Отець Ігор Посоленик: «Я обіцяв Богові йти туди, де Він мене потребує. Так я опинився у Греції»
Парафія Святого Миколая в Афінах діє вже 27 років. Окрім активних вірних, вона відома і тим, що біля її витоків стояв сам Блаженніший Святослав. Майже 4 роки адміністратором парафії є о. Ігор Посоленик. У січні 2020 року, після закінчення студій у Римі, він отримав священничі свячення, а вже менше ніж за 2 роки розпочав служіння у Греції.
Як громада прийняла молодого душпастиря? Як це — бути католицьким священником у православній країні? Чи важко тримати планку на парафії, де свого часу служив Глава УГКЦ? На ці та інші запитання о. Ігор відповів в інтерв’ю для Департаменту інформації.
— Отче, у серпні 2021 року Вас призначили на служіння до Афін. Розкажіть, будь ласка, про свій шлях до місійних терен? Чому обрали саме Грецію чи, можливо, Греція обрала Вас?
— Свого часу я віддався повністю на провід Божий. У момент ієрейських свячень я казав: «Боже, я готовий іти туди, де Ти мене потребуєш і де хочеш мене бачити», і протягом служіння намагався залишатися вірним цій обітниці.
До Греції на служіння мене покликав владика Степан Сус, який тоді був нововисвяченим єпископом і очолював Пасторально-міграційний відділ УГКЦ. Він звернувся до мене і розповів, що є потреба в душпастирському служінні в Афінах. Владика запитав, чи не був би я проти поїхати туди на служіння. Для мене спочатку це було трохи страшно, бо не мав душпастирського досвіду. Я думав: як поїду в чужу країну, де, напевно, потрібна людина, яка довго служить і знає, як провадити таку велику громаду? Я тоді ще не усвідомлював, якою живою та діяльною насправді є ця громада українців в Афінах. Але погодився на пропозицію, бо пригадав, що обіцяв Богові йти туди, де Він мене потребує. Так я опинився у Греції.
— Отче, а які до Вас були вимоги як до душпастиря УГКЦ на теренах Греції?
— Найперше потрібен був священник, який знає італійську мову, оскільки тут, у Грецькому екзархаті, єпископи і священники спілкуються італійською. Другий момент — мав бути неодружений священник. Умов для проживання одруженого тут немає. Можливо, у майбутньому зʼявляться. А наразі проживаю у приміщенні Грецького екзархату разом з єпископом і священниками — всі неодружені. Тому так склалося, що вибір впав на мене, і звичайно ж не обійшлося без Божого плану.
— Ви знаєте італійську, бо вчилися в Римі. Далеко не всі випускники українських семінарій їдуть на студії за кордон. Що вас стимулювало до подальшого навчання і як Ви загалом прийшли до Церкви? Розкажіть про своє покликання.
— Своїм покликанням я завдячую передовсім батькам та отцям василіанам. У нас у Дрогобичі, звідки я родом, є василіанський монастир і парафія Святих верховних апостолів Петра і Павла, куди я приходив із батьками. Там я прислуговував, був вівтарником. Завжди мав дотичність до отців василіан. Мені подобалася їхня харизма, відкритість, щирість. На той час я не знав одружених священників, тому, можливо, вважав, що священство — це бути або монахом, або неодруженим священником. Я завжди спостерігав, як священник служить, як здійснює чин Літургії, вечірні, молебнів. Співав у церковному хорі, брав участь у літніх таборах, які організовували отці василіани. І в мене дедалі більше пробуджувалося бажання бути священником. Як і в кожної людини, з часом були сумніви та страхи, чи правильну дорогу обрав. Але намагався зрозуміти їх і подолати.
Після школи я пішов вчитися на економіста у Дрогобицький коледж статистики. Напевно, це була втеча від покликання. Але, провчившись 3 роки, зрозумів, що економічна статистика — це не моє, я хочу бути священником.
