Отець Ігор Макар про знищений храм в Антонівці: Він об’єднував людей
У неділю, 11 серпня, росіяни ракетою знищили храм Святого Кіпріяна і мучениці Юстини в Антонівці на Херсонщині. Про парафію, її становлення, служіння і вірних в інтервʼю для Радіо Ватикану — Vatican News розповів парох парафії о. Ігор Макар.
«Горіло все. Хати горіли і вже вогонь наближався до церкви. Люди всі повибігали, пожежників не було: там небезпечно їхати, бо зразу їх атакують. Люди рятували чим могли, і спасли ту церкву: вогонь зупинився за метр від каплиці… Але, не знаю, чим керувалися ті, хто вирішив знову атакувати храм. Можливо, бачили, що Церква об’єднує людей… Бо всі старалися врятувати ту церкву. І бачимо, що вчора вони вже були безсилі, бо були обстріли і було пряме попадання в ту каплицю — вона повністю зруйнована», — каже в інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News о. Ігор Макар, настоятель греко-католицької парафії в Антонівці, що на Херсонщині, розповідаючи про сумну подію: у неділю, 11 серпня 2024 року, внаслідок влучання російської ракети було повністю зруйновано їхній храм Святого священномученика Кипріяна та мучениці Юстини. Напередодні, у п’ятницю, ця маленька церковця ризикувала згоріти, коли скид із дрона викликав пожежу.
З о. Ігорем ми познайомилися приблизно місяць тому, коли записували інтерв’ю про його служіння на Херсонщині. Він тоді розповідав про свої парафії, розташовані на околицях Херсона: у Зеленівці, Антонівці й Інженерному, де здійснює служіння майже 20 років. Про своїх парафіян він говорив як про свою сім’ю, називав «своїми». Тепло і любов до цих людей, що відчувалися в його словах, спали на думку в момент, коли надійшла сумна звістка про знищення каплиці. У сьогоднішньому інтерв’ю о. Ігор Макар переповідає історію парафії в Антонівці, яка не закінчилася руйнуванням храму, бо найосновніше, що було збудовано за ці роки, — це храм у серці, який не можуть знищити ні дрони, ні ракети.
Початки
Отець Ігор прибув на Херсонщину 19 серпня 2005 року, а перед тим, 14 серпня, він був висвячений на диякона в с. Семихатки Одеської області. Тоді владика Василь Івасюк, тодішній екзарх Одесько-Кримський, призначив його в Антонівку дияконом, а 25 вересня того ж року його висвятили на священника і він став адміністратором цієї парафії. Перед тим душпастирське служіння для цієї греко-католицької громади здійснювали о. Георгій Селін та о. Доротей Стиранець, ЧСВВ.
«На той час ми з дружиною орендували квартиру в Херсоні, — пригадує священник, — бо в Антонівці не було парафіяльного будинку, а богослужіння відправляли в маленькій хатині. Приблизно за 4 роки нас попросили її звільнити. Але вже у 2006 році завдяки сприянню владики Василя Івасюка і фонду „Церква в потребі“ ми купили невеликий парафіяльний будинок. І вже у вересні 2006 року жили в ньому. Тому, коли ми не мали місця для богослужінь, то знайшли такий вихід із ситуації: на подвір’ї парафіяльного будинку в нас була літня кухня розміром приблизно 10 м на 4 м. Вона була дуже старенька, без ремонту, навіть не було підлоги. Але люди приходили щонеділі, приходили сюди навіть паску святити, і тоді я ще з більшим завзяттям почав робити капітальний ремонт, щоби зробити з неї парафіяльну каплицю. І ми це зробили. 17 травня 2014 року владика Михайло Бубній, екзарх Одеський, її освятив. І так ми жили там з дружиною і своїми дітьми, у нас їх четверо, всі вони там народилися. Так було до повномасштабного вторгнення 2022 року… У нас дуже гарно видно той міст через Дніпро, де розпочалися бої, і ми мусіли виїхати, бо була дуже велика небезпека для нашого життя».
Парафіяльна родина
До російської окупації і бойових дій на Херсонщині у греко-католицькому храмі регулярно відправлялася Божественна Літургія і проводилася катехизація, була започаткована також харитативна діяльність. Унаслідок значного впливу, який ще залишила після себе радянська атеїстична система, до храму не приходило багато людей. Але Святу Тайну Хрещення о. Ігор уділяв дуже часто. «В неділю на богослужіннях у нас було 10–15 людей. Іноді на Пасху доходило і до 50. На парафіяльному подвір’ї ми гуртувалися, один одного підтримували й допомагали чим могли, і так жили…», — розповідає парох.
