«Наша зброя — турнікет. Ним ми рятуємо життя», — Софія та Соломія Артемчук, парамедики на фронті
Сестри-близнючки. Юні львів’янки, які перервали успішну кар’єру молодих дипломатів у Польщі й повернулися до України, аби стати парамедиками. Уже четвертий рік воюють у гарячих точках України у складі добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Нині також працюють інструкторами, готуючи нову зміну парамедиків для фронту.
Сестри є третіми героїнями документального проєкту «Жінки війни», в основі якого лежить вісім реальних історій жінок-українок, життя яких назавжди змінила російська агресія проти України.
Умови на фронті, у яких доводиться працювати парамедикам, є надзвичайно екстремальними. Одна із сестер зауважує: «В дорозі під час евакуації пораненого найважливіше самому триматися на ногах і добре закріпити потерпілого, щоб він не літав по машині».
Завдання парамедика — зберегти основні життєві показники бійця до моменту, коли він буде доставлений до стабілізаційного пункту, де чергують медики.
«Якщо хлопці беруть зброю в руки, то наша зброя — турнікет. Ним ми рятуємо життя. Усі учасники батальйону „Госпітальєри“ готові їхати на фронт. Суть вишколу — навчити медиків працювати в умовах війни. Зокрема, треба вміти винести пораненого з поля бою, не травмуючи його ще більше», — розповідає Софія Артемчук.
На її переконання, дуже важливо розуміти протоколи військової медицини і умови, у яких медикам доведеться працювати.
Повномасштабна війна дуже інтенсивна, тому є дуже багато поранених.
«Ми настільки звикли до війни з 2014, що я вже не знаю, як жити без війни. У 2014 році я починала з волонтерства і продовжила парамедиком. Батальйон „Госпітальєри“ для нас із сестрою став практично сім’єю», — ділиться Софія.
Дівчина розповідає, що зі своєю сестрою Соломією вони завжди були разом. Друзі їх називали «дві кульбабки», бо вони завжди бігають поруч.
«Мама нас підстригла дуже коротко і волоссячко стирчало в різні сторони. Тому кульбабки. Під час вступу ми обирали факультет, який буде цікавим обом, щоб бути разом», — діляться спогадами про мирне життя сестри.
До війни сестри закінчили Ягеллонський університет у Кракові, міжнародні відносини. Стажувалися в польсько-українській економічній палаті, а також були учасницями форуму молодих дипломатів у Польщі.
«Захистивши магістерську, ми кинули всю кар’єру в Польщі і пішли вчитися на парамедиків. Найважче було в Запорізькій області — там було все: авіація, гради… Окоп, підвал, бліндаж — це не так страшно. Коли ти стоїш, і на тебе сиплеться стеля, то розумієш, що одна мить — і вона на тебе впаде…» — продовжує розповідь Соломія Артемчук.
Гасло батальйону «Госпітальєрів» — «Заради кожного життя!». Саме тому тут добровольці викладаються на повну і на максимум. Вони готові і під обстрілами рятувати потерпілих.
З 24 лютого і до середини червня сестри постійно були на фронті. Починаючи з Київської області, Чернігівська… А далі вся лінія фронту — Схід і Південь.
Парамедики жили в місцевій лікарні, через річку від ворога.
«Все інше було в оточенні. Ми розуміли: якщо вони прийдуть, то 5 автоматів нас не врятує», — згадує парамедик Софія.
«Я в цей момент, — доповнює спогади сестри Соломія, — читала спогади наших хлопців із Холодного яру 1922–1923 років. Ми настільки продовжуємо роботу один одного. Це для мене був темний коридор возз’єднання з історичним минулим. Це були найтемніші ночі в житті. Справді, було дуже страшно. Зранку приходили із села всі, хто потребував допомоги, і ми розуміли, що це наше світло — те, заради чого стоїмо — заради людей».
У «Госпітальєрів» 40 відсотків у батальйоні дівчата, вони переконані, що їх часто рятують знання.
«На першому етапі можна не зразу зауважити конкретне місце поранення, тому накладаємо турнікет максимально високо», — діляться досвідом парамедики.
«Ця війна — наша загальна. Вона не тільки хлопців чи східняків. Це Україна і вона єдина. Я не можу відповідати за когось іншого, але можу контролювати своє життя. Якщо я можу, то йду і роблю», — наголошує Софія Артемчук.
«Я дуже хочу ходити на підборах, цивільного і спокійного життя. Подорожувати і жити в різних країнах Європи, але доки війна, я не можу цього зробити. Тому викладаюся на максимум тут, поруч зі своїми захисниками», — додає Соломія Артемчук.
Текст — Христина Потерейко,Відео — Живе телебачення