Так я пішов навчатися до Івано-Франківської духовної семінарії. Після її закінчення постав вибір: продовжувати навчання або приймати Тайну Священства. Я тоді ще мав сумніви: бути одруженим священником чи неодруженим. Але водночас мав і велике бажання поїхати до Рима на вищі студії, і владика Дмитро Григорак мене благословив. Тому я вирішив продовжити навчання і вступив на факультет місіології до Папського Урбаніанського університету.
Після повернення з Рима прийняв свячення в Бучацькій єпархії. Крім служіння в парафії, займався реколекціями та місіями. Їздив на місії зі священниками як помічник, потім мене самого почали запрошувати проводити реколекції. Такими були мої перші місійні душпастирські кроки. Там я пробув менше півтора року й отримав пропозицію від владики Степана послужити нашим людям у Греції.
— І як Вас зустріла Греція? Ви доволі молодий священник, як поставилася громада і як Вас прийняв місцевий екзарх владика Мануїл Нін?
— До Греції мене направили разом з отцем Романом Скрипнюком. Від ПМВ нас, як нових священників, приїхали представляти отець Андрій Гах і отець Віталій Храбатин. Це був серпень — було дуже спекотно. Коли ми мали зустріч у Посольстві України, то нам сказали: «Щоразу до Греції відправляють усе молодших і молодших священників». Це прозвучало трохи скептично, мовляв, що тут можуть зробити такі молоді душпастирі? Але, дякувати Богові, сьогодні в нас дуже добрі відносини з нашим дипломатичним корпусом, ми тісно співпрацюємо. Греція зустріла нас дуже тепло, в усіх сенсах. Коли я приїхав до нашої парафіяльної спільноти, то відчув, як люди сповнилися надією на нові можливості для духовного зростання. Вони придивлялися до нас, а ми — до них. У мене склалося перше враження, що тут справді жива парафія, яка існує багато років, і це потрібно підтримувати, щоб не занедбати вже набуте.
Перша зустріч із владикою Мануїлом, якому ми тут підпорядковуємося, теж відбулася дуже тепло. Він досить відкритий, простий у спілкуванні. Радо нас зустрів, прийняв, розповів про специфіку служіння в цій громаді, про те, що тут моляться і греки, з якими ми маємо співпрацювати, і халдеї. Тобто в нас тут велика спільнота, яка складається із греків, українців і халдеїв, а раніше ще були румуни.
— У країнах Європи домінує католицизм. Греція православна. Розкажіть, як греко-католики почуваються в цій країні? Яке ставлення відчуваєте з боку місцевого населення, влади?
— З розповідей, які я чув, за попередніх душпастирів ситуація була складнішою. На початку заснування греко-католицької громади в Афінах ні грецькі, ні українські священники не мали права ходити вулицями в підрясниках. Мовляв, щоб це не сприймалося як прозелітизм, щоб часом хтось не прийшов молитися до нашого храму, не знаючи різниці між грецьким православним священником і греко-католицьким. Але сьогодні ситуація суттєво змінилася. Тепер ми можемо носити і ряси, і підрясники, ходимо вулицями в підрясниках.
Спільно ми не служимо, але бувають моменти, коли мусимо бути з православними, а вони — з нами. Наприклад, панахида за загиблими у Другій світовій війні. Спочатку служить православний священник, а ми стоїмо збоку, потім ми служимо українською мовою панахиду, а він стоїть осторонь. Але ми вітаємося, спілкуємося.
Відбуваються різні зустрічі, які організовує Посольство України у Греції. Туди запрошують і європейських дипломатів, і священників. Поступово ми відкриваємо для них нашу Церкву.
Думаю, прийде такий момент, коли спільні богослужіння, як-от молебні чи панахиди, зможемо відправляти разом. На цей момент у них це заборонено на церковному рівні. Священник, який служитиме з «уніатом», матиме великі проблеми. Але їхні вірні, які нас знають, стають дещо ближчими — перестали нас боятися.
— Ваша громада дуже активна. Постійно паломництва, культурні заходи, проукраїнські мітинги. Це Ваша ініціатива чи громади?
