Отець Андрій Стефанишин про служіння в Іспанії: «Доки ми чуємо дитячий крик, сміх і плач — доти наша парафія є живою»
Отець Андрій Стефанишин вже 5 років служить для українців в іспанському місті Хетафе, неподалік Мадриду. Його шлях до душпастирства за кордоном був нетиповий, бо він з дитячих років мешкав в іспанській столиці. Тож місцева мова і культура для нього були звичними, водночас українське християнське виховання переважило і відкрило шлях до священства. Отець Андрій також офіційно є медичним капеланом і понад рік працює у лікарні м. Хетафе. Під час перерви у чергуванні священник розповів своє українсько-іспанське дитинство і капеланське служіння, а також поділився, як втримати молодь на парафії і як іспанці сприймають українців.
— Отче Андрію, оскільки саме зараз Ви перебуваєте у лікарні і є медичним капеланом в Іспанії, розкажіть про це служіння. Що, власне, входить у Ваші обов’язки?
— Це вже мій другий рік служіння в лікарні. Про таке душпастирство мене попросила іспанська єпархія, в якій я служу для українців.
Тут є брак священників. А лікарня досить велика, потребує двох священників, які цілодобово служитимуть, і плюс ще один священник на підтримку. Кожен з нас має свої дні. Я чергую три доби на тиждень. 12 годин маю бути присутній в лікарні. І навіть коли я їду додому на ніч, зі мною завжди робочий телефон, у будь-який момент і час серед ночі можуть дзвонити, і буває треба швиденько їхати назад. Десь є виклики смертельні, десь людині потрібно посповідатися перед операцією. Дуже часто люди переживають перед операцією, особливо серйозною, і потребують духовної підтримки.
— Отче, в лікарні більше відчувається зневіра, нарікання, мовляв, «чому саме я хворий», чи, навпаки, більше довіри до Бога?
— Звичайно, є нарікання, особливо коли це пацієнти в досить важких хворобах, або молоді пацієнти чи діти, то їхні батьки кажуть: «Ну чому?» У кожного з нас часто може виникати питання: «Чому це зі мною?» Це нормальна реакція звичайної людини.
Але коли ми спілкуємося з рідними, з близькими, з самими пацієнтами, 3–5 хвилин розмови — і стає легше, вони більше відчувають духовну підтримку, просять помолитися разом. Якщо вони не можуть прийняти причастя, то просять посповідатися, а потім вже причаститись.
Коли я перші рази заходив до реанімації, туди, де особливо важкі хворі, як ніколи відчував цінність життя, що треба користати і дякувати Богові за кожен день, який ми маємо на цій землі, і робити все можливе для добра, для духовного збагачення, збагачення української громади. Це для мене також є направду гарним поступком.
— Отче, Ваш шлях до служіння нетиповий. Зазвичай священники УГКЦ перед тим, як поїхати душпастирювати за кордон, виховуються і навчаються в Україні, часто навіть служать спочатку тут, а вже згодом отримають пропозицію заопікуватись нашим вірним у різних куточках світу. У вас досвід інший. Ви з дитинства мешкаєте в Іспанії, закінчили там школу, потім вступили до Івано-Франківської семінарії, і після свячень повернулись до Іспанії та почали здійснювати служіння. Розкажіть, як сталося, що ви опинилися в Мадриді і звідки виникло бажання стати українським священником, зростаючи в іспанському середовищі.
— Я народився на Івано-Франківщині, в гарному українському селі Вістова, в українській християнській родині. Обидва мої дідусі співали в хорі. Кожної неділі мешти напастовані, сорочка приготована — і ми всі йдемо до церкви. Перші чотири класи я навчався в українській школі в себе в селі. Мій однокласник Богдан був сином священника, о. Івана Кошки. Він, до речі, теж став священником. Тож я проводив дуже багато часу в домі пароха свого села. Він вже упокоївся у Бозі, але дав мені гарний приклад, що священник — це не тільки десь там далеко у святилищі схований, недоторканий, а добра людина, яку я бачив у повсякденному житті, в хаті, з яким ми говорили на різні теми. Я бачив його жертовність. Мені це подобалось. І для мене було таким гарним поштовхом.