Він пригадує також тих людей, які відіграли важливу роль у житті цієї парафіяльної родини і які вже відійшли до вічності, як наприклад, п. Олександра, яка була дячихою. Незважаючи на свою хворобу, яка призвела до її смерті, і болю, який терпіла, вона все ж таки приходила у храм співати. Отець Ігор зазначає, що вона померла в середині лютого, тобто перед тим, як розпочалася велика війна, і в цьому, за його словами, Бог виявив до неї своє милосердя, бо якщо би це сталося після повномасштабного вторгнення, то він би навіть не зміг її похоронити. «Вона мала ту Божу ласку, що ми її всі разом, всі парафіяни — хоча парафія не велика — відспівали і провели в останню дорогу», — зазначає він.
Час випробувань
Отець Ігор Макар розповідає, що в час окупації російські військові лише раз приїжджали до храму, запитували про священника, але не завдали шкоди. «І коли прийшла деокупація, то я насамперед приїхав туди, — каже він, — але побачивши, що лінія фронту дуже близько, боявся за людей, щоб їх не наражати на небезпеку. Я допомагав їм молитвою, я за них і дотепер молюся як парох, бо я все-таки залишаюся парохом тієї парафії, хоча церкву зруйнували. Також завжди стараюся передати різну допомогу, яку ми отримували чи від Патріаршої фундації „Мудра справа“ чи від Лицарів Колумба, наприклад, воду, бо там нема ні світла, ні води, ні газу. Чи навіть, будучи директором Карітасу, минулого року, коли ми роздавали людям дрова, я теж старався, щоби вони їх отримували, тому що їм треба було там опалювати, бо не було інших засобів для існування».
Гіркий момент
Розповідаючи про руйнування каплиці в неділю, парох зазначає, що два дні перед тим, у п’ятницю, вона ледь не згоріла внаслідок скиду з дрона. «Зараз на Херсонщині дуже вирують пожежі, бо є ділянки, які нерозміновані, тоді внаслідок прильотів, чи скидів із дрона загорається сухостій і все горить, — пояснює він. — І пожежники не можуть гасити, бо те місце може бути заміновано, тому вони тільки стоять попри дорогах. Так само і в Антонівці: горіло все — хати згоріли і вже вогонь наближався до церкви. Люди всі повибігали, пожежників не було, бо там небезпечно їхати — зразу їх атакують. Люди чим могли, тим рятували і спасли ту церкву: вогонь зупинився за метр від каплиці. Не знаю, чим керувалися ті, хто вирішив атакувати храм. Можливо, бачили, що вона об’єднує людей. Бо всі старалися врятувати ту церкву. Це були мої сусіди, просто мешканці Антонівки, але всі бігли, щоби вберегти їхню церкву. І бачимо, що вчора вони вже були безсилі, бо були обстріли і пряме попадання в каплицю — вона повністю зруйнована. Частково пошкоджений будинок, але сам удар був у каплицю».
Священник розповідає, що сумну звістку він одержав від сусіда, який ще протягом обстрілів зателефонував йому і сказав, що церкви вже нема. «Але був дуже поганий зв’язок і було погано чути, — розповідає о. Ігор. — Потім він каже: „Верху нема“. „Ну, — думаю, — то нічого, якщо баня злетіла чи якось трохи пошкодило дах, то ми поправими, не біда“. Кажу йому: „Надішліть мені фотографії“. І потім, коли мені прислали фотографії, я навіть дружині не казав… Коли побачив, то відразу сів: я побачив, що то не просто дах, не просто баня, а то практично все зруйновано і нічого не залишилося… Там ми з дружиною, фактично, самі робили ремонти, я сам штукатурив, бо грошей не було, проєкту не було. Я де міг, шукав гроші, щоби зробити це, — сльози на очах вийшли… Там і мої найкращі роки пройшли, і моїх дітей. Вони там народилися, виросли, ходили до церкви, бо в нас дуже близько: від хати до каплиці сім метрів. І тому було важко, але нічого, життя триває і надіюся й завжди кажу, що, дякувати Богу, всі живі, що там ніхто не постраждав. Хоча в самій Антонівці постраждали люди, але на той момент у каплиці нікого не було, і всі залишилися живі».
Про тих, хто залишається в Автонівці
Отець Ігор розповідає, що в самій Антонівці залишаються мешкати приблизно 600 осіб. Дітей усіх евакуювали. Він пропонував деяким мешканцям переїхати в Зеленівку, у парафіяльний будинок, але вони відмовляються. «Та ні, отець Ігор, я не можу покинути, — каже йому його сусідка. — А хто тут буде дивитися? От бачите, щось горить, і ми гасимо, допомагаємо щось зберегти. А може, війна завтра закінчиться і все буде добре». «І я не можу їх ні осуджувати, ані сказати, що то добре, — у кожного рішення своє, — стверджує він. — Я їх розумію, бо їхнє життя пройшло там, вони збирали по крихті гроші, щоби збудувати той будинок, і вірять в те, що в них не попаде, у будинок не попаде, але бачимо, як воно відбувається».
Департамент інформації УГКЦза матеріалами Vatican News