— Деякі заходи ініціюємо ми, деякі організовує посольство. Наприклад, до нас приїжджали ветерани російсько-української війни, які були поранені. Представники посольства звернулися до мене із проханням організувати спільну зустріч із громадою при церкві. Спочатку був Молебень за Україну, за всіх поранених військових, за всіх безвісти пропавших. У приміщенні екзархату є зал, я попередньо домовляюся з єпископом про проведення там заходу. Тож ми мали зустріч із нашими ветеранами.
Нещодавно мене запросили до посольства на зустріч із нашим військовим Романом Борщем — колишнім журналістом телеканалу «Еспресо», захисником Маріуполя, який 33 місяці провів у полоні. Темою зустрічі було запобігання російській пропаганді, фейковим новинам про війну в Україні. Російська сторона використовує багато ресурсів, щоб поширювати різні фейки, дезінформацію про війну. І він із власного досвіду розповів, як це відбувалося, коли вони були в полоні, як їх намагалися зламати, що їм казали, а також про те, як це сьогодні відбувається в соціальних мережах. Була досить пізнавальна зустріч.
Також хочу зробити ремарку про співпрацю з посольством: на початку дипломати віталися з нами «Добрий день!», а тепер, коли я приходжу, всі кажуть: «Слава Ісусу Христу!». Це показує, наскільки тісними стали наші робочі стосунки та взаємна довіра.
Щодо паломництв, то їх організовуємо ми як церковна спільнота, оскільки це не просто екскурсії, а прощі, які мають духовну програму.
— Оскільки Ви вже заторкнули тему війни, як змінилася Ваша громада з початком повномасштабного вторгнення? Знаю, що Ви відвідували табір для українських біженців. Що найбільше боліло українцям? Які вони мали потреби? Можливо, деякі з них стали вашими парафіянами?
— Думаю, війна змінила всі парафіяльні громади по всьому світу, де є наші люди, оскільки туди почали приїжджати біженці з України. Постали нові виклики в допомозі цим людям. До того ж, чи не кожна родина тут, у Греції, мала або має дотичність до війни в Україні: у когось служить чоловік, у когось син, у когось внук.
Біля Афін є місто Елефсіна, де був розташований табір для наших українських біженців. Ми їздили туди декілька разів, привозили допомогу, на день Святого Миколая — подарунки для дітей і дорослих. Запрошували їх до нас, але приїжджали одиниці. Згодом хтось із них повернувся до України, хтось виїхав далі у Європу.
З початком війни нашим завданням було зробити все можливе, щоби прийняти українців і підтримати їх. Я розумів, якщо наші люди прийдуть по допомогу лише до греків, то ті захочуть, щоби вони повністю інтегрувалися, асимілювалися. Натомість для мене і нашої громади пріоритетом було, щоб наші люди не загубилися у Європі, зокрема у Греції. Ми намагалися всіма способами допомагати, тричі на тиждень при парафії роздавали продукти, одяг, засоби гігієни, різну допомогу. Наші люди активно цьому сприяли. Всіх, хто звертався по допомогу, ми запрошували до храму на молитву. Ми створили групу у Viber, куди долучили всі сім’ї, які приїхали. Намагалися ділитися там духовними роздумами, публікували розпорядок богослужінь і закликали звертатися в разі будь-якої потреби.
На богослужіння до нас приходила родина з Чернігова — хлопці-близнюки, які щонеділі та у свята прислуговували в нашому храмі. Вони були православними, але приходили, бо шукали молитви, підтримки й розради. Вони вже повернулися в Україну.
На жаль, далеко не всі люди, які приїхали, прийшли до нашого храму. Деякі до нас ставилися з обережністю. Багато українців було зі східних терен, належали до Московського патріархату. Вони приходили, і коли чули, що це за Церква, то отримували допомогу, але боялися молитися з нами. Проте деякі все ж приходили на Службу і залишилися.
Є нові сім’ї із Заходу України, чиї діти почали відвідувати нашу Катехитичну школу, а батьки беруть участь у наших богослужіннях і приступають до Святих Таїн, і це не може не тішити.