Батьки розповідають, коли мені було 4–5 років, вони на городі збирали бульбу, а я взяв бур’ян замість кадила і співав «Вічная пам’ять». Бо похорони в селі також були. І десь з дитинства воно зі мною йде.
Як я опинився в Іспанії? Класично. У родині були фінансові труднощі, і в 1999-му році моя бабуся поїхала на заробітки до Іспанії. У 2000-му до неї на допомогу поїхав мій батько, а в 2001-му — мама. Я лишився зі своїм дідусем і вуйком, маминим рідним братом. Ми сміялися, що в хаті залишилися три холостяки. І так було 2 роки. Потім батьки повернулися. Ми готували документи, і в 2004-му році вже всі разом поїхали до Іспанії. Вже наступні роки я жив у Мадриді. Як і належить, кожної неділі ходив до церкви. Моя бабуся співала в хорі. І так склалося, що я приїхав і якраз гуртувався дитячий хор. Тож я став співати у хорі, прислуговував священнику, отцю Івану Липці. Він і зараз продовжує служіння на цій самій парафії. І він також був для мене гарним прикладом священства.
За кордоном дуже сильно відчуваєш потребу навіть просто поговорити по-українськи. Почути рідну мову, поспілкуватися на будь-які теми. Церква за кордоном це і місце молитви, і місце об’єднання, місце культурного розвитку і так далі. Весь час мого перебування тут пов’язаний з українською церквою. І я завжди кажу, що від дитячих років у мене було бажання стати священником. Хоча я думав, що недостойний, що у мене не вийде. Був такий страх. Коли завершував школу і треба було приймати рішення, батьки мені сказали: «Андрію, це твоє життя, ти маєш сам вибрати». Пам’ятаю, я ще був у 10-му класі, і почув від батьків: «Рік ти вибираєш і в 11-му класі готуєшся до вступу, куди скажеш. Наскільки зможемо, ми допоможемо. Може, репетиторів якихось треба, щоб краще засвоїти ті чи інші знання». І весь рік я думав: айтішником — не моє, хімія, біологія — не моє, математика, фізика — не моє. Я завжди себе бачив біля престолу. Думаю, значить, так має бути, треба пробувати. Буду жаліти, якщо не спробую, якщо втрачу цей шанс.
— Отче, Ви з дитинства перебували в іспанському середовищі. Скажіть, як Іспанія приймала українців? Наскільки Вам було комфортно?
— Мені пощастило, тому що я жив і, можна сказати, живу в столиці. Тут є можливість духовної підтримки саме з українського боку. Коли я приїхав, вже була сформована парафія. Моя бабуся розповідала, як вона приїхала в Іспанію в 1999-му році, то отець Ігор Михоляк, редемпторист, тільки починав служіння, шукав місце служіння, домовлявся. Тоді було важко. Кінець 90-х- початок 2000-х — українці-заробітчани почали відкривати для себе Іспанію. До того були більше Польща, Італія, Чехія.
Щодо того, як приймали. Почнемо з того, що вони не знали, хто такі українці. Ми всі для них були росіяни. «Ти звідки?» «Я з України». «А де це?» «Чехія, Польща і далі Україна». «А-а, Росія». І ти маєш вставати і казати: «Ні, не Росія. Ми українці». І пояснювати ці всі моменти, наскільки це можливо. Але Іспанія сама по собі була дуже проросійська країна. Росія вкладала величезні кошти на пропаганду своєї «величі», як вони люблять говорити, своєї мови. Зараз вже менше, але до початку повномасштабного вторгнення багато іспанців вивчали російську мову, бо хотіли читати Булгакова чи Пушкіна в оригіналі. Відповідно, вони це розповідали своїм дітям, онукам. І коли я говорив, що це не так, що нема там ніякої величі, вони думали, що я брешу.
Коли у 2004 році почалась Помаранчева Революція, тоді більшість дізналася, що є окрема держава Україна зі своєю культурою, зі своєю мовою, зі своїми цінностями, є українці, які готові це відстоювати. І з початком повномасштабного вторгнення вже вся Іспанія точно дізналася, що є така держава Україна.
— Отче, Ви закінчили Івано-Франківську семінарію і одразу почали служіння на парафії УГКЦ в Хетафе? Розкажіть про свої душпастирські початки в Іспанії.
