Отець Ігор Макар: «Я прошу простого: щоб ми з дітьми могли бігати довкола церкви»

Нещодавно о. Ігор Макар із Херсонщини повернувся до служіння та допомоги людям після обстрілу й поранення. Про те, як пережив обстріл, реабілітацію, життя і служіння в Херсоні, про надію та віру в Бога, про окупацію він розповів в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ.

— Отче, розкажіть, будь ласка, про обстріл і Вашу реабілітацію після поранення.

Це сталося на Водохреща. Напередодні до мене приїхали брати-семінаристи з Дрогобицької духовної семінарії. Я завчасу комунікував із префектом семінарії щодо того, чи можна їм їхати, бо розумів, наскільки це відповідально в умовах постійних обстрілів.

Незважаючи ні на що, хлопці приїхали і в нас мала бути Свята Літургія, освячення води в селищі Інженерне. Воно розташоване неподалік Дніпра, приблизно за 7 кілометрів від лінії фронту.

Ми виїхали. Дорогою зустріли парафіянку, яка поспішала на автобус, бо їхала на роботу. Я зупинився, привітав її зі святом, і вона сказала, що чує звук дрона. Особливої уваги я цьому не надав.

Заїхали ще в село Зеленівка за дияконом і, від’їхавши 300 метрів, побачили, як дрон перелітає дорогу, зупиняється і зависає. Відповідно треба було швидко їхати.

На жаль, я не міг набрати швидкості, бо дорога була слизька. За декілька секунд почув вибух і на нас полетіли осколки вікон. Я відʼїхав, зупинився, спочатку навіть не розуміючи, що поранений. Ми вийшли з машини — із хлопцями все було добре. Вони сиділи на задньому сидінні справа, бо якби зліва, то, напевно, хтось був би вбитий чи поранений.

Тоді якраз під’їхав староста нашого села, підійшов і запропонував завезти куди потрібно. Саме тоді я відчув щось на нозі — побачив, що поранений. Був такий адреналін, що я не відчував нічого.

Староста завіз нас до церкви, у парафіяльний будинок. Хлопці залишилися, а я покликав свого парафіянина, і ми бусом поїхали до лікарні. Зателефонував людям і повідомив, що не приїду.

Автомобіль був дуже пошкоджений, побитий — дуже багато пройшло осколків. Три колеса — пробиті повністю, бак.

Насправді, якщо зараз проаналізувати, то все могло б закінчитися набагато гірше, але Господь діє в нашому житті.

— Отче, як зараз Ви себе почуваєте, як пройшла реабілітація?

Як я уже зазначив, мене у лікарню завіз парафіянин, бо швидку допомогу довелося б чекати довго. У нас, у Херсоні, якщо йдуть обстріли, то швидкі намагаються не їхати, бо можуть самі потрапити під вогонь. Тому я навіть не думав їх викликати і наражати на небезпеку.

Коли приїхав у лікарню, мене зустрів хірург і парафіянка, з якою зранку розмовляв. Мене провели, надавали першу необхідну допомогу, навіть намагалися витягнути осколок. Дякувати Богові, рентген показав, що він не задів кістки. Але лікар не зміг вийняти.

Мені, згідно з протоколом, зробили перев’язку. Я втрачав свідомість під час того, як мені надавали допомогу, але міг ходити, тому відмовився від госпіталізації, бо лікарні дуже часто атакують. Лікарі, які там працюють, дуже відважні.

Я підписав документ про відмову від госпіталізації, і мене завезли назад до Зеленівки. Коли приїхав, побачив, що люди ще в церкві. Семінаристи з ними молилися. Зайшов, привітався, служити було тяжко, але ще посвятив воду. Ми відслужили в церкві — на двір виходити уже не можна. Минулого року ще служили на дворі, бо було багато людей, а зараз через атаки люди дуже бояться.

Коли освячував воду, відчув, що по нозі щось тече і побачив, що перевʼязка дуже намокла, у крові, зрозумів, що рана знову відкрилася. Людям нічого не сказав, освятив, благословив і відправив додому. Покликав того чоловіка, і ми ще раз поїхали до лікарні, де мені знову зробили перевʼязку і заборонили ходити.

Наступного дня вже було багато дзвінків. Про свій обстріл довідався з інтернету. Коли нас обстріляли, найперше зателефонував владиці Михайлові Бубнію. Один священник написав моїй дружині — вона з дітьми була в Тернополі. Вона дуже переживала. І тоді моя родина, мій брат, отець Степан, почали мені телефонувати, хотіли приїхати, але я їх відмовив.

