«Наша громада — це збірна з різних куточків України», — священник УГКЦ з Дубліна

28 січня 2025, 07:00 361

Люди у своїх життєвих ситуаціях потребують підтримки. Українці, які переживають війну, перебуваючи далеко від дому, від рідних, потребують її вдвічі більше. Вони прагнуть бути почутими, вислуханими, без докорів й осуду. Там, на чужині, за кордоном, українці шукають рідне середовище та знайоме оточення, яке їх прийме, підставить плече допомоги.

В Ірландії таким пристановищем для зранених війною українців стала парафія Блаженного священномученика Миколая Чарнецького УГКЦ у Дубліні. Тут вони зуміли знайти спокій, захист, підтримку, любов і частинку України далеко від дому.

Про те, як живе українська громада в Ірландії, переживання, страхи, мрії, молитви, сподівання розповів в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ священник УГКЦ у Дубліні о. Василь Корницький.

Маємо велику радість, що люди, особливо в такі моменти, єднаються, тягнуться до Бога, до Церкви, до спільної родини, яку ми тут, у Дубліні, стараємося творити

— Отче, розкажіть, будь ласка, про парафію УГКЦ у Дубліні. Як живе українська громада в Ірландії?

Наша парафія активна. Від початку повномасштабного вторгнення в Україну парафіян особливо прибавилося. Маємо велику радість, що люди, особливо в такі моменти, єднаються, тягнуться до Бога, до Церкви, до спільної родини, яку ми тут, у Дубліні, стараємося творити.

Наша громада існує тут близько 25 років. Її засновником був світлої памʼяті отець Сергій Келегар, який ще в кінці 90-х років ХХ століття згуртував людей, переважно заробітчан, які приїхали з України. До початку повномасштабного вторгнення в Україну я був єдиним священником в Ірландії, приїхавши сюди 13 років тому. На той час наша громада існувала в Ірландії тільки в Дубліні.

Три роки тому, коли почали приїжджати наші земляки, прибуло також пʼять українських священників, що значно полегшило служіння, оскільки я був змушений подорожувати в різні куточки Ірландії — хрестити, вінчати, хоронити.

Наша громада в Дубліні не має свого храму, тому для служіння ми використовуємо римо-католицький. Тут я також є ще сотрудником і капеланом для наших українців.

Моїм завданням як священника було створити для них таке середовище, де вони відчуватимуть, що їх люблять, за них дбають і ними опікуються, щоб люди зрозуміли, що вони не покинуті Богом, що Бог є частиною їхнього життя

За останні 3 роки наша громада дуже розширилася. Я ніколи не забуду, як на початку березня служив Святу Літургію, і чисельність прихожан на ній збільшилася в кілька разів. Сам не міг в це повірити. З однієї сторони, я був дуже радий, а з іншої — навіть страшнувато стало, бо я був єдиним священником і усвідомив, наскільки більше праці постало переді мною.

Коли почалася повномасштабна війна, дуже багато читав про неї, бо моя родина, мої батьки — всі живуть в Україні. Думав, що знаю, що таке війна, але коли почали приїжджати наші люди з України, я побачив страх в їхніх очах і зрозумів, наскільки не знаю, що таке війна. Тоді моїм завданням як священника було створити для них таке середовище, де вони відчуватимуть, що їх люблять, за них дбають і ними опікуються, щоб люди зрозуміли, що вони не покинуті Богом, що Бог є частиною їхнього життя.

Для мене важливо бути поруч із людьми, слухати їх. За останні 3 роки вчуся слухати людей, які мають дуже багато чим поділитися, розказати. Дуже багато болю, травм… Люди потребують бути почутими Богом у молитві і їхнім священником.

Також важливо створити середовище, в якому люди відчуватимуть себе в безпеці, бо це не був легкий вибір приїхати в Ірландію. Війна завжди ділить, розʼєднує. Багато людей залишили свої родини в Україні, приїхали сюди з дітьми. Вони постійно живуть у дилемі, що їм робити: чи повертатися в Україну, чи залишатися тут.

