«Ми хочемо нести у світ щось глибоко християнське, де Христос стає наріжним каменем і основою», — с. Теодора Шулак
15 жовтня українська монахиня УГКЦ сестра Теодора Шулак була обрана генеральною настоятелькою всього Згромадження сестер редемптористок — місіонерок Найсвятішого Ізбавителя, яке служить у всьому світі, від Німеччини, де воно утворилося, до Японії та Латинської Америки. Про Згромадження загалом і його українську гілку, про діяльність сестер під час війни в Україні і очолення українкою генерального уряду Згромадження у «Живому інтерв’ю» з Тарасом Бабенчуком розповідає с. Теодора Шулак.
20 років тому в Україні ще не було офіційного Згромадження сестер редемптористок. А сьогодні сестру — монахиню УГКЦ, яка народилася і зросла в Україні, майже десять років очолювала Українську провінцію і була в уряді Згромадження сестер редемптористок, обрали його генеральною настоятелькою.
Прецедентом є і те, що сестра Теодора — українка саме з України, а не з діаспори, і те, що Згромадження переважно латинського обряду очолила сестра обряду східного. Загалом все це є свідченням як розвитку УГКЦ і зростання її ваги у католицькому світі, так і інтересу до України загалом, цінування її людей, які захищають і служать так і там, де тільки можуть.
Чи було несподіванкою те, що українська сестра редемптористка може очолити ціле Згромадження? Сестра Теодора каже, що так, це було дещо неочікувано, і що вона, зважаючи на війну в Україні, хотіла відмовитися від такого служіння:
«Воно видавалося мені занадто великим і важким, але я поставила собі питання: якою може бути умова, щоб я погодилася? І мені спонтанно прийшла думка: хіба що, якби я знала, що буду жити ще тільки п’ять років, то я хотіла б присвятити їх служінню Згромадженню. Адже тим, ким я є, я завдячую сестрам, які до нас прийшли понад 20 років тому: ми постійно мусили зростати, пізнавати, вони дали нам тоді дуже багато. І зараз, уже на цьому своєму рівні, я розумію, що Бог продовжує діяти і хоче, щоб українська провінція Згромадження дала тепер щось Згромадженню глобальному. У слові на Капітулі я сказала сестрам: „Не знаю, чи 20 років тому ми думали, що ваша генеральна буде в чорному габіті і говоритиме іншою мовою. Але сьогодні ці питання навіть не постають, тому що нас об’єднує щось глибше. Ми розуміємо, що хочемо нести у світ щось глибоко християнське, де Христос стає наріжним каменем і основою“.
Про Згромадження, його розвиток у світі й Україні, про свою дорогу покликання — с. Теодора Шулак розповідає у розмові у «Живому інтерв’ю».
«Місійність — це коли людина відкрита, щоб їхати, вчитися і бути готовою послужити»
Згромадження сестер — місіонерок Найсвятішого Ізбавителя (редемптористок) було засноване у Німеччині у 1957 році отцями редемптористами. Після ІІ Світової війни чоловіче монаше згромадження редемптористів розпочало активну місійну діяльність — зокрема, вони мали намір їхати до Японії. Для служіння у традиційному суспільстві, там, де не завжди допускалися чоловіки, виникла потреба у жіночому місійному згромадженні. Перші п’ятеро дівчат розпочали свій новіціят 3 жовтня 1957 року — ця дата вважається днем заснування Згромадження сестер місіонерок Найсвятішого Ізбавителя.
«Тоді зголосилися молоді дівчата, які були мотивовані тим, щоб нести Христа поза Європу і супроводжувати отців на місії. І от на початку 1960-х років троє перших сестер редемптористок з Німеччини поїхали до Японії, — розповідає сестра Теодора. — Згодом сестри розпочали діяльність у Латинській Америці — спочатку у Болівії, потім у Чилі. З’явився осідок Згромадження в Австрії. А у 2001 році двоє німецьких сестер приїхали, щоб допомогти нам розпочати цю діяльність в Україні, хоча в Україні ми існували уже з 1998 року».
На сьогодні сестри редемптористки несуть місійне служіння у шести країнах: Німеччині, Австрії, Україні, Японії, Чилі та Болівії. Згромадження отців редемптористів є у набагато більшій кількості країн.
