Отець Віталій Храбатин: Я дуже хочу мати парафію. Думаю, до цього Господь кличе священника — бути з людьми і для людей
Уже 10 років о. Віталій Храбатин працює референтом зовнішніх зв’язків у Пасторально-міграційному відділі УГКЦ. Після завершення вищої духовної семінарії у Вроцлаві, він вивчав біблійну теологію в Папському богословському університеті святого Томи й моральну теологію в Папському університеті Святого Хреста. Навчаючись у Римі, о. Віталій став священником, який відслужив Першу Літургію для українців у Данії. А вже працюючи у ПМВ започатковував служіння і надавав духовну опіку для громад УГКЦ у Стамбулі і Бейруті. 24 лютого 2022 року душпастир зустрів в іспанській Севільї, де на прохання Голови ПМВ служив для вірних, поки їх парох проходив лікування. Там священник розгорнув активну волонтерську діяльність, щотижня відправляючи в Україну фури з необхідною гуманітарною допомогою.
Окрім праці у ПМВ, о. Віталій викладає в Інституті святого Томи Аквінського в Києві та в Київській Трьохсвятительській духовній семінарії, служить у Патріаршому соборі, здійснює синхронний переклад трансляцій з Ватикану і є частим гостем Радіо Марія, де виголошує катехези і просвіщає українців у питаннях віри і Церкви.
Про своє патріотичне дитинство і молодість, навчання у Польщі та Італії, особливості служіння для українців у Данії, Лівані, Туреччині та Іспанії — о. Віталій розповів в інтерв’ю.
— Отче, розкажіть про Ваше дитинство. Як Ви прийшли до Церкви і поділіться Вашою історією покликання до священства.
Я народився на передмісті Івано-Франківська, це село Вовчинець. Сьогодні це вже частина міста. Ми завжди ходили до церкви. Моя парафія була незвична, було б цікаво її дослідити. До нас ходило дуже багато підпільників. Наприклад, знаю від владики Йосафата Говери, що всі отці Говери ходили, сестри Мироносиці приходили. Хоч наша церква була православною, тобто незачиненою, і там служив православний священик, але він мав зв’язки з підпільниками. Тобто поряд із підпільною діяльністю нашої Церкви була ще низка храмів, які підтримували зв’язки. Такою була моя парафія Архистратига Михаїла, там я був охрещений.
Колись, коли був дуже малий (мав 3 роки) і не було з ким мене залишити вдома на Великдень, мене забрали до церкви на нічну Літургію. Мені та Літургія з постійним співанням «Христос Воскрес!» дуже запам’яталася. Я так собі думаю тепер, коли постійно говориш дитині те саме, вона це запам’ятовує. Мені настільки сподобався той спів «Христос Воскрес!», і я став казати, що буду ксьондзом. Хоча вдома казали, цього ніколи не виявляти. У школі, в першому класі, я написав, що буду ксьондзом, тоді почалися проблеми.
Я дуже часто думав, що бути священником — то це тільки служити Літургію. Не потрібно читати книжки, не потрібно вчитися, не потрібно додатково молитися, якщо ти вже молишся в церкві.
З 1989 року я брав участь практично в усіх можливих акціях на Франківщині за волю нашої держави, за волю Церкви. Ми втікали зі школи, щоб подивитися, як в урочищі Дем’янів лаз відбуваються розкопки розстріляних українців.
Потім якось ми втекли зі школи і поїхали на велосипедах до Зарваниці, там помолилися, повернулись додому через декілька днів. Телефонів не було, треба було картку на холодильнику написати. Так і залишали повідомлення. Звісно, повернулися ми троє як герої, тому що ми поїхали молитися до Зарваниці. Батьки нас не зустріли як героїв, насправді. Була трохи інша розмова.
Я належав до Апостольства молитви, до Марійської дружини. Велику частину мого вільного дня після обіду займала організація «Українська молодь — Христові». Це була можливість познайомитися з багатьма дуже цікавими людьми.
Там я заприязнився з нашим владикою, світлої пам’яті, Софроном Дмитерком, і це дало можливість постійно ходити до нього додому, на Коломийську, будучи ще малим хлопчиськом, я тоді мав 12–13 років. Потім з отцем Остапом Дмитрухом, який також недавно помер. Він нас виховував на книжці «Фабіола». Це роман про останні переслідування християн в Римі.