— Щодо служіння, це для мене була цілковита невідомість. Закінчивши семінарію, я одружився, отримав дияконські свячення від Блаженнішого Святослава, через півроку, 5 травня, у День народження Блаженнішого, отримав священничі свячення, а вже 11 травня був в Іспанії.
Іншим священникам, які також приїхали на служіння в Іспанію, сказали: «Ви йдете на мовні курси, а ти, Андрію, десь за тиждень-два вже кудись поїдеш служити» (оскільки я знав мову). Я кажу: «Добре, куди скажете».
В Іспанії є таке слово mañana. У перекладі означає «завтра», але воно також має значення «потім», «у майбутньому». І ти ніколи не знаєш, що саме тобі говорять. Тобто mañana може бути завтра, а може через тиждень, місяць чи навіть рік. Отже, на зборах священників мені сказали, що тиждень-два — і ти йдеш, а пройшов рік. Почався коронавірус, все позакривали. Цікавий момент був. Мені сказали в єпархії, що 15 березня я можу починати своє служіння, і мати першу Літургію. А 13 березня в Іспанії закривають все на два місяці через COVID. І перша Літургія, яку я відслужив тут, в Хетафе, була аж 31 травня. Таке досить цікаве очікування та іспанська mañana.
Від 2020-го до до 2024-го рр. я служив тільки тут. Це були постійні служіння. П’ятниця, субота, неділя. Плюс свята, якщо випадають з понеділка по четвер. Приватні служіння, духовні розмови. Через коронавірус багато сімей потребували духовної підтримки. До того ж, є інші труднощі, і люди також потребують підтримки в той чи інший спосіб. То чоловік вдома один залишився, то жінка. То з дітьми порізну. То мешкають по декілька сімей в одній квартирі, щоби зекономити.
Я служив в одному містечку, але моє служіння охоплювало все навколо, цілу єпархію. Деколи до моїх парафіян потрібно машиною їхати 30–40 хвилин. І це нормально.
— А розкажіть про вашу громаду. Українці в Хетафе — хто вони? Чи давно емігрували? Чи, можливо, маєте нових парафіян, які знайшли в Іспанії прихисток через повномасштабне вторгнення?
— Почнемо з того, що громада різношерстна, різна вікова категорія, різний час перебування.
У мене в неділю дві Літургії. Одну служу зранку, о 8:00, другу — в обід, о 14:00. Кожної неділі до церкви приходять 250–300 осіб, це за дві служби разом.
О 8:00 приходять переважно українці, які сюди приїхали в кінці 90-х — на початку 2000-х. Це такі поважні ґазди, які вже квартиру купили, дітей вивчили. Тобто вони вже тут осіли, чогось добилися у своєму житті. Це вже не заробітчани, вони не є в потребі. Це мігранти, які тут живуть, працюють, але які зберігають свої традиції і несуть їх в іспанське суспільство.
В обід — то вже зовсім інша картина.
Зранку — це так, як в Україні. Приходиш на Літургію — мертва тиша, тільки чути священника і хористів. Бо я пам’ятаю, одного разу поїхав в Україну, до себе в село, провідати рідних і деякі питання полагодити. І мав можливість помолитися в себе селі у неділю. Мені було дуже незвично від тієї тиші. Там навіть бояться кашлянути.
А тут, наприклад, в обід, в мене діти гасають навколо, їх не спиниш. Це молоді сім’ї. 20, 30, 40 років. Малюки у візочках, ті, що мають 2–5 років, бігають по церкві, галасують. Але я людям кажу: «Друзі, хочете тиші, спокою, то, будь ласка, встаньте зранку, прийдіть на 8:00. А тут ми виховуємо нових парафіян. Поки ми чуємо той крик, поки є той сміх, поки є той плач — доти наша парафія є живою».
На 13:00 ми маємо катехизацію до першого причастя. У нас досить багато дітей. Коли я прийшов, це вже була діюча громада, і було 11 дітей. Тобто я прийняв 11 дітей і вже їх провадив. На наступний рік вже було 26 дітей. Потім 46. Ми зростаємо. Тут жива парафія, направду.