Всі українці, які приїхали до Афін, знають про нашу діяльність, знають, де розташований наш храм, знають про нашу відкритість, що в будь-який момент можуть до нас прийти.
— Отче, а чи багато українців приїхало до Греції?
— За даними посольства, до Греції прибуло приблизно 80 тисяч. Значна частина оселилася в Афінах і прилеглих районах. Водночас грецька влада намагалася розподілити їх по островах. Оскільки у столиці було складно знайти житло для всіх, державні органи пропонували тим, хто планував залишитися у Греції, помешкання та можливості на різних островах. Для нас це болюче питання. Ми розуміли: якщо невеликі групи українців роз’їдуться по різних куточках Греції, на острови, то просто розчиняться серед місцевого населення.
— Ваша громада активно проводила різноманітні збірки і заходи на підтримку української армії. Ви співпрацюєте з якимись підрозділами? Кому і в який спосіб допомагаєте?
— Ми отримуємо багато звернень про допомогу від наших військових, як і кожна громада, кожна церква. Передовсім намагаємося допомагати тим, у кого з наших парафіян хтось служить на передовій. Дуже часто до нас звертається мати, сестра чи дружина військового, і ми точно знаємо, що зібрані кошти потраплять за призначенням. Для нас надзвичайно важливо, щоб усі пожертви людей використовувалися за цільовим призначенням. Тому у пріоритеті — наші парафіяни та потреби близьких їм військових.
Також до нас звертаються із Дрогобича мої колишні однокласники чи друзі, із якими я прислуговував у церкві, коли був вівтарником. Це — люди, яких я добре знаю. Є також військовий, якого знаю ще зі семінарійного часу — ми ходили в інтернат на катехизацію, він був його вихованцем, бо став круглою сиротою. Іван перебуває на передовій від початку АТО. Коли він звертається по допомогу, намагаюся підтримати чим можу, адже йому більше ніхто не допоможе.
З початку повномасштабного вторгнення і донині наша допомога не припиняється — постійно збираємо кошти для різних підрозділів та на різні потреби. У відповідь нам надсилають грамоти і подяки, але я завжди кажу людям: «Ми ніколи не допомагаємо заради подяк. Робимо це для наших військових і для себе, бо вони захищають наші домівки, нашу землю». Ми їм дуже вдячні за те, що вони ризикують найціннішим — своїм життям.
— На фото Вас постійно оточують жінки. Розкажіть про українців в Афінах. Ваші парафіяни — хто вони?
— Переважно це представники хвилі трудових мігрантів, які приїхали сюди, щоб покращити свій фінансовий стан на початку 1990-х років. Багато з них їхали на короткий час, рік—два, але так склалися обставини, що вони тут по сьогодні. Більшість планує повернутися в Україну. Однак війна триває, тому ті, які збиралися їхати додому до повномасштабного вторгнення, досі тут.
Деякі жінки виїхали досить молодими, у 23–25 років, і тут уже прожили 30 років. Вони кажуть: «Ми тут звикли, все знаємо і можемо дати собі раду». Люди мають стабільну роботу, нерухомість, у декого тут народилися і виросли діти, які знають грецьку мову. Напевне, вони тут і залишаться.
Чому переважно жінки? До Італії та Греції їхали здебільшого жінки, чоловіки залишалися в Україні. Це створювало болючі ситуації. Матері розлучалися з дітьми, щоб забезпечити їм майбутнє та освіту. А коли поверталися, діти вже дорослішали, і вони не могли повною мірою зрозуміти один одного. Дитинство без матері залишає незагоєну рану. У нашій парафії є чудова спільнота «Матері в молитві», яка постійно молиться за всіх дітей.
Водночас у нашій парафії є і чоловіки, які активно долучаються до громадського життя. Хоча їх небагато, вони активні й сумлінно виконують усю чоловічу роботу. Маємо церковний комітет, до складу якого входять і чоловіки. Спільно ухвалюємо рішення щодо різних заходів і життя нашої спільноти.
