Папа Венедикт XVI — вірний співробітник правди. Частина І
31 грудня 2022 року о 10:34 за київським часом відійшов до вічності папа-емерит Венедикт XVI. Пропонуємо детальніше ознайомитися із життям цієї непересічної постаті в історії Католицької Церкви й основними векторами його понтифікату. Наголошуємо, це лише перша частина, а наступна буде опублікована згодом.
Упродовж усієї історії Католицької Церкви до нього лише семеро понтифіків зреклися папства: Климент I, Понтіан, Сільверій, Бенедикт IX, Григорій VI, Целестин V і Григорій XII. Від попередника, що також зрікся Апостольського престолу, папу Венедикта XVI відділяли майже 600 років. Саме тому 11 лютого 2013 року надовго ввійде в історію не лише Католицької Церкви.
Насправді ж, зводити пам’ять про папу Венедикта XVI лише до зречення буде нечесно та надто поверхово. Адже за ревність у захисті віри Католицької Церкви він удостоївся прізвиська «залізний кардинал». За відсутність емоцій був названий одним із найменш фотогенічних понтифіків відколи з’явилася можливість фіксації пап на фото. Тим не менше, саме він став першим понтифіком, який активно використовував соціальні мережі, вирішивши у 2012 році приземлитися на планеті Twitter з обліковим записом @Pontifex. Саме його біографію видано у 2007 році «Joseph and Chico: A Cat Recounts the Life of Pope Benedict XVI», яку розповідає його домашній улюбленець — кіт Чіко. А все через прив’язаність до котів, яку засвідчують усі біографи папи Венедикта XVI. Ба більше, пристрасть до класичної музики протягом усього життя спонукала папу Венедикта у 2009 році на студії, де свого часу творила легендарна «ліверпульська четвірка», записати альбом сучасної класичної музики «Alma Mater», де він співає та читає молитви до Діви Марії під мелодію Королівського філармонічного оркестру разом із голосами Римської філармонічної академії. Мабуть, таким папу Венедикта XVI ви і не уявляли. Тому спробуймо розглянути життя цієї непересічної постаті детальніше.
Дитинство та гіркий досвід нацизму
Йозеф Алоїз Ратцингер народився 16 квітня 1927 року в містечку Марктль-ам-Інн на німецькій землі Баварії. Того року це була Велика субота, тобто переддень Пасхи. Саме тому його відразу охрестили, — як він пригадував згодом, щойно освяченою водою «пасхальної ночі». Впродовж усього життя папа Венедикт XVI називав таку свою появу на світ «знаком Божого благословення».
Йозеф став третьою і останньою дитиною подружжя Йозефа Ратцингера та Марії Рігер. Його батько був жандармом, тобто офіцером поліції, що призвело до частих переїздів сім’ї усією баварською землею. Це дало змогу юному Йозефові настільки відчути рідний край, що впродовж життя він називав себе «патріотом Баварії». Мама майбутнього папи була домогосподаркою і присвятила життя вихованню дітей, але не цуралася тимчасової роботи куховарки, щоб підтримати сім’ю.
Уже до 12 років юний Йозеф разом із сім’єю мав нагоду пожити в кількох містах: Марктль-ам-Інн був змінений на Тіттмонінг у 1929 році. Той — на Ашау-ам-Інн у 1932 році. Аж доки в 1937 році сім’я не опинилася у містечку Траунштайні. Саме тут 1939 року 12-річний Йозеф слідує стопами старшого брата Георга в архиєпископську семінарію, розпочинаючи навчання та формацію.
Очевидно, ці роки в Німеччині в багатьох асоціюються із режимом Адольфа Гітлера та розквітом націонал-соціалізму. Йозеф досвідчив звірства нацистів у власній родині. Як розповідає Джон Аллен, біограф папи Венедикта XVI, у родині Ратцингерів був хлопчик, хворий на синдром Дауна, — двоюрідний брат Йозефа. У 1941 році нацисти забрали його з дому, щоб надати «терапію», призначену для тих, хто народився із зайвою хромосомою. Лише за кілька місяців після від’їзду в будинок Ратцингера прийшла звістка про його смерть.