Нас завжди єднає і повинна єднати щира молитва за Україну, і ми на кожній Святій Літургії молимося за всіх воїнів, які її захищають, за тих, хто в полоні, хто в окупації

Війна приносить дуже багато поділу. Диявол завжди ділить, а Бог — єднає, і ми тут, у Дубліні, у нашій громаді, стараємося бути разом. Ми єднаємося. Є дуже багато речей, які нас єднають: біль, війна, горе. Нас завжди єднає і повинна єднати щира молитва за Україну, і ми на кожній Святій Літургії молимося за всіх воїнів, які її захищають, за тих, хто в полоні, хто в окупації. Дуже молимося за мир і перемогу України.

Після кожної Літургії, щоб побути разом, поспілкуватися один з одним, крім молитви, ми організовуємо чаювання. Організовуємо різні події, святкуємо релігійні свята і національні, до прикладу Дні Шевченка. Дуже багато збираємо допомоги для України: на ЗСУ, сиротинці. Стараємося в нашій спільноті бути одною міцною родиною, робити дуже багато речей, які нас обʼєднують.

— Отче, розкажіть про себе, про свій священничий шлях.

Я народився на Тернопільщині, у маленькому селі Самолусківці, і відколи себе памʼятаю, завжди хотів бути священником. Цьогоріч святкуватиму 20-річчя священства.

Розпочинав свою священничу формацію в Івано-Франківській семінарії, а потім закінчував священничі студії у семінарії Святого Духа в місті Оттава в Канаді. Моїм ректором був наш теперішній апостольський візитатор для українців в Ірландії владика Кеннет Новаківський.

Дуже велику роль у моєму священничому покликанні відіграли сестри служебниці Непорочної Діви Марії. Після того, як у 1892 році блаженна Йосафата Гордашевська заснувала згромадження в Жужелянах, за 2 роки, у 1894-му, кілька сестер служебниць приїхало в моє село, бо там панувала холера. Вони дуже самовіддано допомагали людям, які з нею боролися, і були в нашому селі до 60-х років. Після розпаду радянського союзу, сестри повернулися до нас, проводили катехизацію для дітей. Тоді мені було 14 років, хотів впевнитися у своєму священничому покликанні, сестри служебниці допомогли мені в цьому.

Пам’ятаю сестер Розіну з Бразилії та Вікторію з Канади. Вони жили в селі напроти мене, і я ходив на довгі розмови з ними та своїм парохом отцем Василем. Саме тоді я утвердився в покликанні і в 1994 році вступив до Івано-Франківської духовної семінарії.

Потім служив у Сполучених Штатах Америки, був парохом у Рівергеді, зараз є священником Стемфордської єпархії. Після смерті отця Сергія Келегера тут, в Ірландії, владика Гліб Лончина, тодішній апостольський візитатор, шукав священника, який би знав англійську, зміг на запрошення архиєпископа Дубліна приїхати в Ірландію і бути капеланом для українців.

Коли почав служити в українській громаді, то зрозумів, наскільки ірландці, як народ, дуже добрі, щирі, відкриті

У березні 2012 року я приїхав в Ірландію. Коли почав служити в українській громаді, то зрозумів, наскільки ірландці, як народ, дуже добрі, щирі, відкриті. Просто полюбив Ірландію, людей і вирішив залишитися тут священником.

— Як ірландці ставляться до нашої Церкви? Чи ходять вони до неї?

Ходять, особливо за останні 3 роки. Багато наших українців, які приїхали в Ірландію по тимчасовому захисту, живуть в ірландських родинах. Багато з них не має транспорту, тому ці родини привозять їх на наші богослужіння.

Перше, що ми 3 роки тому зробили тут, — надрукували Літургію двома мовами: українською та англійською, і до сьогодні деякі частини беремо двома, щоби вони відчували себе частиною нашої спільної молитви, щоб ті найголовніші молитви молилися рідною мовою.

