«Миколаїв після війни став іншим. УГКЦ почали розуміти», — отець Тарас Павлюс про служіння в Миколаєві

Двадцять один рік о. Тарас Павлюс, виходець із Заходу України, живе та служить у Миколаєві. За цей час на його очах у місті відбулося чимало подій, трасформацій, становлення і розвиток УГКЦ. Отець живе містом, його болями, радостями, переживаннями та страхами. З початку повномасштабного вторгнення він постійно у Миколаєві, разом із людьми пережив одні з найтрагічніших моментів історії міста й України. Про своє служіння, життя, Бога, церкву о. Тарас Павлюс розповів Департаменту інформації УГКЦ.

— Отче, як УГКЦ почала служіння і як Ви опинилися на Миколаївщині?

Я є священником Української Греко-Католицької Церкви з 2004 року. Я став першим священником, якого висвятив превосвященний владика Василь Івасюк. Це відбулося в Одесі. Того ж року був відряджений грамотою владики до Миколаєва, у храм Пресвятої Тройці, а також на служіння в село Шевченкове, оскільки в місті не було ще громади і храму. В історії Миколаєва греко-католицького храму не було взагалі.

У селі Шевченкове пів року жив по квартирах парафіян. Пізніше зумів випросити будівлю на околиці села — приміщення колгоспної контори. З цього приміщення частину великого залу (8 на 12 метрів усередині) переробили під храм, а другу, де були кабінети працівників, — під житло священника. І, зробивши документи, зареєстрували в органах державної влади, — це стало законне житло, куди я зміг приписатися, привезти свою дружину і сина, а у 2005 році в нас народилася дочка. Так почалося служіння УГКЦ у Миколаїві.

Ще трішки передісторії. Під час Помаранчевої революція ми подали статут на реєстрацію нашої громади в Миколаїві. Тоді казали, що греко-католиків тут ніколи не буде, але я завжди знав, що якщо на це буде воля Божа, то навіть комуністи зроблять так, щоб церква тут була. У березні 2005 року губернатор підписав розпорядження про реєстрацію громади.

Відразу ж почав писати прохання про виділення земельної ділянки. Маючи партнерські та дружні відносини з римо-католиками, з тодішнім парохом, настоятелем костелу Святого Йосипа отцем Ярославом Гіжицьким, домовився про служіння в костелі. Наша парафія провела так 15 років — з 2006-го по 2021 рік.

Із приходом владики Михайла Бубнія у 2016 році ми розпочали будівництво храму, яке ще не завершене. У підвальному приміщенні 3 січня 2021 року владика освятив нижній храм. Отак ми служимо 21 рік.

— Як місцеві мешканці сприйняли Греко-Католицьку Церкву?

Приїхавши в Миколаїв із заходу України, я зустрів дух радянського союзу: червоні прапорці на вулицях і стовпах, дешеві квартири. У 2004 році за 4 тисячі доларів можна було купити трикімнатну квартиру на центральній вулиці. Російська мова навколо. Комуністи ходять вільно, поклоняються памʼятнику Леніна. Мене це дивувало, навіть лякало. Ставив собі запитання: де ж тут греко-католики? Але вони були, як і всюди. Спочатку я їх шукав через телефонний довідник. Тоді через наші парафії на Врадіївщині, людей, які там проживали, а їхні діти — у Миколаєві. Ми контактували, шукали ближніх. Так зуміли до року подати статут із 10 особами для реєстрації. На перші служіння у костелі у 2006 роц приходило 4–8, максимум 12 осіб.

На Пасху, коли я проїжджав повз православні храми і бачив дуже багато людей, мені серце боліло, що в нас було 15 кошиків і 20 родин, а все місто — православне. Я ще тоді молився про себе: «Господи, поклич наших усіх вихідців із Галичини, які проживають у Миколаєві, дай їм силу, відвагу визнати свою віру, повернутися до батьківської родинної Церкви, щоб могти її тут ствердити, підняти і щоб вона була знову свідченням присутності живого Бога нашої батьківської Володимирської Церкви України». Завдяки Господу я спостерігав велике чудо — щороку по кілька родин доєднювалося до парафії.