— На Пасху 1999 року до Афін із Рима приїхав тоді ще отець, а нині Глава УГКЦ Святослав Шевчук. Він був одним із перших душпастирів української церковної громади у Греції. Напевне, він і зараз стежить за розвитком рідної громади. Чи важко служити після Блаженнішого, це додає Вам відповідальності чи натхнення?
— І одне, і друге. Це справді момент відповідальності, але водночас і радості. Тут жива парафія з великим обсягом душпастирської роботи. Блаженніший Святослав колись докладав зусиль для цієї громади, вкладаючи все найкраще. Він казав, що перша парафія — це як перша любов, яку памʼятаєш усе життя. Кожен священник після Блаженнішого намагався віддати громаді найкраще. Отець Любомир, який служив тут найдовше — 14 років — говорив: «Якщо не можете додати щось нове, то принаймні не занедбайте те, що вже створено».
Для мене важливо не знизити планку, нічого не занедбати, а навпаки — щось збудувати. Тому ми з отцем Романом і нашими сестрами василіанками, які тут служать, усіма силами намагаємося розвивати громаду. Що таке парафія? Це — спільнота вірних, зібрана навколо Святих Таїн. Від нас залежить, щоб наші люди насамперед мали духовну формацію, брали участь у Святих Тайнах. Коли я служу Божественну Літургію, то отець Роман сповідає. Коли служить отець Роман, — сповідаю я. Люди завжди мають можливість приступити до сповіді та Причастя.
— Які найбільші виклики для УГКЦ на теренах Греції сьогодні?
— Головний виклик у тому, що сучасна молодь, яка виховується при церкві, досягаючи певного віку, відходить від громади. Вони навчаються у грецьких школах і їх важко утримати в українському середовищі. Адже наша церква не лише надає духовну підтримку вірним і веде їх до спасіння, а й є культурним центром, осередком українства. Тому сьогодні перед нами стоїть важливе завдання — створити умови та зацікавити молодь, щоб їй було комфортно тут і щоб вона залучала до нас своїх друзів.
У нас багато ідей і проєктів, які потребують реалізації, але вимагають фінансування. Необхідно відремонтувати Катехитичну школу. Шукаємо можливості створити приміщення, де могли би приймати дітей та молодь, проводити спільні заходи. Над цим зараз активно працюємо.
— Ви згадали про молодь. Завтрашня молодь — це сьогоднішні діти. Наскільки я знаю, Ви активно працюєте з дітьми на парафії. У вас діє Катехитична школа, про яку Ви вже згадували, проводяться літні табори. Розкажіть про цей напрям Вашого служіння.
— У нашій школі, якою опікуються сестри василіанки, навчаються діти від 4 до 17 років. Оскільки це катехитична школа, ми передусім вивчаємо Катехизм Католицької Церкви, розʼяснюємо Святе Письмо, навчаємо молитви. Крім цього, викладаємо українську мову, адже частина дітей, особливо тих, хто народився тут, або не знає української, або говорить нею погано. У нас працює прекрасна вчителька української мови та літератури Марія Миколаївна, яка справді багато вкладає в учнів. І є результат — деякі батьки спеціально віддають дітей до нашої школи саме через українську мову. Діти, які провчилися 2–3 роки, починають вільно спілкуватися та думати українською. Це — надзвичайно важливо.
Також у школі є предмет «Українські традиції і звичаї», де навчаємо дітей наших обрядів та культури: колядки на Різдво, гаївки під час Світлого тижня, Свято матері, Свято вишиванки, Свято мови та писемності. Наші діти беруть участь у міжнародних конкурсах, де перекладають з української на грецьку та навпаки. Маємо призерів, які здобували перші місця. Такі досягнення — заслуга як учнів, так і вчителів.
Наша школа організовує паломницькі поїздки. Возимо дітей не лише на екскурсії для розваги чи відпочинку. Під час кожної подорожі обовʼязково відвідуємо храм, щось розповідаємо та пояснюємо. Навіть коли граємося надворі з мʼячем, то спочатку молимося. Вчимося ділитися, поступатися. Намагаємося виховувати спільнотність, коли не все обертається навколо власного «я», а коли бачиш спільноту і ми є важливими один для одного.