Організація «Українська молодь — Христові» створила гарну сітку можливостей для молоді не тільки бути тими, хто молиться, але також запізнати культуру, театр.
— Ось звідки у вас любов до театру.
Коли був перший з’їзд всеукраїнських організацій «Українська молодь — Христові» в Самборі, я зрозумів, що не всі розмовляють моєю мовою. Бо в нас, наприклад, на деруни кажуть пляцки. А там — деруни, а ще в іншому районі — тертюхи. І це люди говорять про ту саму їжу.
Тоді цілу ніч були не тільки чування молитовні, але також і співи. «Плач Єремії» та інші. Сьогодні це вже шлягери. А тоді ми, можна сказати, брали участь у народженні класики. Я думаю, цей період трохи невдячний. Бо всі зазвичай дивляться, коли воно вже виросло. Але ми тоді починали, і цей період був найцікавіший.
У 1996-му році я потрапив до Василіян. Був рік у монастирі Василіян у Крехові як кандидат. Також повернулися в Україну місіонери: отці Августин Діткун, Тарас Олійник і Доротей Шимчій з Бразилії та Аргентини. І було так цікаво слухати їхню українську мову, яка відрізнялася від нашої. А також було цікаво дізнаватись про їхній досвід. І про їхню відвагу. Ми жили в обмані. Бо ти один мав бути вдома, інший мав бути в школі. Один ти мав бути з друзями, інший ти мав бути в Церкві. В Україні таке роздвоєння було дуже активно впроваджене в сімейне життя, приватне, що ми навіть не помічали ці речі. Для нас було очевидно, що можна і так, і так. А от коли отець Августин Діткун почав говорити, що так не можна, ти маєш обрати якусь одну частину, для нас це тоді був шок. Наступний момент, коли я вже зрозумів отця Августина Діткуна, це була семінарія у Вроцлаві. Коли я перший раз, не знаючи ще мови, писав шпаргалку, і до мене прийшов мій однокурсник, тепер вже отець Ґабришь, і каже: «Ти списуєш? Так це обманювати! Ти не можеш бути обманщиком». І я тоді зрозумів, наскільки зле робити те, що я робив. Те, що у нас було очевидно. Хто з нас не йшов на екзамен, обкладений шпрагалками, як ялинка? (сміється).
— А чому Ви обрали навчання саме у Вроцлаві? В Україні на той час вже теж були семінарії.
Насправді я не обирав Польщу. Після 9 місяців у монастирі Василіян я повернувся додому і вступив до Івано-Франківської семінарії на перший курс. Нас на курсі було 69 студентів. І владика Софрон Мудрий запросив 10-х до себе і повідомив, що він хоче, щоб ми вчилися за кордоном, у Польщі. Я з тієї самої причини з монастиря пішов, бо не хотів до Італії їхати.
Я сказав, що нікуди не їду, бо я є патріот. 90-ті роки — то був такий патріотизм, що ти з України не міг поїхати. Навіть у Вроцлаві наша давня діаспора дивилися на нас, як на зрадників. Ну бо патріотично лишитися в Україні. Про це я говорив владиці, а він каже: «А я вас не питаю. Ви просто їдете, бо ви маєте там вчитися і повернутися в Україну, щоб ділитися досвідом». Він це називав (для мене тоді це було нове і дивне слово) інкультурація: «Поїдеш туди, подивишся, візьмеш те, що є добре, і привезеш сюди». І так нас десятеро поїхали вчитися, по двоє в різні семінарії.
— І після Вроцлава Ви потрапили до Італії далі на навчання?
Там вийшла ідентична ситуація. Дияконські свячення я мав у Вроцлаві, в нашій катедрі Воздвиження Чесного Хреста. Моїми святителями були владика Володимир Ющак і владика Петро Крик.
Владика Софрон Мудрий просив владику Володимира, щоб мене висвятив, але в той час також приїжджав єпископ Петро Крик, якого ми знали від початку як пароха. Він нас прийняв як добрий друг і батько в цій катедрі. Ми від нього вчилися, що священник миє церкву, прибирає церкву. Він справді дуже простий, але надзвичайно людяний. І коли ми закінчували навчання, я просив про свячення 28 грудня 2002 року владику Софрона. Він каже: «Висвятимо вас 29 червня. До вас приїдуть ваші друзі з Польщі, це буде Петра і Павла, для них буде свято. А у нас буде свято Пресвятої Євхаристії. А там подивимося, що з вами буде».