Звичайно, в мене є катехити. Є ті, що вже закінчили УКУ, є ті, що зараз навчаються в УКУ онлайн. Я вважаю, що всі катехити мають бути фахівцями, мати належні знання і відповідні документи, які це підтверджують.
Ще хочу сказати, про галасливих дітей, які гасають у храмі. Коли я прийшов на парафію, був один такий хлопчик, який пів Літургії бігав навколо. Потім змучувався і вже відпочивав. Але мене завжди тішить цей приклад, тому що зараз цей хлопець прислуговує. І таких є багато. У нас велика вівтарна дружина. Старші, які хочуть мати вільну неділю, приходять зранку. Ті, що хочуть поспати, приходять вже на обід.
Насправді, щоби приїхати на Літургію на 8:00 ранку, треба встати о 6:00. І в неділю, коли всім хочеться відпочити після важкого робочого тижня, українці все одно встають о 6:00 і приходять на ранішню Літургію. Тому що знають цінність молитви, потребують цієї молитви.
— Отче, я знаю, що ваша громада дуже діяльна і надає вагому гуманітарну підтримку українцям, зокрема нашим захисникам — від ліків до швидких. Це Ваша ініціатива чи парафіян?
— Звичайно, хочеться допомогти. Навіть за понад 3000 кілометрів від України, від рідного дому, ти відчуваєш, що мусиш щось робити. І ми дали цю можливість. Важливий момент. Думаю, ви також багато чули, що є непоодинокі випадки, коли на гуманітарній допомозі наживаються, розкрадають її. Тому ми вибрали такий шлях: хочеш зробити щось добре — зроби це сам. Ми практично не співпрацюємо з іншими установами, зокрема іспанськими. Бо стикалися декілька разів, коли вони обіцяють привезти, наприклад, медичне обладнання, а воно таке застаріле, допотопне, що навіть не вартує його передавати, бо воно в Україні не буде використовуватись. Я раз-другий на це подивився, і ми з парафіянами вибрали собі нішу, яку можемо самі більш-менш закрити. І люди можуть бути впевнені, що ця допомога піде туди, куди треба, що вона дійсно дійде до того військового чи бригади, які про це попросили. Дуже багато наших парафіян, чиї сини, внуки, батьки воюють, вони підходять до мене з проханням і ми намагаємось допомогти. Я не вирішую нічого сам. Є команда з парафіян.
Деякі українці працюють в іспанських родинах. Наприклад, одна парафіянка доглядає хвору іспанку. Держава їй виділяє на місяць три упаковки памперсів. А вона використовує одну. Щоби отримувати менше, вона би мала написати заяву. А наша українка каже: «Не відмовляйтесь. Я їх віднесу до церкви і ми відправимо в Україну». Так збираємо частину памперсів, ліки. Іспанці і українці приносять продукти харчування: різні консерви, макарони, рис. Домовляємося, що приїде бус, забере все і завезе в Україну, туди, куди ми скажемо, а не десь на склади. Ми маємо дякувати Богу за цей період, що маємо добрих людей, яким оплачуємо тільки пальне.
Дуже важливо, що люди мають довіру, знають, що ми не голослівні, завжди приходить відеозвіт чи фотопідтвердження, що той тепловізор, чи та машина, чи та швидка доїхали. Від хлопців отримуємо різні подяки: хтось гільзу передасть, хтось прапор, підписаний цією бригадою. І це такий бонус для громади.
Кожної неділі у нас є збірка на потреби військових, і є збірка на церкву, бо ми маємо оплатити всі витрати нашого перебування на іспанській парафії. Бо ми у храмі маємо тільки свої години. І, дякувати Богу, у четвертий рік війни рівень допомоги нашим захисникам не спадає.
Дуже багато парафіян почали ходити до нашої церкви саме через гуманітарну працю, через довіру до нас. Вони прийшли, принесли допомогу, послухали Літургію, послухали проповідь. Вирішили посповідатися або познайомитися ближче зі мною — і залишилися в Церкві. З моменту повномасштабного вторгнення у нас з’явилися парафіяни не тільки з Тернопільщини, Івано-Франківщини, Львівщини і Хмельниччини, але також з Запоріжжя, Херсона, Донецька, Луганська. І це не ті, які приходять тільки на Пасху і Різдво, це ті, які є кожної неділі, які роблять все від них можливе, щоб допомогти нашій громаді ще більше розвиватися і допомогти українському війську і українцям, які цього потребують.