На кінець 2020 року перед освяченням нашого нижнього храму на недільній Літургії було 150 осіб. На Пасху, коли освячували кошики, ми вже займали ціле подвірʼя біля костелу, і я вже навіть забував про тих 15 кошиків. Це все заслуга Господа і, звичайно, наша неймовірна, спільна, велика праця.

— Отче, Миколаїв і його мешканці виявили неабияку мужність та відвагу під час війни, зупинивши просування російських військ на Півдні. Що Ви відчували тоді, служачи миколаївцям?

Це справді було великим чудом. Кажу, як очевидець. 24 лютого 2022 року, коли зранку пролунав вибух, я з родиною був у Шевченкове, по телебаченню сказали, що розпочалося вторгнення, а я на 10-ту ранку мав похорон.

Їдучи в Миколаїв на похорон військового пенсіонера, побачив великі колони людей із Херсонщини в напрямі Центру України. Закінчивши похоронну молитву, повертався у Шевченкове. Це була 3-тя після обіду. Дорога складалася з чотирьох рядів машин із Херсона у сторону виїзду з Миколаєва. У сторону Херсона їхав тільки я і поодинокі військові машини.

Мені, як священникові, не було страшно, але як людина хвилювався, бо біля мене була дружина і 18-річна дочка — боявся за них. Як капелан і священник не міг залишити своїх військових та свою паству — люди очікували й надіялися на мене, військові постійно просили благословення. Я повернувся в село. Наступного дня дорога вже була вільна, чиста, спокійна.

Ми з головою ОТГ зустрілися й обговорили, як при різних обставинах працюватимемо на благо людей. Питання конфесій чи віросповідання не стояло — ми мали вижити і зберегти нашу землю, наше село й нашу християнську ідентичність.

У суботу зранку мені зателефонували і сказали, що як тільки сюди прийдуть російські війська, мене зловлять. На мене і ще одного православного священника є дос’є, бо ми проукраїнські. Була вказівка виїхати, бо, можливо, вони прорвуть оборону Херсона і зразу підуть на Миколаїв. Того ж дня я з родиною переїхав до Миколаєва. І справді, у суботу ввечері російські війська прорвали оборону Херсона, обійшли Каховську ГЕС і дійшли до Миколаєва, де Збройні сили України дали їм гідну відсіч.

Після першої зустріч із нашими військовими, окупанти кинулися втікати. Біля Шевченкового в них поламалася перша бойова одиниця, яка заблокувала дорогу, — вони залишили 10 одиниць своєї техніки: танки, машини піхоти, бронетранспортери, два тягача з паливом. За ніч наші люди повністю все це гарно почистили — залишили тільки каркаси машин.

Ми не мали часу думати про патріотизм, але стали патріотами, які, якщо не могли воювати, то у свій спосіб захищали рідну землю.

Миколаїв мене здивував. Тоді в місті залишилася патріотично налаштована група людей, приблизно 80 тисяч, яка змінила Миколаїв, усю Україну, тому що обʼєднавшись, стала монолітом із територіальною обороною, поліцією, бо війська, які базувалися в Миколаєві, були виведені. Наші славні бригади — 36-та морської піхоти і 79-та військово-морської піхоти — перебували в Маріуполі, під Києвом, вели бої там, а Миколаїв залишився беззахисним.

Пригадую, ввечері ми були на площі. Було холодно, трохи сніжило. Привезли каністру суміші, яку тоді називали «бандерівське смузі». До нас почали підходити старші, молодші, навіть дівчата. Ніхто нікого не питав, нічого не з’ясовував. Але завжди стояло питання: що нам робити, як захиститись, як не пустити ворога? Усі, хто жив на центральній вулиці, брали кілька пляшок додому. За нагоди, як тільки ворожа техніка зайде в місто, вони готові були зі своїх квартир їх кидати і палити колони.

Тоді я побачив інший Миколаїв — холодний, засніжений, який палав, темний, бо вимикали світло, але патріотичний, український, відважний в особах тих різних людей, — навіть страх пропав. Був адреналін, сили. Думаю: «Господи, ти обʼєднав нас тоді, коли було найважче». Тоді це була єдина велика родина.

На другий, третій день ми відчули, що ворог зрозумів, що в Миколаєві немає великого скупчення Збройних сил, але є народ, містяни, місцеві жителі, готові захищати місто. З нами була молитва — тоді всі брали благословення.

