Отець Павло Мадяр — греко-католицький «апостол Закарпаття»

28 лютого 2024, 07:00 192

Тиск імперій і тоталітарних систем спрямовується зокрема і чи не в першу чергу на знищення національної та релігійної ідентичності людини, на те, щоб людина забула і відреклася від того, ким вона є насправді. Так було у минулому столітті, так є й зараз. У таких обставинах ті, хто протистоїть цьому тиску, стають опорою для інших людей. Такою духовною опорою і опором були греко-католицькі священники і монахи у часи радянського режиму. А Закарпаття особливе ще й тим, що, окрім російських комуністів, на українців чинила тиск і Угорщина, яка вважала Карпатську Україну своєю землею.

Про отця Павла Мадяра розповідає історик Церкви Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету. Далі — його пряма мова:

«Вони хочуть, щоб нас взагалі не було»

«Своєю працею у підпільній Церкві в добу комуністичних гонінь він заслужив від вірних імення „апостол Закарпаття“. Ані гори й долини з їх бездоріжжям, ні злі люди і тоталітарний режим не перешкодили цьому скромному ченцеві у проповідуванні Слова Божого серед численних греко-католиків України, яких, за словами тодішніх комуністів, уже начебто й не існувало.

У спогадах отець Павло писав: «Я був упевнений, що це (комуністичні переслідування. — Ред.) звичайна помилка і незнання нас, духовних людей. Я думав, що вони бачили в нас якусь політичну силу чи людей, які хотіли жити на власну вигоду. Однак одна серйозна зустріч з цими людьми мене цілковито опам’ятала. Вони і не знають, і не хочуть знати нас. Ніяка заява лояльності нічого не помагає. Вони хочуть, щоб нас взагалі не було, щоб ми зреклися своєї віри, повністю капітулювали. Вони мовби переконані, що християнство — ворожа і шкідлива ідеологія, і її треба повністю знищити. Я навіть не міг уявити собі до тих пір грандіозний замисел певних людей — знищити духовне, релігійне життя на цій землі, згладити повністю християнство і взагалі всяку релігію… І я почав задумуватися, звідки береться у них така сила і таке безоглядне рішення».

Монах не скорився. Розуміння задуму режиму ще більше переконало його, що віра — це скарб, який допомагає людині бути собою, не скотитися до рівня звіра, підпорядкованого лише інстинктам, рефлексам і наказам штибу «сидіти», «стояти», «марширувати».

Ненависть до монастирів, як пише отець, походить не від народу, зв’язаного серйозними і важкими задачами життя, — вона походить від тих, хто хотів би мати неподільну владу над душею народу. Але людина не покликана бути чиїмсь знаряддям — вона покликана до свободи.

У своєму нарисі під назвою «В чім сила християнського світогляду» чернець пише: «Найкраща перевірка правдивості якоїсь теорії — це її здійснення в житті. Християнська наука дотепер переводилася послідовно в життя і приносила добрі плоди. Залишається лише одна трудність: треба не лише говорити, а й робити».

І своїм життям цей ієромонах показував, у чому сила християнського світогляду.

Петро-Павло Мадяр з Карпатської України

Майбутній чернець народився 21 лютого 1923 року в селі Білки біля Іршави в селянській сім’ї Івана і Магдалини. При хрещенні отримав ім’я Петро. Це було символічним, бо у Білках храмовий празник відзначають у день Верховних Апостолів Петра і Павла. І коли хлопець згодом обере монаше ім’я — Павло, цей символізм стане ще виразнішим.

Петро Мадяр був найстарщим із шести дітей — мав п’ятеро сестер. Сім’я була працьовита. Батько їздив на заробітки до Америки. Там на нього в шахті під час роботи зсунулося каміння, й він скалічився. Повернувшись, помер у 45 років. На вдову і Петра, як найстаршого сина, впав обов’язок утримувати родину.

Школу Петро закінчив у Білках. Навчався в гімназіях у Берегові та Хусті.

У 1939 році Карпатську Україну окупувала Угорщина — союзник нацистської Німеччини. Почалися переслідування українців, яким окупаційна влада заборонила навіть називатися українцями. Серед свідомих юнаків, у червні 1942 року арештували й Петра. Ув’язнили його в угорському таборі, організованому в палаці Ковнера в Мукачеві. На українця з прізвищем Мадяр тюремні працівники звернули особливу увагу — сильно його били, бо, мовляв, ганьбить прізвище. Його засудили до 10 місяців ув’язнення і відправили до тюрми в Уйгелі. Після звільнення направили на перевиховання. Але ув’язнені українці Закарпаття залишилися українцями, не втратили свою національну свідомість.

Покликання і початок шляху на Чернечій горі

Після звільнення Петро закінчив Мукачівську гімназію. Його вабила наукова кар’єра, але ще більше — чернечий шлях. У 1944 році, уже під звуки фронтових гармат, він вступив до Мукачівського василіянського монастиря на Чернечій горі.