— Нещодавно ми записували інтерв’ю зі священником із Афін отцем Ігорем Посолеником, і він сказав, що один з найбільших викликів у служінні на теренах Греції сьогодні — це душпастирство молоді. До Катехитичної школи діти приходять, а з часом грецьке середовище їх потрошку переманює і молодь вже важче залучити до церкви. Ви є капеланом Спілки української молоді в Іспанії. Поділіться вашим досвідом, як утримати молодь на парафії за кордоном і яка ситуація з молодіжним душпастирством в Іспанії.
— Все починається вдома. Ми можемо моделювати будь-які ситуації, проводити все що завгодно, але все йде з родини. Найперше, як би це дивно не звучало, важливо, щоб батьки з дитиною говорили українською мовою. Не переходили на іспанську. Тому що дитині, яка проводить з 8:00 до 17:00–18:00 в іспанській школі, і має потім вдома з батьками тільки тих 2 години перед сном, які використовуються на планшет, телевізор, мультики, а спілкування зводиться до питань: «Як справи в школі? Все добре? Ну, то й добре», важко зберігати мову.
Має бути спілкування українською вдома, мають в неділю мама і тато йти церкви. Дитина може не хотіти, це нормально. Пам’ятаю себе, то я в дитинстві не дуже рвався аж так зранку вставати, але розумів, що мама, тато, бабуся йдуть, то я точно дома не лишуся сам, сорочку і мешти на себе — і вперед. І коли батьки виконують своє таке служіння, то ми як Церква беремо на себе свою частину. У нас є підготовка до першого причастя, від 7 років. Є катехити, які займаються з дітьми. Батьки можуть прийти і щось для себе почерпнути. Там і малювання, і розмови, і різні духовно спрямовані ігри. Це група до 12 років. І ще є молодіжна група — від 13 до 18 років, там також свої катехити. Час від часу ми проводимо різні збори, ігри, перегляд фільмів, тобто насамперед йдеться про проведення часу разом, де панує українська мова, українська культура, духовність. Водночас вони духовно збагачуються, але в ненав’язливий спосіб.
Звичайно, СУМ виконує тут величезну роботу. Батьки дають старт — СУМівці підхопили і вже пустили в обіг. Вони регулярно проводять табори. Я або хтось з катехитів завжди беремо в них участь.
Також ми від парафії кожного року проводимо дитячий табір від 8 років до 18 років. Цього літа відправляємося на тиждень ближче до моря, маємо 46 дітей, їде 10 аніматорів. Все своїми силами.
— Отче, як Вам вдається поєднувати таке багатогранне служіння: і медичним капеланом працювати, і парохом, і волонтерити, і молоддю опікуватися. Що вам дає сили і натхнення комбінувати всі ці напрямки?
— Найперше, я дякую Богові. Бачу, як Він мене підтримує на кожному кроці. Кожен крок — це новий досвід. Як малі діти вчаться ходити? Воно далеко не вдається з першого разу. Мусимо декілька разів впасти, але завжди є батьки, які підтримують свою дитину, десь підставляють руку, десь притримають. Мені завжди Господь посилає тих людей, які мене підтримують, які підкажуть, порадять, візьмуть на себе частину обов’язків. Наприклад, по гуманітарному напрямку є 10 осіб, які мені допомагають. Це командна праця.
Багато сил направду йде на служіння в лікарні. Але також дякую Господу, що є можливість допомогти, є можливість послужити не тільки українській громаді, але й іспанській, в якій проживаю, в якій душпастирюю. Це важливо і для мене, і для єпархії. Тому що є співпраця, є розуміння. І коли я приходжу до єпархії з якоюсь ініціативою для української громади, вони вже до мене дослухаються. Це і допомога один одному, і служіння Господу через допомогу ближньому.
Чи легко поєднувати? Звичайно, що ні. Якщо скажу, що легко, це буде неправда. Але дякувати Богові, Який дає мені сили і людей, які мене підтримують.