«Згромадження сестер редемптористок ще відносно молоде і невелике, — каже сестра Теодора. — Ми живемо малими спільнотами, але сестри справді добре працюють. Ми є у віддалених для християнства країнах, наприклад у Японії, де християн дуже мало. Там зараз служить шестеро сестер, серед них є японки. Німецькі сестри вивчили японську мову, чудово нею володіють. Що цікаво, одна сестра-німкеня, сестра Гільдегард, яка 25 років жила в Японії, вивчила японську мову через англійську, прийшла в Україну — вивчила українську мову і протягом 18 років працювала і жила з нами в Україні. Це називається одним словом — місійність: людина відкрита, їде, вчиться, щоб бути готовою допомогти і послужити».
Яке глобальне завдання і місія сестер редемптористок?
«Основна місія Згромадження — суто редемптористська, але теж глибоко християнська — нести добру новину про Відкуплення Христове у різний спосіб, залежно від потреб, і у ті місця, де, може, ще ніхто не ходив, — пояснює сестра Теодора. — Як, наприклад, у Болівії, де сестри працюють практично в джунглях і плавають човнами по річках. Наші українські сестри відвідували їх і кажуть, що там ми несемо Христа в буквальний спосіб. В Україні ми, зазвичай, виконуємо цю місію, їздячи з отцями редемптористами по селах, працюючи в різних місцях, але з акцентом про це Відкуплення, про любов Божу, покладаючись на слова пророка Ісаї і слова Ісуса: потішити засмучених, відвідати ув’язнених, принести цю добру новину — самого Христа».
«Наші початки були благословенні. Це була наша духовна армія»
Сестра Теодора Шулак була однією з ініціаторок створення спільноти Згромадження сестер редемптористок в Україні — їй було тоді лише 16 років. Про те, як все це відбувалося, сестра розповідає в інтерв’ю:
«В Україні я, з Божого зізволення, була на початках нашого Згромадження. Воно почалося з міста Новояворівська на Львівщині, де працювали отці редемптористи. Моя дуже добра подруга, сестра Альфонса (Ірина Карапата), одного разу, коли я поділилася з нею про своє розпізнання монашого покликання, сказала, що в неї вже давно визріває думка, щоб в Україні були місійні редемптористки, щоб ми, як і отці редемптористи, могли нести це Відкуплення, їздити на місії, відвідувати села — зокрема, йти на Схід України, туди, де радянський режим був ще дуже сильний. Це були 90-ті роки, і вона настільки впевнено і захоплено говорила про цю ідею, що я розуміла — якщо це Боже, воно нам покажеться і воно встоїться.
З нами була ще одна сестра — Ольга, у свяченні Володимира. Нам було по 16 років. І ми втрьох у 1997 році, у січні поїхали до отця протоігумена отців редемптористів, о. Михайла Волошина, і сказали йому про своє бажання і намір. І отець нам сказав: «Дівчата, може б ви спершу закінчили школу?». Ми йому відповіли, що школу, звісно, закінчимо, але щоб він мав час подумати. Бо ж треба буде йти кудись вчитися, і справа зі Згромадженням може затягнутися. Пам’ятаю цю нашу впевненість у 16 років — це було так серйозно, що зараз, коли мені 42, я думаю: от такої впевненості хочу, — хочу, щоб вона в мені відновлялася, бо це було Боже».
Сестра розповідає, якими були перші роки майбутнього Згромадження в Україні і з вдячністю згадує отців редемптористів, які тоді розпізнали це покликання і підтримали цю ініціативу знизу, від самих майбутніх сестер:
«Отець Михайло справді сприйняв тоді нам дуже серйозно. На тій першій зустрічі він сказав нам: „Ви моліться, а ми будемо шукати“. І справді: ми молилися, вели активне парафіяльне життя, брали участь у різних братствах і хорах, а протоігумен звернувся із нашим питанням до отців редемптористів у Римі. І в Конгрегації Східних Церков сказали, що редемптористки є в Німеччині, тож немає потреби винаходити ровер. Так, це західна, латинська гілка, але харизма така ж. І порадили звернутися до німецьких сестер: можливо, вони змогли б допомогти нам у формації і вишколі, духовному і монашому. На той час якраз закінчилася Капітула генерального уряду Згромадження: наше питання вони не встигли розглянути у 1997 році і перенесли його на 2001 рік. Але всі ці чотири роки ми в Україні вже існували, нас стало уже не троє, а дванадцятеро. Ми всі жили в маленькому будиночку — там було дві кімнатки, каплиця і малесенька кухня, це був колишній підпільний дім отців редемптористів. І туди, як у рукавичку, постійно приходили дівчата і, що цікаво, залишалися. Ми й самі не розуміли, що їх так притягувало до нас — можливо, Боже благословення, яке було очевидним.