Вулиці опустіли. Населення виїхало. Залишилися найсильніші, наймужніші. Я попросив: «Господи, забери слабких, щоби відважні могли діяти». Так воно і сталося.

Ми вночі стояли на сторожі, а в день хтось відпочивав, хтось готувався до вечора. Вулиці були порожні, магазини — закриті, підприємства поступово повиїжджали. А ми робили свою справу. Щодня о 9-й у нашому храмі в Миколаєві була Літургія, а сам храм перетворився на гуманітарний хаб, де з цілого мікрорайону Північний люди, виїжджаючи, почали приносити продукти, речі, інші засоби, які могли би знодобитися, бо ніхто не знав, що буде далі. Були призначені дівчата, які контролювали, вели облік, видавали, записували.

— Як зараз, порівняно з першими днями війни, живе Миколаїв? Чи повернулися місцеві мешканці додому? Чим живе місто?

Той, хто пережив цей страх і цю єдність, змінився. Той, хто виїхав і не бачив, залишився таким, як був. Зараз є одна єдина надія на всіх нас — на свідоме суспільство, патріотів, що ми толеруватимемо все українське: мову, культуру, патріотизм, завзяття. Не крайний націоналіз, а любов до українського. Що в цьому не потрібно переконувати, а цим потрібно жити, розуміти, любити, бо, люблячи і живучи, зможемо будувати і мати Україну.

На сьогодні Миколаїв трішки відновився. Стало менше прильотів. Ми пережили скрутний час без води: якась вода є, хоч не придатна до вживання, харчування, тільки для санвузла, але є. Люди повертаються до своїх домівок. Ми допомагаємо їм влаштуватися. Усе більше і більше я спостерігаю щось таке, що повертає. Ми мусимо це все подолати, пережити, вистояти і свідчити правду.

Я продовжую бути капеланом, хоч уже неофіційним, бо маю дві парафії і мушу нести служіння. Але залишаюся таким капеланом, який підʼїжджає в будь-який час, куди треба, щоб допомогти, підтримати.

Також є парафія в селі, де проводжу богослужіння. Люди повертаються. Церкву, пошкоджену після мінометних обстрілів, ми відновили.

Водночас працюємо в нашому Благодійному фонді «Карітас», зареєстрованому 2015 року. У 2022 році він зріс чисельно. Ми отримали багато програм, щоб реалізувати для добра місцевого населення, людей, які почали приїжджати до нас із Херсонщини, Донеччини, Луганщини, Запорізької області, навіть із Харківської.

— Ви також є керівником «Карітас-Миколаїв». Розкажіть, будь ласка, про соціальне служіння та роботу фонду в місті.

Благодійний фонд «Карітас-Миколаїв» належать до єпархіального управління Одеського екзархату, а ми є його регіональним відділенням, діємо індивідуально, маємо партнерські домовленості з Карітасом України.

У 2022 році росіяни перебили артеріальну артерію постачання води із Дніпра — Миколаїв залишився без води. Парадоксально, бо місто збудоване на гирлі двох річок — Південний Буг та Інгул, але півтора місяця було без води. Тому передовсім потрібно було забезпечувати водою хоча б літніх людей, осіб з інвалідністю, багатодітні родини. Її привозили звідусіль. Ми мали кілька проєктів: закупляли воду за найнижчою ціною і розвозили по Миколаєві; з відновлення свердловин, оскільки пізніше сталася масштабна трагедія — підрив Каховської ГЕС.

Пригадую, як мені зателефонували волонтери з Латвії. Вони приїхали сюди, не розрахували своїх сил — потрібні були ще човни, мотори, щоб рятувати людей, тварин і все інше. Оскільки я місцевий, то зміг швидко віднайти місця, де їх продавали, знайти господарів, дехто виїхав, покинувши все, оцінити їхній товар, описати, забрати, віддати волонтерам, а пізніше вже це розрахувати. Хтось хотів якусь частину коштів повернути, хтось, побачивши нашу працю, просто віддав усе для добра людей.

Були справді великі пережиття. Люди приїжджали, могли тут зупинитися, перебути якийсь час, щоб потім їхати далі — на Одещину, чи в іншу частину України. Миколаїв завжди був і є тим форпостом, куди людина може прийти, її зустрінуть, підтримають, нададуть першу допомогу.