За розповідями батьків, діти з нетерпінням чекають суботи та біжать до школи. Батьки кажуть: «Коли зранку будимо їх до грецької школи, то не хочуть вставати». А до нашої школи їх щось притягує, їм тут добре.
Та в певний момент вони дорослішають, і греки, мабуть, пропонують їм щось інше, цікавіше. Тому намагаємося створювати для них нові можливості, щоб залишалися при церкві.
Як ви зазначили, ми організовуємо літні християнські табори, куди приходять як діти парафіян та Катехитичної школи, так і ті, хто не належить до нашої громади. Деякі українці не відвідують наш храм, але приводять дітей. Батьки діляться: раніше діти не молилися ні за обідом, ні за вечерею. Але дитина, яка побувала у християнському таборі, каже: «Мамо, давайте будемо молитися перед обідом».
Донині вони мають спільну молитву зранку, перед їжею, перед сном. Ці маленькі зміни залишають глибокий слід у житті дитини. Можливо, дитина та її батьки цього поки не усвідомлюють повною мірою, але воно прийде в певний момент, коли Господь до них постукає і скаже: «Памʼятаєш, тобі тут було добре. Приходь. Я тебе тут чекаю». На це ми сподіваємося.
— Отче, Ви вже майже 4 роки у Греції чи вже інтегрувалися? Наскільки Вам комфортно? Як Ви змінилися?
— Я, напевне, трохи постарів за цей час (сміється).
Мені тут досить комфортно і добре. Я зростаю з цими людьми. Звичайно, не можу сказати, що немає викликів та труднощів. Вони є в кожній громаді, у кожній парафії. Я насамперед людина, ми працюємо і спасаємося разом із людьми. Люди бувають різні — з різними характерами, уподобаннями, темпераментами, життєвими обставинами. Потрібно їх вислухати і почути їхні потреби. Бо як віра від слухання, так і добрий душпастирський провід походить від вміння почути потребу людини, зрозуміти і попровадити.
Один із викликів для мене — навчитися казати тверде «ні». Коли всім говориш «так», це не завжди добре. Коли намагаєшся догодити всім, — виходить зле. Працюю над собою, над тим, що в духовному житті мені потрібно надолужити. За цей час я навчився жити і зростати в добрій команді, спілкуватися з людьми, шукати способи вирішення складних ситуацій, брати відповідальність і приймати рішення.
У нас в Афінах справді чудова громада із прекрасними активними людьми. Не знаю, чи є ще такі парафії, де під час свят (а в нас їх багато) просто черга охочих взяти участь у виступі. Хтось хоче декламувати вірші, хтось співати, хтось грати. Це — справжній дар. Коли спілкуюся з іншими священниками, вони кажуть: «Отче, у нас неможливо нікого знайти». У нас цієї проблеми немає. Тут талановиті, щирі, відкриті люди. Їх потрібно підтримувати.
Часто чую від людей, що молоді священники вирізняються активністю та постійним рухом. Ми мобільні, ініціативні й завжди заохочуємо мирян до участі. Це додає динаміки парафіяльному життю. І я тішусь, коли бачу, що це приносить радість і користь людям.
— А чи вдалося Вам опанувати грецьку мову?
— Мова справді надзвичайно важливий елемент у душпастирській роботі священника за кордоном. Без знання мови досить складно налагоджувати діалог із місцевою владою та представниками інших конфесій.
На нашій парафії вся громада розмовляє українською. Проте під час важливих зустрічей, зокрема із грецькими гостями, мова стає перешкодою, яку треба подолати.
Наразі я перебуваю у процесі вивчення грецької. Маю онлайн-курси двічі на тиждень і прагну якнайшвидше її вивчити. На жаль, важко знайти час, щоб повноцінно зосередитися лише на навчанні. Проте намагаюся.
Департамент інформації УГКЦ