«У першій хвилі мого покликання (а це було на 20-му році життя) я відчув велику тугу краще пізнати Бога, Христа. І для цього — відійти від усього іншого. Наскільки я тепер можу розуміти, на моє покликання впливали як радісні, так і сумні пережиття мого народу», — згадував чернець.

Незважаючи на кон’юнктуру отець Павло прямо називав свій народ по імені — українським, не вдаючись до різних підмін. Він вважав рідний народ рівним серед рівних, а пошану до нього — вимогою четвертої заповіді біблійного декалогу: шанувати своїх батьків.

Перед відступом угорська влада забрала молодого ченця до табору примусової праці. Але це тривало недовго, бо йшли нові окупанти. Повернувся до монастиря. Вічні обіти склав 7 квітня 1946 року, на Благовіщення Діви Марії. А далі почався новий хресний шлях.

Радянська окупація

24 березня 1947 року, за тиждень до Благовіщення, Мукачівський монастир захопили співробітники міністерства державної безпеки (МДБ), щоб передати підконтрольному комуністичній владі московському патріархату. Василіян вивезли до Імстичівського монастиря, який, фактично, перетворили на табір для ченців, обгородивши його колючим дротом і заборонивши доступ для вірних.

9 квітня 1950 року, на Великдень, влада, щоб показати свою могутність, закрила і цю обитель. Замість хреста на монастирській дзвіниці комуністи вчепили свою червону зірку. Як монах без свячень, Павло Мадяр спочатку не привернув особливої уваги спецслужб і зміг повернутися додому. Почав працювати на товарній залізничній станції в селі Кушниця.

У 1952 році на нього відкрили справу в КДБ. Не приймали на навчання, цькували. Причиною гонінь стала його активна участь у житті підпільної Церкви і провінції Святого Миколая на чолі з тодішнім отцем протоєгуменом Антонієм Мондиком. Зі співбратами по чину — отцями Діонісієм Дребітком, Миколою Шепою, Борисом Краснобродським, Петром Оросом, вони жертовно обслуговували духовні потреби вірних.

27 серпня 1953 року після Літургії міліціонер убив отця Ороса. Приклад цього мученика дуже сильно вплинув на Павла Мадяра.

Священництво і переслідування КДБ

20 травня 1957 року Павло Мадяр отримав священничі свячення з рук блаженного єпископа Миколая Чарнецького у Львові. До цього його готували отці Антоній Мондик, Єронім Тимчук і Степан Рудь. Отець Степан, священник Львівської архиєпархії, ще з передвоєнних часів мав довірчі стосунки з василіянами — зокрема, з блаженним єпископом Павлом Гойдичем.

У 1958 році отець Павло Мадяр фігурує в агентурній справі КДБ «Рифи» на Йосифа Сліпого і його близьке оточення. КДБ прагнув залякати ченця: його викликали на «співбесіди», били, але це не зупиняло його у служінні.

З роботи на залізниці отець Павло був змушений звільнитися. Захворів. У 1960 році йому ампутували праву легеню, він отримав інвалідність. Пішов працювати у міжколгоспну будівельну бригаду, потім — на пасіку.

Мешкав з матір’ю: облаштував удома келію, вів чернече життя. Ночами їздив хрестити, давати шлюби, хоронити, сповідати, катехизувати. Спершу мав мотоцикл, потім — велосипед «Україна», яким долав десятки кілометрів. Їздив до вірних і на Львівщину.

«Апостол Закарпаття»

У підпіллі отець Павло був одним із чільних діячів провінції Святого Миколая і найактивніших священників, за що вірні назвали його «апостолом Закарпаття». Писав проповіді, богословські нариси, вірші. Також передруковував і поширював на Закарпатті твори Глави УГКЦ Блаженнішого Йосифа Сліпого — зокрема, його «Історію Вселенської Церкви в Україні».

Після смерті у 1989 році протоєгумена отця Мондика отець Мадяр очолив василіян. А у 1990 році став першим протоігуменом відновленої провінції.

У 1994–1994 роках був ігуменом Імстичівського монастиря і парохом Імстичова. З 1994 року був магістром новиків.

Помер 26 листопада 1996 року, відслуживши того дня зранку Літургію. Похований на чернечому цвинтарі у Малоберезнянському монастирі.

Пам’ять про цього ченця живе, а всі, з ким доводилося говорити про нього, кажуть, що це був святий чоловік.

Завершу розповідь словами отця Павла Мадяра:

«Людина без ідеалів — це завжди раб, який виконує волю людей, які стоять вище від неї. А, знову, ідеал робить людину свобідною, незалежною, завжди готовою на великі жертви і труди, кріпить у труднощах, тішить у смутках і часто осолоджує і саму смерть. Зі слів Ісуса — де буде твій скарб, там буде і серце твоє — стає ясним, яку велику ролю в житті людини грає ідеал. Наші ідеали — як небесні зорі: вони ніколи нікого не обманюють і все показують певний шлях, з ними неможливо заблудитись».