Я дуже хотів і хочу мати парафію. Бути на парафії. Думаю, до цього Господь кличе священника — бути з людьми і для людей, а не між паперами. Папери важливі, але не між паперами. Покликання не до паперів, а до людей.
А за місяць перед моїми свяченнями Владика Софрон повідомив, що я буду їхати вчитися до Італії. Що мені лежало на душі — це моральне богослов’я і історія церкви. Владика Мудрий каже: «Нам треба, щоб хтось поїхав вчитися Святого Письма, тому ти їдеш». Так вийшло з моїм навчанням.
— Виходить, Ви як патріот хотіли залишитися в Україні, але на тривалий час затримались в Італії.
Так, на 10 років.
— І Ви там стали парохом, стали служити в латинському обряді. Скажіть, який обряд Вам ближчий і наскільки комфортно бути біритуалістом?
Насправді це трохи складно, тому що потрібно поєднувати.
Я вважаю себе щасливим, тому що маю можливість бачити переживання того самого свята, бачити, які акценти ставить наша Церква, Церква Римська, як вони дивляться на таїнство того чи іншого свята. Але іноді просто важко, чисто фізично, тому що коли ти служиш на парафії, ти віддаєшся людям. І коли маєш кожної неділі чотири Літургії, де ти одну служиш, на одній сповідаєш, одну служиш, на одній сповідаєш, потім ще маєш нашу Літургію — це важко. Я, наприклад, навчився у неділю взагалі не їсти. Цілий час бути на Літургії, а потім ще потрібно було десь доїжджати. Але було цікаво служити нашим людям.
Я не тільки був в Італії, а ще в Данії — там я відслужив нашу першу українську Службу Божу.
— Розкажіть, як це сталось? Хто вас делегував до такого служіння?
Я приїхав, можна сказати, на готове. Там був пан Петро (прізвище я не пригадую), він вже помер, з наших упівців, діаспора часів Другої світової війни. І він активно боровся за те, щоб була українська спільнота. І коли прийшов владика Петро Крик (бо дуже довго Німецький Екзархат не мав єпископа після смерті владики Платона Корниляка), то він відразу зателефонував мені і спитав, чи я би не міг поїхати.
Так на Великдень я опинився у Данії. З пригодами. Тому що я прилетів, а моя сумка не долетіла. Я не знав, що таке можливе. Також не знав, що треба робити. Бо все для служіння було в сумці. Вона прийшла якраз у неділю, коли мало бути Богослужіння. Буквально за дві години до Служби Божої. Тому Літургія була врятована.
Тож я протягом трошки менше року раз на місяць літав до Данії. Потім я попросив владику Теодора, тоді ще отця, щоб він поїхав замість мене, бо якусь неділю не міг. А тоді вже приїхав отець Василь Тихович, теперішній парох
— Ви започатковували українську Літургію не тільки в Данії. А й в Лівані, Туреччині, зокрема Стамбулі. Чи відрізняється служіння для українців в різних країнах? Який відбиток накладає на наших людей місцева культура?
Коли ми зустрічаємося на молитві, то ми різниці не знайдемо. Але ось саме зовнішнє життя дуже відрізняється від того, яким ми живемо тут, у нас вдома.
Наприклад, у Данії мене дуже вражав спокій. Всі рухаються по вулиці неквапливо. Найбільша швидкість — 70 км. Всюди панує порядок і спокій. І цей спокій можна було бачити в людях. Звісно, ми, українці, такі галасливі, коли збираємося разом, коли після Богослужіння зустрічаємося за спільним столом, розмовляємо, співаємо. Але коли виходимо на вулицю, то намагаємось влитися в середовище. Не асимілюватися, але просто перейняти, інтегруватися, щоб якнайменше звертати на себе увагу. Думаю, це частина ментальності того, хто їде працювати за кордон, — не виділятися.
— Розкажіть про Ваші душпастирські візити до Стамбулу. І чому вони завершились?
Мій перший візит, на Різдво у 2016 році, був дуже цікавий. Я тоді дізнався, що є колір фуксія. Тому що пані Оксана, яка мене зустрічала, сказала, що буде одягнена в куртку кольору фуксії. Телефон не вмикається, я не знаю, що це за колір (сміється).