— Отче, які ініціативи УГКЦ у Миколаєві реалізуються?

Миколаїв після війни став іншим. УГКЦ почали розуміти. Нас щиро і з радістю запрошують на всі заходи. Нас хочуть бачити, чути і навіть дослухаються до нас. Також багато людей починає ставитися до нас по-іншому, ніж до війни. Ми вже не є уніатими, а Церквою і голосом українського народу.

Оскільки праця, молитва і всі ці зусилля забирали левову частку нашого життя, ми, на жаль, не змогли багато чого створити в Миколаєві. Хоча ми й не мали ні приміщень, ні храму, на базі яких можна було розвиватися. Маємо тільки один храм, який ще недобудований. У підвальному приміщенні збираємося на молитву, але створили молитовну групу Матері в молитві. Також у нас є братство Лицарів Колумба. У Миколаєві наші люди завжди, де б не працювали, говорили хто вони, не боячись. Були свідомими греко-католиками, які працювали кожен на своєму робочому місця, а потім приходили чи в Карітас, чи в наші волонтерські служби і надавали допомогу тут.

Окрім того, ми тісно співпрацювали і я був на звʼязку з керівництвом через владику Михайла Бубнія. У жовтні 2022 року до нас завітав Патріарх Святослав із владикою Михайлом. Вони відвідали нашу парафію, наше місто, зустрілися з губернатором.

З їхнього благословення в Миколаїв почала приїжджати допомога від Патріаршої фундації «Мудра справа»: продуктові та гігієнічні набори. Я готував попередні списки потребуючих і роздавав. Також Департамент патріаршої комісії у справах капеланства надав певні засоби захисту нашим військовим.

На сьогодні, оскільки ми є прифронтовою зоною, інших програм, на жаль, немає, але я контактував з отцем Любомиром Яворським щодо реалізації програми розвитку громад. Маю надію, що незабаром отець Любомир із цією програмою приїде до Миколаєва, і ми зможемо її тут імплементовувати та розвивати.

— Який, на Вашу думку, секрет стійкості миколаївців?

Я би сказав, що це була перевірка всіх нас на міцність, особливо на єдність, на те, ким ми є і що можемо зробити, як можемо послужити один одному.

Адже перший етап — це напад росії, війна і Миколаїв стоїть форпостом, який стримує російські війська. Тільки звільняють Херсонщину, стається друга катастрофа — підрив ГЕС. Ми теж її відчули, бо Миколаїв було підтоплено на метр. Ми боялися, бо могли спалахнути епідемії. І нам потрібно було щось робити як для людей, так і для навколишнього середовища. На річках були контролі, люди старалися не лізти у воду, а якщо бачили щось небезпечне, то відразу повідомляли, адже вода дуже швидко доносилася сюди з Херсонщини.

Також постали питання розміщення людей, які прибували з Херсонщини, продуктових наборів, гігієнічних, одягу, води. Найбільша допомога потрібна була дітям. Ми мали гарну співпрацю з організацією «Пума». Мені зателефонували і запропонували допомогу — пошити дитячу нижню білизну. Вони відрядили до нас дуже велику гуманітарну місію з футболочками, нижньою білизною, спортивними костюмчиками тощо.

Нам треба було укріпляти берегову зону, щоб не було підтоплення території. За 10 днів вода почала спадати. Люди трішки відходили, ставало менше проблем, але ми до сьогодні стикаємося з викликами — приходять мешканці тих регіонів, які не мають куди повертатися, бо їхнє житло повністю зруйноване. Вони винаймають житло, приходять до нашого храму, отримують у нас продуктові набори, засоби гігієни. Допомагаємо наскільки можемо.

— Отче, що Вас найбільше вразило за весь час служіння в Миколаєві?

Те, що людина може змінюватися, суспільство може змінюватися. Я побачив, що людська байдужість і відчуження стали нам далекі, а милосердя і доброта оживають. Люди обʼєднюються. Це — велике чудо!

Ми вміємо співчувати, дбати один про одного, чого не було раніше. Тому, незважаючи на обставини, я впевнений, що український народ, такий багатогранний, різноконфесійний, заполітизований, деколи байдужий, обʼєднається, щоб подолати все і знову творити добро.

Центром того стає також молитва, священник, Церква. Я вірю, що вони і в майбутньому будуть центром і будуватимуть наше майбутнє у вільній Україні.