Якось до нас приїхали отці редемптористи з Австрії: зайшли у цей будиночок, у ту першу кімнатку. Другу ми зачинили: там стояли двоповерхові металеві ліжка, на яких ми спали — ми не водили туди гостей. І отець ігумен каже: сестри, а можна подивитися на той коридор? Він був впевнений, що там, за дверима, — коридор із нашими кімнатами. І коли ми відчинили двері і він побачив ту кімнатку з двоповерховими ліжками, був дуже вражений. Він до сьогодні розповідає цю історію. Такими були наші початки, але вони були благословенні. Це була наша духовна армія».
У 2001 році 11 сестер розпочали свій перший новіціат у Згромадженні сестер редемптористок в Україні. Магістрою у них стала сестра-німкеня. У попередні три роки українки їздили до Німеччини, вчили мову, знайомилися із Згромадженням.
«Ми познайомилися зі Згромадженням і зрозуміли, що у нас одна харизма, одна духовна цінність, але є й відмінності: сестри в Німеччині є безгабітовими — такими вони свого часу були засновані, щоб бути ближчими до світських людей. Для нас в Україні важливо було мати габіти, східна духовність для нас завжди була великою цінністю. Тож ми ніби взаємно доповнювалися у своїй харизмі — у латинському обряді і в нашому, східному».
Місія сестер редемптористок в Україні
Сестра Теодора Шулак у 2005–2008 роках виконувала уряд дорадниці, а у 2013–2022-му була настоятелькою української провінції Згромадження сестер місіонерок Найсвятішого Ізбавителя (редемптористок місійних).
Як і де служать сестри редемптористки в Україні сьогодні і яким стало Згромадження сестер в Україні за 20 років?
«В українській провінції маємо нині 18 сестер, які склали вічні обіти, тобто це означає, що вони вже більше ніж десять років є в монастирі. Також є п’ятеро сестер, які прийняли тимчасові обіти, є три кандидатки і кілька дівчат, які тільки-но зголосилися, — розповідає сестра Теодора. — Тобто є своя динаміка. Звичайно, люди поступово розпізнають своє покликання, хтось може віднаходити інший шлях. Але мене тішить, що навіть під час війни, з лютого цього року, багато дівчат виразили таке бажання».
Доми сестер є у Львові, Кам’янець-Подільському та Чернігові. У Львові редемптористки мають головний — провінційний — дім, формаційний дім і Колегіум при УКУ, де вони працюють і мають там помешкання.
«У Колегіумі проживають студенти з усієї України, які навчаються в УКУ, і це — наочна багатогранність України, де поряд — і Схід, і Південь, і Захід. Сестри кажуть, що там, поруч зі студентами, почуваються місіонерками у найповнішому значенні цього слова, бо мають нагоду постійно свідчити християнське духовне життя», — каже с. Теодора.
Адже часто саме УКУ абітурієнти обирають за високий рейтинг університету, якість освіти, відсутність корупції тощо. Сестри люблять історію про дівчину, яка навчалася на соціальній педагогіці, не цікавилася релігією взагалі, і ось там, у колегіумі, дізналася від сестер, що Бог є у трьох особах. І цілу ніч не спала, бо мусила подумати — як це?
«Для цієї дівчини її особистий пошук лише розпочався, і вона з тим триєдиним Богом творить свій стосунок — по-іншому, ніж ми, тому що ми традиційно віруємо, — пояснює значення таких зустрічей сестра Теодора. — Є багато людей, які насправді в пошуку. Я викладаю в УКУ на факультеті психології християнську духовність, хоча маю також освіту психологічну. Мені дуже цікаво спілкуватися зі студентами, які приходять в університет: їх щось притягує, хоча часто вони декларують себе як агностики. Але вони шукають, і їхнє критичне мислення штовхає мене на власний пошук: ми вступаємо у якийсь новий діалог, де Бог абсолютно є присутнім. І в цьому я також вбачаю нашу місійність».
Про освіту сестер
«Освіта є для нас дуже важливою, тому що ми хочемо служити людям якісно. Те, що ми даємо, — наше духовне життя, це один із наших ресурсів, тому ми дуже дбаємо, щоб у нас завжди були хороші глибокі духовні реколекції, які ми маємо вісім днів на рік. Також сестри мають духовний провід, молитву спільноти.