Мої знання про Туреччину були через історію життя Папи Івана ХІІІ, коли він там був нунцієм. Я про цей період читав, знаю про переслідування, які мали Грецька Церква, Вірменська Церква. Але я не знав сучасної Туреччини.
Приїхав до Стамбулу, і мав зустрітися з верховним архієпископом для вірмен, бо першу Літургію для наших людей я служив у вірменському костелі Святого Івана Золотоустого. Я собі йшов так, як вдягаюсь тут, — у сорочці-колоратці, щоб було видно, що це священник. Коли мене побачив архієпископ, то дуже мене просив це зняти. Каже: «Я розумію, що ти приїхав з вільного світу, але в нас тут буває по-різному».
Друге, що я з тієї подорожі пам’ятаю. Я просив отця Андрія, поляка, щоб він мене навчив читати İncil, тобто Євангеліє турецькою мовою. Щоб можна було в часі Літургії почитати Євангеліє по-турецьки. Бо я знав, що наші жінки, українки, приїдуть на Літургію разом із своїми чоловіками, турками. Буде щось для них по-турецьки.
— Ви так ретельно готувались, що вивчили читання турецькою?
Так, тому що це важливо. Нам же приємно, коли хтось з іноземців каже нам українською «дякую».
— Звичайно. Але вивчити одне слово і прочитати уривок з Євангелія — це різні речі. Ви доклали чималих зусиль до цього візиту.
Так, але ми мали інший приклад колись. Іван Павло ІІ, коли їздив, намагався всюди звертатися до вірних їхньою мовою, і писав свої промови транслітерацію. Я цього не робив.
Але мені дуже приємно, що мені подарували те Євангеліє турецькою мовою, і воно для мене дуже дороге. І я іноді відкриваю, пробую принаймні літери не забути.
Стамбул — величезне місце. Наших людей там дуже багато. Але одна з труднощів багатьох наших парафій за кордоном — це те, що людям доводиться доїжджати до них. Навіть тут, у Києві. У нас дуже мало парафіян живуть навколо Собору. Багато доїжджають. Мій перший досвід у Стамбулі взагалі був страшний. Я не знав, як я там буду жити, як добиратися. Від летовища до центру міста — 56 км. Я собі порівнюю, це як з Івано-Франківська до Коломиї. І це для мене колись, міряючи по-дитячому, було ого-го як далеко!
Служіння спочатку стало на паузу через ковідні обмеження. До того ж, в часі пандемії помер владика Рубен, який нас там приймав і був дуже гостинний до наших людей. Зараз вони чекають нового єпископа. Втратилися стосунки, спілкування.
Взагалі Туреччина дуже гостинна країна.
Так само і Ліван.
— Українці у Лівані — хто вони?
Насправді, їх не можна називати мігрантами. Це діаспора. Правдива діаспора.
В Туреччині переважно наші люди збираються через українські товариства. Мова, свята. В Лівані, як я зрозумів, була інша ситуація.
Ми з Ліваном маємо тісні культурні зв’язки. Наша Соломія Крушельницька там співала. З Чернівців їздили оперні співаки туди вчити співу. У радянські часи багато ліванців навчалося в нас у Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі. Закохувалися в українок, створювали сім’ї і повертались до себе, забираючи своїх дружин. І там, в Лівані, дуже часто відбувались зустрічі тих, хто вчився, як тоді казали, на теренах радянського союзу. Я був на такому одному святі, в ресторані, де було дуже багато випускників. Вони фактично вчилися в Україні, але позиціонували це, як в Союзі. І це було те, що їх об’єднувало. Але війна там внесла дуже великі корективи.
Позатим Ліван це країна, яка терпить багато років. Коли я вперше приїхав туди, для мене було дивно, що мені на кордоні сканують сітківку ока, беруть відбитки пальців. І як тільки виходиш з летовища, відразу починаються блокпости. Автомобіль зупиняєш, відчиняєш вікна, так, як це в нас тепер. Але тоді для мене це було таке дуже дивно, бо я не знав, що Ліван перебуває у постійній війні. Бачив здалека ці гетто, де проживають біженці. Мій знайомий, який там працював, казав, що є місця, куди взагалі не варто йти.
