християнський військовий вишкільний табір для дітей від 14 до 18 років
О. Ростислав Височан — керівник відділу у справах душпастирства у ЗСУ Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ
Любомир Бендас — інструктор навчального центру ССО
Департамент інформації УГКЦ