— Отче, Ви мешкаєте в Іспанії понад 20 років. Як змінилася УГКЦ за ці два десятиліття і які найбільші виклики сьогодні Ви бачите для Церкви і для українського душпастиря на теренах Іспанії?
— Дуже змінилась. По-перше, вже є більше священників, більше можливостей. У мене особисто немає можливості проводити якісь онлайн-гуртки через брак часу. Але є багато наших священників, які не тільки опікуються українською громадою, а ведуть онлайн служіння: молитва на вервиці, читання Біблії і різні інші способи залучення наших людей, які не можуть бути присутні в храмі щонеділі. Є наші українці, які працюють на фермах по селах, проживають далеко і приїжджають на Літургію тільки раз на місяць. Тож таке єднання з нашою Церквою через соцмережі — це дуже важливе служіння.
Щодо викликів, які ми маємо. Можу казати про свою громаду. Ми ж не з власної волі маємо Літургію на 8:00. Зрозуміло, що ми б хотіли мати як білі люди на 10:00 чи 11:00, або принаймні на 9:00. Але ми не маємо своєї церкви тут і не маємо свободи. Ми завжди церква, яка мусить підлаштовуватися. Це виклик для кожного священника і для кожної громади по всій Іспанії і, думаю, по всьому світу.
Обставини не завжди на нашу користь. Зараз, наприклад, в Іспанії +40 градусів тепла, а Літургія на 14:00, люди вже приходять мокрі. Але нічого, ми зібралися, молимось. Бо люди потребують, люди хочуть.
— У вас дуже співоча родина. Мама — диригент церковного хору, бабуся співає. Розкажіть, яку роль відіграє українська пісня в вашій сім’ї?
— Коли я прийшов служити в Хетафе, була лише одна Літургія в неділю на 8:00. Але через ковідні обмеження, коли спочатку в храм пускали 50 людей, щоби тримати дистанцію один від другого, довелось шукати рішення. Бо були випадки, коли секретна поліція Іспанії приходила до церкви, знімала відео, ніби фільмує Літургію, а потім рахували людей і виставляли величезні штрафи за порушення норм. І мені парох місцевий сказав: «Андрію, треба щось робити. Організовуй другу Літургію». Та добре, але я ж не можу зробити читану, люди це не сприймуть, має бути співано, має бути все, як книжка пише, як положено.
Спілкуюся з диригентом хору, пані Богданою Литвин, яка виконує тут дуже велику працю протягом 20 років. Вона об’єднала хор, підняла його на дуже високий рівень. Наш хор бере участь у всіх конкурсах, зокрема які проводить Живе телебачення.
Тож пані Богдана каже, що якщо ми поділимо хор, то не буде належного рівня на Літургії ні зранку, ні в обід. Так буде зле. Я її прекрасно розумів, бо поки вчився в семінарії також був диригентом хору в своєму селі.
А моя бабуся, як я вже казав, співала в хорі в Мадриді. І я звернувся до своєї мами, до своєї бабусі, кажу їм: «Друзі, вируйчайте. Місяць-два поспівайте мені Літургію, бо треба людей поділити, щоби штрафів не було». Так одна неділя пройшла, прийшло десь тридцять людей з ранішої Літургії. Співали троє: мама з бабусею і ще їхня давня знайома. Так вони одну неділю співали, другу, за місяць їх вже було п’ятеро. Потім приєдналися люди, які сказали, мовляв, ми теж вміємо співати і вам допоможемо. Прийшли і молодь, і підлітки, і діти. Цей хор налічує зараз близько 20 осіб, 12 з яких — це діти і молодь. І це дуже класно насправді. Ми думали, що друга Літургія буде тільки на період коронавірусу, поки діятимуть обмеження, і потім все повернеться на свої місця, але ні, і зараз повна церква і зранку, і в обід.
А щодо української пісні, я від народження завжди чув спів у нашій родині. Без пісні жодне свято не проходило. І навіть зараз, коли я не чергую в лікарні і маю можливість вкладати свою дитину на ніч (маю донечку Аню, якій п’ять років), то завжди їй співаю — українські пісні, церковні пісні, по настрою, по бажанню.
Розмовляла Анна Ященко,Пасторально-міграційний відділ УГКЦ