— Захисником, покровителем Миколаєва є Миколай Чудотворець. На Вашу думку, яке місце Церква загалом займає в житті міста і його мешканців?

У Миколаєві офіційно налічувалося 500 тисяч мешканців, а неофіційно — до 700 тисяч. У неділю у храмах я не бачив великої явки, тому вважав, що тут десь до 10 % віруючих, тобто складова християнин була маленька. Коли сталася біда, я побачив, що кожен уміє хреститись і знає молитву. На жаль, ми згадуємо молитву і хрестимося тоді, коли приходить біда. Тому давня українська мудрість говорить: «Як тривога, то до Бога».

Боюся, коли тривога закінчиться, люди знову можуть забути Бога. Але це має пояснення: у Миколаєві радянська влада попрацювала на максимум, щоби вбити Бога в людських серцях, душах і домівках. Вона повністю прибрала Бога з їхнього життя. Три покоління тут виросло без Бога. Вони його не знають. Але час війни показав, що Бог — центр нашого життя. І, якщо буде Божа воля, то ми багато чого зможемо змінити.

Зараз у Миколаєві є тільки дві греко-католицькі громади, де ми працюємо, щоби свідчити про живого Бога, який допомагає, благословляє і захищає.

Особливо потрібні програми для молоді, щоб вона пізнавала не від батьків, а з першого джерела, а потім ще й батьків привела і вже давала поступ на майбутнє. Тому моя мета — прості, дружні для дітей, молоді проєкти, працювати, щоб розвивати, захоплювати саме молодих українців, бо за ними майбутнє.

— Отче, що найважче та найприємніше у Вашому служінні?

Найприємніше — сама можливість служити. Я ніколи не пошкодував, що став священником і служу на південних теренах. Це — радість нести людям слово, служити, витирати їхні сльози, загоювати їхні рани. Це направду велика радість.

Болем є те, що не можемо збудувати храму. Це — великий біль, бо люди, які тут живуть, теж мають повне право і хочуть, докладають зусиль, але не мають ресурсу, щоб його добудувати. Віра сьогодні ґрунтується певною мірою на тому, що бачимо і чуємо. Тому не завжди нині приходять, бо повірили, а більше з цікавості. Людина приходить, спілкується, дивиться, що у храмі відбувається, і тоді вирішує: залишитися чи ні?

Найперше — проповідь, наука, благословення. Але бодай в обласних центрах треба будувати храми, добудувати, щоби вірʼяни могли приїжджати. Сьогодні тут служить багато військових із Галичини, люди приїжджають у відрядженнях. Вони приходять і бачать руїни, будівельний майданчик і не мають того, що є в Галичині. Тому звертаюся до всіх із проханням допомогти добудувати храм у Миколаєві.

Це не мій храм, а людей. Він стане окрасою міста, у ньому зможуть помолитися всі, хто тут житиме, хто приїжджатиме. Тут перебуватимуть мощі нашого покровителя святого Миколая, які мені обіцяв передати отець Ігор Цар. Віримо, що наш храм стане джерелом Божої благодаті на Миколаївщині, який даватиме силу й народжуватиме нове покоління для майбутньої України.

— Яким Ви бачите Миколаїв після війни?

Зараз Миколаїв сірий, він не живе повноцінним життям, бо вся інфраструктура зупинилася чи зруйнована. Але маю надію побачити його розвинутим, багатогранним, містом молодих людей, де дзвони греко-католицьких храмів в унісон битимуться із православними, діти ходитимуть у школу та житимуть мирним життям.

Локації

Одеський екзархат

Персони

Владика Михайло Бубній
Екзарх Одеський, Адміністратор Кримського екзархату, Голова Патріаршої комісії у справах монашества

Інші історії

«Коли я приїхав до Чернігова, мав двох парафіян — дружину і доньку», — отець Роман Гридковець про служіння в Чернігові
6 травня

Отець Іван Петляк про служіння у Португалії: «Бажання прийняти мене як жонатого священника було дійсно революційним»
16 квітня

Священник для українців у Молдові: Для Неба я народився в Україні
1 квітня

Отець Андрій Кічура: «Наша Церква повернулася до своїх людей після тривалого вигнання»
25 березня

Дивитися ще