Відтак сам приїхав до Тернополя. Мене прийняли в Тернопільській обласній лікарні, провели певні обстеження і сказали, що проблем не має бути, щоби вийняти осколок. У Херсоні немає обладнання — його повивозили росіяни. Була призначена операція із загальним наркозом. Я трішки хвилювався, бо в мене діабет, але коли лежав на операційному столі, перед анестезією, захотів побачити анестезіолога, щоби про це поговорити. Виявилося, що анестезіолог із Херсона. Ми розговорилися, з’ясувалося, що в нас багато спільних знайомих. Він мене заспокоїв, сказав, що ми вже як родичі і що буде поруч усю операцію. Це було так приємно.

Зробили операцію. Вона пройшла успішно, бо багато людей молилося. У відділенні зі мною лежало чимало військових. Із ними я переважно спілкувався про Бога, як Він діє у війні, бо можу свідчити з власного досвіду. Перебував на реабілітації, але треба було повертатися до служіння, бо люди залишалися без пастиря, особливо в тяжкі моменти обстрілів. Треба було бути серед них, підтримувати молитовно, вірою, добрим словом, бо вони цього очікували. Дуже багато писали, як мене чекають. Я не міг залишатися на подальшу реабілітацію, побачив, що рана практично закрилася, Бог дарував мені життя і вирішив повертатися на служіння до Херсона.

— Розкажіть про ваших парафіян — херсонців: що змінилося у Вашому житті, служінні, на парафії після поранення?

Парафія живе своїм життям, бо навіть, якщо я відсутній, вони щонеділі збираються на Літургію, щоб молитися вервицю, Молебень за Україну, — вони завжди присутні. Якщо я є, то більше людей. Але зараз через обстріли, особливо дронами, людям страшно.

Росіяни не дивляться, чи-то військовий, чи ні, — бʼють по будь-кому. Люди справді бояться за своє життя.

Коли я повернувся в Херсон, одна жінка телефонувала дізнатися, як здоровʼя, і повідомила, що в неділю не прийде — боїться. Але в суботу ввечері довідалася, що я їду, то в неділю вже була в церкві — дуже хотіла мене бачити. Насправді, я розумію цих людей, які не йдуть на Літургію. Не знаю, щоб сам робив на їхньому місці. Я радий кожному, хто прийде, і не осуджую того, хто не прийшов.

Віра в Бога після початку війни, окупації, змусили кожного задуматися над своїм життям, цінностями. До війни була зовсім інша ситуація з відвідуванням Божого храму: нас було максимум 20 людей у неділю, а зараз може бути за 100.

— Отче, розкажіть про своє служіння в Одеському екзархаті.

В Одеському екзархаті служу з 2005 року, коли владика Василь Івасюк висвятив мене на диякона в селі Пʼятихатки Одеської області, потім — на священника в монастирі отців василян у Херсоні і призначив служити в селищі Антонівка. Цього року буде 20 років, як я служу на Херсонщині. За цей час не мав жодних інших парафій і місце служби не змінював.

Сам я родом зі села Шнирів Бродівського району Львівської області, а моя дружина — з Тернопільської області. Ми відгукнулися на заклик іти служити місіонерами — поїхати на Херсонщину.

Десь до 2011 року служили в хаті 30 квадратних метрів — кухня і 2 кімнатки. Царськими вратами служили двері, які проходити з кімнати до кімнати. Мабуть, тільки дві родини були із Заходу України, інші — місцеві.

Коли я просив землю під будівництво храму, то всі дотичні служби не були проти. На всі узгодження витратив десь рік і, коли уже майже все погодив, голова селищної ради, не розуміючи, хто такі греко-католики, землі не виділили. Він потім став колаборантом, перебуває у Криму.

Одного разу в неділю нас вигнали з будинку. Нам не було куди діватися, тому купили парафіяльний будинок з літньою кухнею, у якій і служили. Зробили ремонт, поставили нову баню і молилися там до 24 лютого.

Коли почалася війна, я був у Львові, служив Літургії в церкві Святого Андрія — збирав гроші для парафії в селі Інженерне і парафіяльного будинку в Зеленівці. Коли ми з дружиною поверталися додому, сказав, що треба заправити бак, бо кажуть, що буде війна. Хоча в це не вірив, але Бог покерував мною і я поїхав на заправку. Війна почалася зранку — почув далекі вибухи.

Прийшов сусід, сказав, що почалася війна. Я дивився на Антонівський міст, у сторону Скадовська, Криму, — далеко-далеко були спалахи. Я зрозумів, що війна. Нам зателефонувала з Береслава дружина отця Олександра Більського — ми її забрали до себе. У нас був підвал — думали тут перечекати.