Водночас мене захоплював Ліван своєю мультикультурою, як вони вміють жити разом. Бо є квартали християнські, мусульманські, є християни римо-католики, мароніти, мелхіти, вірмени-католики, і вони добре між собою живуть разом.
Для мене їхати туди — це була велика пригода. Коли я навчався в Італії, то зростав на книжках Халіля Джебрана. І я дуже хотів побачити той Ліван, про який він писав.
— Отче, а як Ви взагалі потрапили до Києва, і власне в ПМВ, де Ви працюєте вже 10 років.
Святкуючи 10 років священства в Італії, мене запросили приїхати до Києва, бути префектом Київській Трьохсвятительської духовної семінарії. Я, навіть не думаючи, одразу погодився, скористався можливістю, що нарешті хтось мене в Україні потребує. Я тут був тільки рік. Пізніше, в 2014 році, повернувся до Івано-Франківська. Там отримав призначення бути сотрудником в богослужбовій каплиці Святого Миколая біля лікарні на Матейки. Але постійно їздив до Києва, бо викладав в інституті Томи.
20 грудня 2015 року мені зателефонував владика Йосиф Мілян і запропонував працю у ПМВ. Владика не казав, куди треба їхати, а лише сказав, що треба послужити нашим людям. Я думав, що йдеться про терени Київської архієпархії, а виявилось трошки далі. І тому я жартую, що хтось на свою парафію йде пішки, хтось — на велосипедах, хтось — на автомобілі, а я зазвичай до моєї парафії долітаю.
— Отче, Ви поділились, як вчили турецьку, а скільки мов знаєте? У Севільї Ви іспанською говорили, наскільки мені відомо. Плюс італійська, польська…
Може краще скажу так, що я не знаю англійської. Люблю Толкіна, але не знаю англійської мови. Так не можна. Я б дуже хотів навчитися цієї мови. Я вчуся, розумію її, читаю, але, звісно, не можу нею так розмовляти, як ерудити. Бо я не розумію, як можна писати одне, а читати інше.
— Так а французька хіба не так?
Ні, у французькій треба просто розуміти закінчення.
— Отже Ви і французьку знаєте?
Французькою розмовляла Свята Тереза від Дитятка Ісуса. Ми з нею дружимо багато років. А мову друзів треба знати, бодай елементарно.
— Отче, оскільки ми згадали про Севілью. Ви поїхали туди на прохання Голови ПМВ владики Степана Суса, щоб послужити нашим людям, поки місцевий священник потребував лікування. І саме там вас застала війна. І Ви так активно розвинули діяльність, що за час свого перебування встигли відправити в Україну 42 фури допомоги…
43-я поїхала, коли я виїжджав.
— Поділіться, як це — зустріти війну в іншій країні, фактично перебуваючи у відрядженні. І розкажіть про місцеву громаду українців і Вашу волонтерську діяльність.
У Севільї наші мігранти, які переважно поїхали туди доволі молоді ще від початку 2000-х. Я б сказав так, що це люди, яким в іншій країні вдалось організувати своє життя. Купили свої квартири, мають дітей. Вони там творять нову українську діаспору. Вони там пустили своє коріння.
Я їхав до Севільї на три місяці, щоб допомогти вже світлої пам’яті отцю Дмитру, бо він був хворий, потребував лікування, хімії.
Я жив у будинку для стареньких священиків. Там було дуже гарно, і іноді кумедно. За столом ми завжди сиділи по шість людей, і коли ми приходили, вони всі витягали свої скриньки, щоб випити якісь таблетки. А я нічого не витягав. І вони мені на Різдво (а я приїхав 4 листопада) подарували вітаміни і таблетки, щоб я не відрізнявся від спільноти.
Коли я приїхав туди допомагати, ніхто не говорив про війну. У лютому, коли я вже бронював собі квитки, щоби повертатися в Україну, бо закінчувалося три місяці, подзвонив до отця Дмитра, а він каже: «Ви скасуйте поки поїздку, бо в мене ковід, другий раз». А це означало, що хімію відкладали, поки він не одужає. І так я вже знав, що залишаюся до Пасхи.
До нас у переддень війни прийшли семінаристи з Севільї на Літургію. У нас в середу завжди було дуже гарне Богослужіння до Матері Божої Неустанної Помочі за Україну. І вони запитували: «Чи буде війна?» І ми їм говорили: «Та яка війна! XXI століття».