Другий наш ресурс і стовп — інтелектуальний. У цьому ми теж завдячуємо нашим німецьким сестрам. Коли вони прийшли в Україну, вони зрозуміли, що ми повинні мати наше, східне, богослов’я: вони хотіли, щоб ми служили своєму народу, своїй Церкві. У 2001 році до нашого монастиря приїхав Блаженніший Любомир Гузар — нас тоді було 12 молодих сестер на новіціаті, і сестра Маргарет, німкеня, наша настоятелька, яка пізніше стала головою вищих настоятелів УГКЦ — вона була вже 12 років в Україні, потім стала генеральною настоятелькою Згромадження. І от тоді, на тій зустрічі, вона запитала у Блаженнішого: «Ваше Блаженство, що б ви порадили, що найкраще ми можемо запропонувати тим молодим сестрам, які є тут, в Україні?». І він сказав: «Дозвольте їм вчитися». Сестра Маргарет до сьогодні згадує ці слова. Вона їх сприйняла дуже серйозно. Так, кожен приходить до монастиря зі своїми здібностями, ніхто нікого не буде примушувати здобувати вищу освіту, кожна сестра розвиває ті таланти, які має. Може, не кожна може і прагне вчитися на стаціонарі чи здобувати ліценціати, але кожна має базову богословську освіту. І опісля ми вже розпізнаємо, що є на часі і які дари нам потрібні», — каже сестра Теодора.
Сама вона у 2007 році здобула ступінь магістра богослов’я в Українському католицькому університеті, у 2008–2012 роках навчалася у Папському григоріанському університеті, де захистила ліценціят з психології.
«Після магістратури я хотіла навчатися на патристиці, — згадує вона. — Але сестра Маргарет уже на той час розпізнала, що Церкві потрібні християнські психологи, і вона мене почала легенько скеровувати, щоб я розпізнавала саме цю дорогу. І сьогодні я їй вдячна, бо ця освіта мені багато допомогла.
Свого часу сестра Альфонса здобула докторат по темі Східних Церков у Лівані — цим горіло її серце і владика Борис Гудзяк заоохочував її в цьому. Нещодавно ми були на Капітулі Згромадження — сестра Альфонса, я, інші наші сестри, і ті дискусії, які ми вели із сестрами інших Провінцій, були справді глибокими: освіта дозволяє нам говорити про складні глобальні речі на відповідному рівні».
Служіння під час війни в Україні
Крім Львова, монастирі Згромадження сестер редемптористок є в Кам’янці-Подільському і Чернігові.
«Зараз у Чернігові у нас є двоє сестер. З початку березня протягом сорока днів місто дуже сильно бомбардували, і ми вдячні отцям редемптористам за спільне рішення, щоб на цей час сестри виїхали з храму, а натомість до Чернігова приїхали ще троє отців, які перебували і в нашому храмі, і у своєму монастирі, і приймали біженців і тих, хто боявся залишатися у своїх будинках, — розповідає с. Теодора. — У травні-червні сестри повернулися, я також їздила до Чернігова — відвідувала тих людей, пропонувала їм психологічну допомогу. Можна сказати, що це велике чудо, що наші храм і монастир вціліли: монастир ми тільки-но збудували і мали заселятися, але за 400 метрів від нього багатоповерхівка була цілковита знищена, а монастир залишився недоторканим».
Двоє сестер редемптористок з України уже кілька років служать у Гамбурзі — причому служать дуже активно: за цей час маленька парафія розрослася у величезну, особливо в останні десять місяців, із напливом біженців. Люди горнуться до сестер — і діти, і молодь, потреба у служінні сестер різних згромаджень — капітальна, і про це говорять священики і в Україні, і, особливо, за кордоном.
З початком війни у Гамбурзі служили восьмеро сестер.
«Це було непросте, але потрібне рішення, — каже с. Теодора. — Перша причина: генеральний уряд Згромадження дуже просив, щоб ми відрядили хоча б кілька сестер, бо вони не знали, як будуть розвиватися події в Україні. Друга — служіння для потреб біженців: отці редемптористи з Ірландії, з Відня, з Гамбурга просили нас про це безперестанку. Адже сестри знають і німецьку, й англійську, а багато біженців не володіли мовами, тому було важливо, щоб був хтось, хто цьому зарадить. Дещо ми заохочували, на дещо сестри зголошувалися самі, і протягом шести місяців по двоє наших сестер були в Лімерику, у Відні, в Гамбургу і у Бонні. Я вдячна кожній із них, бо це був великий виклик — вони постійно були поруч із тими людьми, слухали їх важкі історії, допомагали їм і підтримували їх».
Підготувала Оксана Козак,Департамент інформації УГКЦ