Я виходив, дивився у сторону села Олешки, чув автоматні черги. Тоді запропонував завезти дітей на захід, а самим повернутися. Ми зібрали речі, дітей і проїхали Антонівський міст спокійно, а за дві години там почалися бої. Якби ще почекали кілька годин, то вже б там застрягли, нас ніхто б не відпустив, а якщо би виїхали, то могли потрапити під обстріл і загинути. Антонівка була паралізована, без світла, води, газу. У нас був твердопаливний котел і сусідка через дорогу телефонувала, щоб запитувала, чи можна зайти в нашу хату і палити, бо в неї газ і дуже холодно, їжу варили на відкритому вогні.

— Що було найбільшим викликом, коли почалася війна?

Найважче було не мати змоги повернутися назад. Я планував завести дітей і повернутися, а дорога туди для нас закрилася на довгих 7 місяців.

Мене турбувало, що я мав що їсти, пити, що мені тепло, безпечно, а мої парафіяни розказували про жахіття, які переживають, про те, як їхні діти плачуть… У мене серце розривалося, бо я не міг нічим їм допомогти. Потім налагодив звʼязки, передавав різними способами гроші, щоб купували продукти, роздавали нужденним. Ми купували в Тернополі ліки, передавали через волонтерів, які заїжджали в Херсон.

Потім відкрили парафіяльно-благодійну кухню, щоб підтримувати тих, хто з різних причин залишився: людей з інвалідністю, з різними хворобами — їм потрібна була допомога. І в нас працювала благодійна кухня в окупації — жінка готувала вдома. Вона під дуже великим страхом, розносили людям їжу, бо багато не отримувало пенсії, жодних виплат, не було продуктів. Це страшно, що у ХХІ столітті хтось може померти з голоду.

— Розкажіть про знищення храму в Антонівці.

Коли після деокупації ми повернулися в Антонівку, було страшно туди їхати служити. Треба було викликати людей. Я переживав за їхню безпеку, адже від храму, де ми служили, до річки Дніпро — 300 метрів.

Час до часу заїжджав, привозив допомогу, сповідав, спілкувався. А потім почалися обстріли дронами — туди було небезпечно їхати. Коли відслужив у Зеленівці, Інженерному, повертався до Тернополя. Дорогою до Кропивницького мені зателефонувала сусідка, яка дивилася за парафіяльною хатою та церквою, сказала, що вони гасять пожежу. Тоді була дуже сильна спека і починало все горіти. Коли росіяни побачили, що люди гасять вогонь, почали з дронів скидали вибухівку. Скинули на мій город — вогонь дійшов до церкви. Людям вдалося погасити. А в неділю ракета прилетіла прямо у храм.

Сусідка мені зателефонувала, плачучи, що ракета зруйнувала храм. Уночі, коли вона прокидалася, то бачила місячне сяйво на бані храму, хрест — це для неї був символ надії, що це жахіття закінчиться. Жінка розповіла, що тепер, з руйнацією храму, на серці пустота — цю надію зруйнували росіяни. Це було боляче. Я зупинився, плакав, бо будував його з дружиною своїми руками. Ми там жили, діти там народилися. Хата постраждала — практично теж знищена. Я заплакав, але казав собі, що якщо Господь захоче, то все відновиться, все буде: і церква, і люди.

У мене там була невелика парафія, але люди вже розсіяні по світі. Проте ми віримо, що все закінчиться, ми повернемося і все відбуємо. Храм буде ще красивіший. Основне, щоб люди внутрішньо більше вірили, що Бог є у їхньому житті, і Він діє.

— Як зараз живе Херсон, херсонці?

Нещодавно я дивився відео про волонтерку в Херсоні. Вона кілька разів на тиждень варила каші й возила тваринам в Антонівку. На відео її везе поліцейська машина, бо у її транспорт також влучив дрон. Я нарахував двох людей, які йшли дорогою, бо туди не їздить жоден транспорт — росіяни стріляють у все, що бачать. Двоє людей, які йшли, несли додому сумки з їжою чи з водою.

Життя в Херсоні дуже важке через постійні обстріли. І страждають від них не тільки військові, а переважно цивільні. Перебувати, жити в Херсоні — це надзвичайно важко, але, попри це все, і в Херсоні, і в Зеленівці залишаються діти. Діти — наше майбутнє. Вони зустрічаються у бомбосховищах, проводять там час. У Зеленівці, наприклад, є приблизно 320 дітей від 0 до 17 років. Вони вже 4 роки не бачать один одного, бо був ковід, почалася війна. Вони 4 роки не відвідують жодних навчальних закладів і тільки через маленькі центри, простори, дружні для дітей, як при нашому храмі, можуть прийти, зустрітися, посміятися, побавитися один з одним.