А зранку 24 лютого о 5:10 мені зателефонувала сестра кармелітка з Харкова і каже: «Отче, ваше місто бомблять». Тобто Франківськ. Думаю, як таке може бути? Було дуже тяжко говорити. І було незрозуміло, що робити.
Я запропонував, щоби ми той день провели на молитві у церкві. Написав, що храм буде відчинений. Хто хоче — прийдіть. І ввечері після Літургії 24 лютого ми зібралися разом, бо це також день моїх дияконських свячень, сиділи в нас в кухні і я кажу: «Що будемо робити?» Вирішили збирати якусь допомогу і надсилати бусиками нашим людям. Всі погодилися. Тоді сказали, що вже в суботу збираємо парафіяльну раду і визначаємо чергування в церкві, хто коли зможе бути.
27 лютого, у неділю, ми відслужили Літургію, як завжди. Це були дуже сумні Літургії, кожен думав за Україну, всі читали новини. А 1-го березня я прийшов рано, відчинив церкву, стоїть якийсь хлопець і говорить до мене англійською. Єдине, що я знаю, це: «I don’t speak English, excuse me». І тут він питає: «А може ksiądz mówi po polsku?» А я кажу: «Та ясно, що mówi». Це був студент-поляк, який народився у Великій Британії, а приїхав туди на Еразмус. Він приніс два великі пакети таблеток. Так все і почалось.
А потім почали під’їжджати машини з допомогою, і я розумів, що не дам тому ради сам. Пані Ірина Сторож, наша парафіянка, дуже багато допомагала. І наша церква за день перетворилася на великий склад.
— А Ви просили приносити щось конкретне? Вивчали потреби?
Ні. На початку ми взагалі про це не думали. Відразу іспанці сказали: «Давайте ми вам будемо допомагати це все сортувати». Потім владика Степан Сус надіслав з Гарнізонного храму список того, що буде найбільш потрібно. Ось ми це почали збирати.
Потім нам дали велике приміщення, майже на 1200 квадратних метрів, для того, щоб ми там могли все збирати. Ми мали 180 волонтерів. Тут вартує сказати, що всі вони були іспанці. Бо наші люди працювали, хоча допомагали вантажити автомобілі.
Історія з першою фурою була цікава. У вівторок почали збирати, а вже у суботу поїхала перша фура. Мені зателефонував якийсь пан Ростислав і каже: «Я водій фури, мені треба її до Варшави везти, вона порожня, можу вам завезти те, що ви зібрали». Я думав, що мене обманюють. Бо зазвичай треба самому шукати, домовлятися. А тут мені телефонують і пропонують послугу зробити. Я з обережністю йому кажу: «Дайте мені годину». Обтелефоновую моїх парафіян, а всі кажуть: «Отче, то як беруть — відсилайте». Відсилаю ту фуру і молюсь до святого Антонія, щоби вона доїхала. І вона доїхала до Перемишля, як було домовлено.
— Ваша діяльність нерозривно пов’язана з викладанням. Розкажіть про це ваше служіння.
Я ніколи не думав, що буду викладати. Це було бажання владики Мудрого. І насправді я його боржник в цьому. Владика хотів, щоби я їхав вчитися, щоби я викладав. У Римі я працював для того, щоби платити за своє навчання, бо не мав стипендії. Тому я вчив те, що мені було потрібно.
В Італії мене запросили викладати всесвітню історію в державному інституті для малозабезпечених родин. Бо я є магістр з історії.
На Майдні я познайомився з Іриною Максименко і вона відразу затягнула мене до Інституту Томи, а відтак Радіо Марія. Все воно якось отак закрутилось.
В Івано-Франківську викладав у семінарії книги Старого Завіту і соціальну доктрину церкви — на кафедрі загальної та соціальної педагогіки факультету наук про здоров’я УКУ.
Студенти різні. Одні хочуть вчитись, для інших семінарія — ніби перешкода на шляху до свячень, ще інші кажуть, що воно все таке непрактичне, всі хочуть практичного. А Христос зав’язав нас на Святому Письмі, і мусимо триматись Слова Божого, бо там черпаємо нашу силу.
— Отче, Ви чудово знаєте документи Католицької Церкви, і на них активно спираєтесь у своєму служінні та роботі. Звідки така любов до документів?