Вже незабаром цей режим відчули й семінаристи архиєпархіальної семінарії, змушені, попри свої політичні погляди, стати учасниками Гітлерюгенду. У 1943 році 16-річний Йозеф Ратцингер був призваний до корпусу протиповітряної оборони, а в 1944 році — до вермахту. Так, у вересні 1944 року як військовий вермахту опиняється у Бургенланді — на кордоні Австрії, Словаччини й Угорщини. Закінчення Другої світової війни Йозеф Ратцингер зустрічає разом із 50 тисячами інших інтернованих солдатів у таборі союзників поблизу м. Ульм. 16 червня цього року він врешті потрапляє додому. Цю сторінку життєпису папа Венедикт XVI завжди пригадував із жахом.
Душпастирське служіння — на першому місці
Незважаючи на складні обставини перебування у німецькому війську, покликання до священства у Йозефа лише розвивалося та міцніло. Тому відразу по закінченні війни він поновлює навчання у Мюнхені та Фрайзінгу. Саме тут ознайомиться зі спадщиною святого Августина, на твори якого покликатиметься упродовж усього богословського служіння. Також має нагоду прочитати праці тодішніх авторів, як-от Анрі де Любак.
29 червня 1951 року в катедральному храмі Фрайзінга Георг і Йозеф Ратцингери приймають Таїнство Священства з рук архиєпископа Мюнхена Міхаеля фон Фаульгабера. Цей момент стає поворотним у його житті: незважаючи на запал до наукової діяльності та творення академічної богословської науки, священниче і душпастирське служіння завжди було на першому місці в реалізації покликання, яке він сприймав із радістю, вдячністю та великою відповідальністю.
Опісля рукоположення нововисвяченого скерували на рік душпастирського служіння в одну мюнхенську парафію, де допомагав старшому парохові. За кілька років, уже будучи папою, він називав цей період «одним із найкращих у своєму житті».
Після захисту докторату по спадщині святого Августина в 1953 році, Йозеф Ратцингер стає одним із найпомітніших німецьких богословів. Зрештою, професором, розвиваючи ще одне своє покликання та глибинне прагнення власного серця упродовж майже 20 років. Цей період життя також позначений частою зміною місця праці та проживання. Після викладів догматики й фундаментального богослов’я у Вищій школі Фрайзінга, де він вперше обійняв професорську катедру, він із 1959 року стає викладачем кафедри богослов’я у Боннському університеті. Із 1963 по 1966 роки викладає догматичне богослов’я в університеті Мюнстера, а з 1966 по 1969 роки — в університеті Тюбінгена. Тут він стає головним ідеологічним опонентом промарксистських студентських заворушень, що в 1960-ті роки охопили всю Європу. Зокрема, професор Йозеф Ратцингер започатковує богословський журнал «Communio», який до сьогодні залишається одним із найавторитетніших католицьких видань. Зрештою, доволі неспокійний Тюбінген він змінює на менш метушливий Регенсбург, де викладає упродовж 1969–1977 років.
У цей період університетської діяльності стається ще один важливий і переломний момент життєвої історії Йозефа Ратцингера — участь у Другому Ватиканському Соборі. Під час скликання Собору у Ватикані, професор Ратцінгер викладав у Боннському університеті, розташованому на території католицької дієцезії Кельну. Тому тамтешній уже старшого віку кардинал Йозеф Фрінгс кличе його до служіння експерта з богослов’я. Ратцінгер, якому виповнилося трішки більше 30 років і для якого було цілковито незнаним римське академічне середовище, готує зауваги та промови для майже сліпого кардинала Фрінгса, що був помітним представником на Соборі не лише Німеччини, але й Бельгії та Франції.
Однак, окрім підготування документів і промов, перебування у Римі під час соборових засідань стає для молодого професора з Бонну чудовою нагодою для поглиблення зв’язків із найвідомішими богословами того часу: Карлом Ранером, Анрі де Любаком, Ів Конгаром, Марі-Домініком Шеню та іншими. Цей період позначений розширенням богословських горизонтів і відкриттям найактуальніших тогочасних питань у богословському науковому середовищі.