Ставлення ірландців до нашої біди, до війни в Україні, було дуже щирим — вони справді розуміють наше горе

Ставлення ірландців до нашої біди, до війни в Україні, було дуже щирим — вони справді розуміють наше горе. Історія України та Ірландії дуже схожа. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я бачив і в себе, і в ірландській парафії, наскільки люди з відкритим серцем відчинили свої домівки для наших людей. Вони прийняли понад 100 тисяч біженців з України.

— Отче, який найбільший виклик у Вашому служінні за кордоном?

Найбільшим викликом не так для мене, як для наших прихожан є те, що люди живуть дуже розкидано, далеко від церкви, змушені долати дуже великі відстані, щоби приїхати на Літургію до нас у Дублін.

Багато українців зараз живе по готелях, розташованих у маленьких містечках, у селах. Для них досить проблематично приїхати до церкви, бути разом із нами, молитися.

На Різдво, наприклад, в Ірландії не працює громадський транспорт — проблема навіть приїхати, щоб разом помолитися, поколядувати.

Водночас я їм дуже вдячний, що, попри труднощі, вони з такою завзятістю і любовʼю до нашої Церкви, до Бога долають перешкоди, і завжди дуже радий їх бачити. Досить багато людей щонеділі приїжджає до церкви.

Наступний виклик — ми не маємо свого храму, а користуємося римо-католицьким. Час богослужіння повинні погоджувати з ірландською громадою. Наприклад, зараз Літургія о 13:00 — це запізно, тому що в Ірландії, особливо взимку, день дуже короткий. Коли Служба Божа завершується, на вулиці вечоріє.

Наша громада — це збірна: люди з різних куточків України, мають різні свої маленькі традиції, але ми приїжджаємо до церкви і разом єднаємося з Богом

— Отче, які настрої в українців щодо повернення додому?

Настрої дуже різні. Зустрічаю людей із різних куточків України. Є з таких, де люди вже не мають куди повернутися — їхні домівки зруйновані. Є різні сімейні обставини. Люди живуть у дилемах, не знають, як вчинити. Часто приходять за порадою. Є багато тих, хто планує залишитися тут: знайшли роботу, шукають власне помешкання. Також є багато людей, які мають сімʼї в Україні і чекають дня, коли закінчиться війна й вони зможуть повернутися додому та воззʼєднатися з родинами. Таких дуже багато.

Наша громада — це збірна: люди з різних куточків України, мають різні свої маленькі традиції, але ми приїжджаємо до церкви і разом єднаємося з Богом.

— Як відбувається дотримання наших українських традицій в Ірландії?

Майже всіх українських традицій ми тут дотримуємося. До прикладу, недавно святкували Різдво Христове. Для тих, хто самотній в Ірландії, бо рідні в Україні, на Святвечір ми організовували спеціальну Святу вечерю. Кожен міг прийти і повечеряти зі священником. Люди, які живуть тут довго, вже мають свої домівки, свою родину, святкують вдома.

Нещодавно я закінчив Йорданські відвідини. Також печемо пасочки.

Ірландія — це цікава країна, у якій донедавна було мало іммігрантів через дуже суворий візовий режим. Тому для них є багато нового, яким вони справді цікавляться, але дуже багато є й незрозумілого

— Як ірландці реагують на наші традиції?

Вони виявляють дуже велику цікавість. Ірландія — це цікава країна, у якій донедавна було мало іммігрантів через дуже суворий візовий режим. Тому для них є багато нового, яким вони справді цікавляться, але дуже багато є й незрозумілого.

Наприклад, я постійно змушений їм пояснювати, хто ми такі, тому що вони ніколи не бачили Святої Літургії в іншому обряді, зокрема візантійському. Ірландці деколи підходять і кажуть, що я православний. Тоді я їм пояснюю, що в нас така традиція, але я греко-католик і, коли вони приходять до нас, будучи римо-католиком, то сповнюють свій недільний обовʼязок, бо ми, як католики, у повному сопричасті з Папою Римським.