Практично бізнесу в Херсоні нема, і його небезпечно робити. Було, наприклад, два хлібозаводи — вони зруйновані. Хліб переважно везуть із Миколаєва. Для людей проживання зараз там дуже небезпечне, але вони вірять. Якби не вірили, то б не жили, не чекали. Їхня віра допомогла пережити окупацію, і тепер вони вірять, що Бог їх не покине, що Україна поверне свої території. Особливо переживаємо за наш лівий берег, де є друзі, знайомі, родичі. Спостерігаємо за лівим берегом з правого, не маючи можливості переїхати і відвідати свої могили, померлих родичів, батьків на лівому березі.

— Як людям знайти сили, розраду під час війни?

Насправді багато людей знайшли Бога, відкрили для себе Бога. Памʼятаю, як до однієї парафіянки прилетів снаряд — зірвав дах. За її словами, в один момент вона з мамою побачила небо, але залишилися цілком здорові, без жодного осколку, без жодного поранення. Вона це сприймає, як опіку Божу.

Старше покоління залишилося в місті і вірить, що, може, вже завтра Бог зупиниться війну. Є люди, у яких родичі прикуті до ліжка. Багато хто говорить про евакуацію, але всі ставлять питання: куди і де? Знаємо ціни на квартири і зарплати. Багато людей, які виїхали, поверталися назад, до Херсона, до нашого селища, бо життя фінансово складне.

Люди вірять, що не сьогодні-завтра це закінчиться. Кожен вірить, що він не помре, що Бог його вбереже. І навіть лікарі, хоча обговорюють, що було, як і де стріляли, але гідно тримаються, вірять, що все буде добре, що Бог про них памʼятає, не залишить їх. Є і такі, що розчаровуються. Ми не можемо переконати, що все буде добре, але робимо все для того, щоб було добре.

Питаю, що буде, якщо хлопці опустять руки, і скажуть, що йдуть звідси? Всі відповідають: завтра росіяни будуть у нас. Але хлопці не йдуть, а ціною власного життя бережуть нас, стримуюючи їх. Тобто, якщо в них руки не опускаються, то в нас тим паче не мають опускатися. Маємо підніматися і спільно робити все для того, щоб перемогти ворога.

— Отче, що, на вашу думку, головне для людини під час війни?

Головне — не втратити людяності, про яку говорив Любомир Гузар. Коли його запитали, ким він хоче бути, він сказав, що доброю людиною.

Під час окупації багато людей не втрачали людяності — ділилися тим, що хто мав, щоб один одного підтримати, розрадити, допомогти. Яйця, пшенична каша там були на ціну золота. Ними ділилися, щоби вижити… ми повинні вижити. Свобода приносить своє, але під час окупації ми стріяли один за одного, ми вболівали один за одного. Як тільки російські солдати вʼїжджали в село, уже всім передавали, переживали один за одного, щоб, не дай Боже, щось не сталося. Тому, власне, за час війни важливо не втратити людської гідності.

— Отче, яким Ви бачите майбутнє нашої країни?

Що неможливе в людини, у Бога можливе. Тому я би хотів, щоб держава України така була, як у 1991 році територіально, але вже із зовсім іншим мисленням, щоб повернулася до Бога.

Хай буде Божа воля, бо Він бажає для нас якнайкращого.

— Яка Ваша найбільша мрія?

Знаєте, дуже проста: щоб діти, які приходять до нашого центру, могли вийти на двір і побігати, пограти біля церкви. Це означатиме, що вже перестали стріляти — настав мир. Усі ми хочемо вийти на двір, не боятися, що зараз щось впаде або хтось зверху на тебе скине вибухівку.

Навіть паску цього року я святив при виході з церкви. Люди виходили по одному. А на днях нам допомагали Лицарі Колумба і тільки по пʼять людей виходило з храму, бо якщо росіяни побачать скупчення людей, то дрон може скинути вибухівку. Тому я прошу простого: щоб ми з дітьми могли бігати довкола церкви.

Локації

Одеський екзархат

Інші інтерв’ю

«Працюйте над своїм подружнім життям, боріться за своє щастя!» — отець Тарас Бабій до подружніх пар
18 лютого

Владика Василь Івасюк: «Мої зусилля, поєднані з Божою благодаттю, дають можливість вийти з цього стану»
21 січня

«Понад 100 разів я злітав та приземлявся. І це лише за минулий рік»: Інтерв’ю з владикою Степаном Сусом
12 січня

«Ми їхали в Таллінн, щоби свідчити про силу життя серед драми смерті», — отець Роман Демуш про зустріч молоді Тезе
10 січня

Дивитися ще