У 1968 році світ вперше знайомиться із працею Йозефа Ратцингера «Вступ до християнства». Вона народилася під час лекцій для студентів як коментар на Апостольський Символ віри. Сьогодні це найпопулярніша та найчастіше прочитана книга Йозефа Ратцінгера, перекладена 20 мовами світу, постійно перевидається. Вона характеризується захопливим контрастом між глибиною змісту та простотою мови, що й зробило її відомою не тільки в академічному середовищі.
Архиєпископ і префект
Несподівана смерть через інфаркт 62-річного архиєпископа Мюнхена і Фрайзінга кардинала Юліуса Депфнера, що сталася 24 липня 1976 року, накладає відбиток на академічну діяльність професора Йозефа Ратцингера. Папа Павло VI просить його стати наступником померлого. 28 березня 1977 року відбувається єпископська хіротонія Йозефа Ратцингера, яку звершує тодішній адміністратор архидієцезії Йозеф Штангль. Папа Павло VI відразу проголошує єпископа Йозефа Ратцингера кардиналом та 27 червня у Римі вводить у сан.
Єпископським девізом він обирає слова із Третього послання святого Івана Богослова (1, 8) — «співробітники правди». Мабуть, важко знайти більш точну фразу, яка би схарактеризувала подальше служіння єпископа як при здійсненні душпастирської опіки вірних, так і при постійному богословському пошуку відповідей на найактуальніші тогочасні питання. Єпископське служіння у Мюнхені нового архиєрея було доволі інтенсивним: окрім опіки над величезною архидієцезією, воно було позначене «періодом трьох пап», двома виборчими конклавами, а також візитом новообраного папи Івана Павла ІІ до Німеччини, до Мюнхена.
Папа Іван Павло ІІ вже був знайомий із єпископом Йозефом Ратцингером. Зокрема, у 1980 році він поручає йому організацію свого першого Синоду про сім’ю. Відтак запрошує до служіння у Римській курії. Спочатку єпископ Йозеф відмовляється очолити Конгрегацію з питань освіти в 1980 році, та воля папи непохитна. 25 листопада 1981 року Йозеф Ратцингер стає префектом Конгрегації доктрини віри, а в березні 1982 року переїжджає до Рима.
Із цього моменту в кардинала Йозефа Ратцингера розпочинається новий життєвий етап тривалістю у 23 роки, впродовж яких він стає одним з основних і найбільш довірених співробітників папи Івана Павла ІІ.
У першій половині 1980-х років папа Іван Павло ІІ і префект Конгрегації доктрини віри кардинал Йозеф Ратцингер через документи та звернення протистоять поширенню марксистської ідеології, що знайшла відображення у латиноамериканському богослов’ї. Плодом цього стали дві знакові Інструкції 1984 та 1986 років. За вірність Католицькій Церкві та її вченню саме в цей час він заслуговує прізвисько «Panzerkardinal», тобто «залізний кардинал».
Іншим важливим документом, що вийшов із праці Конгрегації доктрини віри до ювілею 2000 року від Різдва Христового, стало звернення «Dominus Iesus» («Господь Ісус») про центральність особи Ісуса Христа для спасіння усіх людей. Очевидно, таке формулювання викликало хвилю критики й обурення зі сторони богословів, які займалися міжрелігійними відносинами.
І третій важливий плід діяльності кардинала Йозефа Ратцингера у Конгрегації доктрини віри став оновлений у дусі Другого Ватиканського Собору Катехизм Католицької Церкви. Запит на його оновлення постав на Синоді Католицької Церкви в 1985 році. Відтак була створена Комісія із його опрацювання, яку знову ж таки очолив кардинал Ратцінгер. Зрештою, праця єпископів і богословів Католицької Церкви увінчалася виходом оновленої версії аж у 1992 році.
Далі буде…
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