Вони з великою цікавістю ставляться до цього, тому що бачать у нашому обряді дуже великий символізм, багато містицизму, на Літургії з радістю пізнають щось інше.

Постійно переконуюся, наскільки кожен обряд у Католицькій Церкві по-своєму дуже багатий, цікавий. Тобто для людей дуже важливо пізнавати обряд один одного.

У римо-католицькій церкві я служу вже 12 років, і багато ірландців знають, хто такі греко-католики. Ми справді себе відчуваємо як вдома. Нас тут підтримують, люблять, про нас дбають, особливо в час війни щиро стараються нас підтримати молитовно, духовно, матеріально. Завжди цікавляться, що потрібно для України.

Ірландія — одна з тих країн, яка була і є дуже щедрою до наших біженців, підтримує Україну й багато молиться

— Як в Ірландії сприйняли війну в Україні?

З дуже великим жахом. Перше, що вони попросили мене, — відслужити Месу за мир в Україні. Після цього люди самі зголошувалися допомагати Україні матеріально.

Пригадую, у нас було кілька кошиків і ми їх поставили просто так у церкві на крісла, і люди після Святої Меси, яку я служив за мир в Україні, склали туди 25 тисяч євро на допомогу Україні. Це знак того, наскільки вони перейнялися нашим горем, болем. Звичайно, з плином часу ентузіазм трішки спав, але дотепер є підтримка. Ірландія — одна з тих країн, яка була і є дуже щедрою до наших біженців, підтримує Україну й багато молиться. Люди часто підходять до мене і кажуть, що моляться за мир в Україні.

Мені здається, ми дозріли до того, щоб мати свій храм. Нам дуже важливо його мати не тільки як будівлю, а щоб люди відчували, що це наш український дім, наша українська Церква

— Отче, які у Вас плани на майбутнє щодо парафії, української громади?

Мені здається, ми дозріли до того, щоб мати свій храм. Нам дуже важливо його мати не тільки як будівлю, а щоб люди відчували, що це наш український дім, наша українська Церква.

Ми сюди приходимо, тут разом молимося і відчуваємо себе вдома. Ми зараз всі молимося, і я надіюся, що в недалекому майбутньому отримаємо якийсь храм в користування, який зможемо називати своєю церквою.

Нам треба дуже багато молитися до Бога, щоби Він допоміг зцілитися. Тільки Божа любов здатна зцілити. Ми можемо її відчути через величезну та щиру молитву, підтримку і виявлення любові один до одного

— Отче, можете висловити слова підтримки Україні й українцям за кордоном і тим, які перебувають вдома.

Найперше, хотів би, щоб кожен українець чи за кордоном, чи в Україні єднався в неустанній молитві до Бога за припинення війни. Молитва — джерело, сила, натхнення, доказ того, що Бог завжди чує, підтримує, є з нами у хвилинах радості та скорботи. Українці повинні розуміти, що ми потребуємо один одного, завжди, щодня, особливо тоді, коли тяжко.

Я завжди молюся і прошу всіх своїх парафіян у Дубліні єднатися, слухати один одного, підтримувати, адже так нам буде набагато легше подолати особисті переживання чи турботи. Також завжди молитися до Бога, щоби Він зціляв нас.

Всі українці потребують зцілення ран війни, які дуже свіжі й болючі. Нам треба дуже багато молитися до Бога, щоби Він допоміг зцілитися. Тільки Божа любов здатна зцілити. Ми можемо її відчути через величезну та щиру молитву, підтримку і виявлення любові один до одного.

Бажаю, щоб ми всі жили в Божій любові й любові один до одного, це нас обовʼязково зцілить і війна припиниться.

Розмовляла Вікторія Мазур
Департамент інформації УГКЦ