Цю любов мені прищепила семінарія. У вроцлавській семінарії ми мали дуже хороших духівників, які дали нам таку пораду, — духовне читання півгодини щодня. Бо одна річ — читати книжки, а інша — молитовне читання. Це читання складалась з трьох частин: один розділ Святого Письма, катехизм/документи Церкви і життя святих або твори святих. Чому? Тому що у Святому Письмі це є Бог, Який до тебе говорить, тут ти є дитина Божа. Через документи Церкви у сучасному світі Церква до тебе говорить, тут ти є дитина Церкви. А коли ти читаєш життя святих, то бачиш, що тим, про що говорить Господь і Церква, можна жити.
Я читаю документи Церкви, бо хочу слухати, що мені Церква сьогодні говорить. Розмовляти з Церквою.
— Ви обожнюєте дітей і діти вас дуже люблять. Але свого часу Ви обрали шлях неодруженого священника. Чому?
Коли я йшов до монастиря, то дивлячись на отця Августина Діткуна, мені хотілось бути місіонером, їхати далеко.
Мені подобається духовність єпархіального священника, вона цікава і відмінна від того, як у монастирі, де всі плекають духовність у спільноті. Єпархіальний священник ніби свою духовність збирає від усіх, трохи еклектично. Так, як говорив Владика Софрон: «Береш добре від усіх, а тоді, через себе пропустивши, ділишся з усіма».
Я залишив спільноту отців Василіан, але хотів бути неодруженим священником. Я навіть не думав про щось інше.
У монастирі завдяки отцю-маґістру Василю Мендруню я познайомився зі славними постатями наших неодружених священників Івано-Франківська, моєї єпархії, і це ще більше мене надихнуло, коли я читав їхні історії і дізнавався, що вони робили.
— Як війна змінила духовні потреби наших вірних за кордоном і як має Церква, зокрема ПМВ, змінити підходи, щоби краще послужити нашим людям, особливо в час невпевненості, відірваності від сім’ї, домівки, батьківщини…
У Севільї мене постійно запрошували виступати на телебаченні і радіо, і я побачив важливу річ: їх цікавлять конкретні історії людей або місць. Місць, які ми більше не можемо відвідати, бо у нас їх забрали.
У Папи Франциска є дуже добра цитата: «Ісус тебе кличе. А там, де Він тебе покликав, Він тебе вже чекає».
Нам потрібно перейти від душпастирства маси до душпастирства людини, щоби могти кожного разу після Літургії почути свідчення тих людей, їхнього життя, почути їхні розповіді. Те саме, як ми робимо на зборах священників. Ми не обговорюємо якісь загальні речі. Розповідаємо про те, що є радістю твоєї парафії, що є смутком твоєї парафії?
Люди — це їхні історії. Треба заохочувати їх ділитись тим, що вони пережили.
Я на реколекціях помітив таку рису нашого народу — ми готові багато слухати, але боїмось сказати, подати свій голос.
Так само з Господом. Набагато простіше читати Богові догматично правильні монологи, аніж сказати своїми словами, що у мене є на серці, щоби Ти це почув, Господи, і втрутився.
— Отче, на долю українців припало чимало страждань, і часто доводиться чути про зневіру. Як знаходити якір, який тебе втримає, як знаходити світло у час темряви?
Ці два тижні ми читаємо Євангеліє від Матея — 23, 24 розділи. Це є відповідь на питання про все, що відбувається. Євангеліє Царство треба проповідувати, навіть коли довкола все паде і руйнується. Ісус ніколи не хоче нас налякати, але хоче показати, що навіть посеред жахів ти Його маєш шукати, ти Його можеш побачити.
Руйнують люди, але не Господь. А останнє слово є за Ним. Це не означає, що я є пасивним. Йдеться про надію, яка змушує постійно виглядати.
Є картина, коли вдень жінка виглядає з вікна, а у вікні запалене світло. Це феноменальна деталь, бо навіщо палити світло, якщо є день? На експозиції в Римі у музеї ця картина була підписана так: «Жінка виглядає з вікна». Але виглядає когось. І не знає, коли він прийде. Бо якщо вдень, то він знайде. Але якщо ввечері — він прийде на світло.
Те, що залишається нам, — дозволити включити світло зі свого боку, щоби Господь міг відвідати нас і потішити.
Розмовляла Анна ЯщенкоПасторально-міграційний відділ УГКЦ
