«Моя місія в цьому житті — творити», — Іванка Крип’якевич-Димид, мисткиня, мама Героя України
Іванка Крип’якевич-Димид — відома львівська мисткиня, іконописиця, дружина греко-католицького священника, капелана Майдану. Син Іванки та Михайла Димида, 27-річний Артем, ветеран АТО, загинув під час мінометного вогню на Донеччині у червні цього року. Остання колискова, яку заспівала Іванка Димид на похороні Артема, стала відомою всьому світу.
Сьогодні пані Іванка є героїнею документального проєкту «Жінки війни», в основі якого лежить вісім реальних історій жінок-українок, життя яких назавжди змінила російська агресія проти України.
«Це називається „Лакрімоза“ (оплакування). Тут моя перша робота після сорока днів лежання. Серпень я провела практично в ліжку. Моє оплакування почалося задовго до… Пологовий маріупольський, полонені Азову, жахливі бомбардування Харкова, Вінницький торговий центр. Я це все малювала, коли вже знала, що Артем пішов воювати», — розповідає мама Героя, показуючи власну картину.
Моя місія в цьому житті — творити
Жінка розповідає, що по духу вона є художницею моментального мистецтва. Що більша стіна, що кращий розмах, то краще вона почувається.
Її рід — рід Крип’якевичів, Скобельських, Цегельських, Тягнибоків. Це рід історика Івана Крип’якевича. Це рід Льонгіна Цегельського, який був міністром ЗУНР ОУН і зачитував акт Злуки у Києві. Це рід воїнів УПА.
«Я теоретично мріяла стати дружиною священника, але це не був пріоритет. Розуміла: якщо буду серйозно шукати хлопця, то він передусім має бути віруючим. Христос має для нього щось означати. Коли ти закохуєшся в душу людини, то це назавжди. Моя душа зустрілася з душею Михайла. Я подумала: яка класна душа в цього хлопця! Я бачила в ньому батька, доброго батька для своїх дітей. Це для мене були базові речі», — пригадує молоді роки дружина греко-католицького священника.
Найголовніший принцип у вихованні — це безумовна любов
Насправді, каже мама Героя, це діти нас виховують. Найголовніший принцип у вихованні — безумовна любов. Хоч би що ти зробив, хоч би яку оцінку приніс — ми дуже сильно тебе любимо.
«Я не ростила їх для війни. Свобода — це був той хліб, який їли мої діти», — каже Іванка Димид. Відтак розповідає про участь своїх дітей у Майданах разом із батьком — отцем Михайлом Димидом, у 2004 році і в Революції гідності. Стояти за гідність, каже жінка, для їхньої родини завжди було великою цінністю.
Артемій народився птахом із величезним розмахом крил
З початком повномасштабної війни, 26 лютого, Артемій Димид повернувся з Ріо-де-Жанейро в Україну, купивши там броник і шолом. Відтак відразу поринув у війну, яка для нього була вже другою.
«Чи я була готова до того, що Артем загине? Ні, звісно! Чи я була готова, що після смерті Артема Дмитро продовжить службу? Ні. Але такими є Димиди! Димидам тільки скажи „Не роби!“, вони мусять дійти до кінця. Якщо є поставлена мета і якщо їм цікаво. Їм мусить бути цікаво жити», — розповідає мама Героя.
Артем, мовить далі жінка, успадкував всі найкращі риси від підпільників нашої родини. Це гідний подиву конспіратор, що є безцінною річчю для розвідника.
Він служив у силах спецоперацій, які себе називають «морські коники». Артемій Димид мав чин старшого матроса.
«Їхній символом є вовк-перевертень. Вовк з козацьким поясом. Вночі — це вовк, удень — козак-розвідник. Це дуже влучна характеристика. У дитинстві ми Артемка називали хлопчик-фантазія. Він завжди продовжував думку інакше. Він мислив нестандартно», — згадує жінка.
Діти, які є на війні, — наша еліта
На її переконання, саме тому, що вони є там, — вони еліта.
«Я намагалася Дмитрові сказати, що ти — еліта. Твій мозок потрібен Україні. Хто буде будувати, як тебе не стане?! На що він відповів: "Мамо, хіба еліта — це ті, хто в кущах сидять? Що на це відповіси?"» — пригадує пані Іванка.
«26 лютого я побачила сина [Артема] на порозі дому. Мені було дуже сумно, бо він чудово знав, на що він іде, з якого раю він їде в це страшне пекло. Я його обійняла, і він був дуже теплим… Це єдине, що я пам’ятаю. Я не знала, що він розвідник, що вони йдуть перед професійною армією, що це група людей, яка здійснює диверсійні дії перед армією. Це навіть не „нуль“. Це перед», — розповідає мама Героя.
Артемій Димид загинув від мінометного вогню. Вибух пролунав о десятій. Він двічі сказав: «Я вижив». Це почув парамедик, запам’ятав і передав батькам.
«Ці слова для нас стали заповітом. Бо останні слова людини — це заповіт. Як нам жити в реальності смерті? Я вчора вперше сказала „покійний Артемій“ і засміялася, бо це — брехня. Його свідоцтво про смерть для мене є свідоцтвом про неправду. Чорний пакет, запаяний гріб — такий сценарій. Це той меч, який прошиє душу», — каже крізь сльози мама Артемія.
Ця колискова — це мій крик болю та відчаю
Під час похорону біля домовини сина жінка заспівала колискову, яка облетіла цілий світ.
Так цей момент пригадує сама Іванка: «Співаючи колискову, я спілкувалася з душею сина і до мене доходило, що ось вона — колисочка кленова. Лише в церкві я зрозуміла глибину цієї колискової. І ця хвилина була повністю моя. Це був крик, яким народжується нова дитина. Це було нове народження. Моя заявка на нове буття мене. Попередньої Іванки нема».
«Втрата Артема рівносильна втраті планети. Тому зараз для мене дуже важливо збирати людей, які його знали, друзів, які можуть мені допомогти завершити те, що моя дитина не завершила», — каже вона.
Жити в реальності воскреслого Ісуса і Артема, який чекає свого воскресіння
Сьогодні в будинок Іванки приходить чимало дітей, яких вона вчить малювати. Сама жінка їх називає «крилатими дітьми».
«Діти дошкільного і молодшого шкільного віку абсолютно переконані, що вони геніальні. Це так є. Я живу з ними і вчуся свободи. Мені є ради чого жити. І заради Артема теж. Все життя, яке залишилося мені і чоловікові, ми будемо намагатися жити в реальності воскреслого Ісуса і Артема, який чекає свого воскресіння», — запевняє Іванка Димид.
«Артем завжди спішив бути першим і, правдоподібно, він у цьому досяг успіху. — каже мама. — Бог — садівник. Він сіє, вирощує і зриває квітку в той момент, коли вона готова. Бог дає чи забирає? Я не знаю. Спитаю в Артема, як це насправді…».
Текст — Христина Потерейко,Відео — Живе телебачення
