Підсумки 2021 року з Блаженнішим Святославом і Євгеном Глібовицьким

Цей рік був і надалі ковідним роком, і я особисто пережив багато втрат. Дуже важко було ховати молодих священиків, протодиякона нашого Патріаршого собору Михайла Продиуса, якого ми всі пам’ятаємо… Я мусив попрощатися зі своєю рідною мамою. Це був час, коли емоції прив’язують до певних реалій, яких ми деколи не хочемо зауважувати. Переді мною особисто якось дуже чітко постала ця картина втрат через смерть. Думаю, ми починаємо втрачати нашу людяність, коли звикаємо до смертей — чи на фронті, чи через ковід. Але втрата кожної людини — це втрата цілого всесвіту, коли залишаються такі простори пустки, які годі чимось заповнити. Тому я б хотів у молитві згадати всіх, кого цього року ми не дорахуємося за новорічним чи різдвяним столом, і віддати їх у руки Господні. Ми бачимо, що сьогодні замало лише говорити, що потрібно згадувати наших покійних — ми повинні щось робити, щоб послужити життю.

Що мене втішило у цьому році, — це те, що навіть у таких непростих обставинах ми мали нагоди зустрічатися, бути разом. Після довгої, майже річної, перерви, ми змогли пережити велелюдні прощі. Відчувалося, що після локдауну, коли люди не могли бути у храмах, не могли бачити один одного на богослужіннях і у повсякденному житті, нам так важливо бути разом. Кожна проща просто вражала своєю велелюдністю. Маю перед очима цьогорічну всеукраїнську прощу до Зарваниці — це була якась особливо унікальна подія: ми ще ніколи так не тішилися присутністю один одного, коли можна просто обійняти людину і сказати — як добре, що ти є! …

Незабутня позитивна емоція цього року для мене — наша традиційна зустріч із молоддю на прощі до Зарваниці. Навіть питання молоді були якимись дуже особливими. Наприклад, мене спитали: «Якби ви були таким, як ми сьогодні, яке питання свого часу ви б поставили своєму патріарху?» Це змусило мене трошки зупинитися, подумати, згадати ті часи. Я тоді пригадав, що десь у такому ж віці, як ця молодь, я справді вирішував життєве питання — що мені робити? Чи вартує залишити все і піти за Христом? Чи вартує у своєму житті все поставити на Бога? Для мене було б дуже важливим поставити тоді це питання Главі нашої Церкви. А вони мені й кажуть: «А як би ви тепер відповіли на нього?» І я сказав: «Вартує». Вартує, бо це — та точка опори в житті, на яку справді можна опертися.

Ще одна сильна емоція, яку я досі переживаю, — недавня зустріч зі Святішим Отцем Папою Франциском. Відколи почалася пандемія, ми не мали нагоди зустрічатися. Ця зустріч зі Святішим Отцем була для мене чимось дуже особистим і важливим. Я дуже хотів би, щоб у наступному році ми приймали Папу Франциска в Україні. Очікуємо, що Папа анонсує цей візит. Зі свого боку, ми вже починаємо готуватися. Справді — це буде ще один особливий момент уваги всього світу до нашої Церкви, до Церков України, до українського суспільства, народу, державності.

На загал, хочу сказати, що позитивних емоцій було дуже багато. Ми цей рік пережили, і пережили його разом, з вдячністю до Господа Бога, який є найбільшим нашим доброчинцем і постійно вчить нас бути людьми — у наших стосунках один з одним, у нашому піклуванні про людину наших часів.

Цей рік підкреслив, що ми перебуваємо у дивовижній точці: ми є древньою нацією, яка має величезну спадщину, і, одночасно, — дуже молодою нацією, у якої попереду більше, ніж позаду. У багатьох аспектах ми вже є дорослими, інших аспектах — ні, тому в одних моментах поводимося зважено і розсудливо, в інших — страшенно інфантильно. І цей рік — нагадування, що далі буде ще цікавіше, наступна серія буде ще більш захоплюючою, гострою і несподіваною.

Думаю, у тому юному віці, в якому перебуває сучасне українське суспільство, будь-які досвіди, які ми переживаємо, стають позитивними, тому що вони дають нам можливість, з висоти нового розуміння, приймати зваженіші і розумніші рішення. Загалом, у нашому суспільстві багато болю, який відклався з попередніх поколінь і історії, і теперішні події викликають його через певні тригери. Цей свій біль люди часом виплескують не в конструктив, а у крик, ненависть, зневагу. Певною мірою, наслідком цього незадоволення було прагнення два роки тому змінити всіх дійових осіб в українській владі: люди спробували таким чином перервати спадкоємність болю і страху, яка залишалася ще з радянських часів. 2021 рік став для багатьох роком дорослішання і усвідомлення, що таке рішення не дає результату, воно не працює, проблеми залишаються.

Цей рік був роком виклику і для Церкви. І це не останній такий рік, тому що Церква, за таких обставин, які ми маємо, — єдиний дорослий в кімнаті, до якого є довіра і повага, навіть у тих, хто до Церкви не зголошується. Викликом для Церкви це є й тому, що ця «підлітковість» суспільства за якийсь час перейде у дорослішання, і стосунки між суспільством і Церквою доведеться перебудовувати.

Хотів би згадати церковні дати, які ми відзначили минулого року, — дати, які показують певну систему координат, у яких ми рухаємося, дозріваємо, нагадують про вічні теми, які в ці річниці повертаються, і це означає, що ми шукаємо їх осмислення. Таких дат у 2021 році було кілька.

Найперше, ми згадували 75 років сумнозвісного Львівського псевдособору 1946 року, на якому наша Церква була ліквідована. Коли після Майдану відкрилися секретні архіви СБУ, наші історики й науковці нарешті змогли вивчити певні таємні документи і презентували плоди своєї праці. Це була дуже емоційна хвиля, яка унаочнила документально, що Львівський псевдособор не був церковною подією. Це була подія, повністю зоркестрована, змодельована і здійснена державною репресивною машиною СРСР. Але ми побачили і певні документи щодо священиків нашої Церкви, які були учасниками того собору, і це було доволі болюче: велика частина священиків УГКЦ, які голосували на цьому соборі, були завербованими агентами КГБ. Так, відкриття архівів дає нам можливість пізнати правду, але часами це може поламати певні уявлення навіть про нас самих. І коли тобі відкривається доля конкретної людини, яку ти знав, як виявилося, тільки з одного боку, це може завдати болю. Але подія Львівського псевдособору, завдяки цим дослідженням, справді була по-новому переосмислена. Наші телеглядачі можуть переглянути матеріали цієї наукової конференції (частина 1, частина 2), яка є у відкритому доступі.

Друга річниця, яку ми цього року відзначали, — 425 років Берестейської унії. От питання єдності Церков сьогодні актуальне чи ні? Чим була Берестейська унія — стартом чи крапкою? Ця річниця спонукала нас переосмислити дуже глибокі питання: чи є церковна єдність чимось, чого треба шукати, чи це питання краще залишити в минулому і сказати, що це нам більше не потрібно? Взагалі — питання єдності Церков України сьогодні стоїть на порядку денному чи ні? Колись ми чули, що є соціальний запит на церковну єдність — зокрема, після Майдану. А як це звучить сьогодні? Цю дату ми осмислювали в контексті візиту до України Вселенського Патріарха Варфоломія. Справді, УГКЦ як Церква намагається осучаснити свою екуменічну концепцію — наше ставлення до наших братів православних, протестантів, представників інших релігій. Відбулася ціла низка заходів, присвячених 425-річчю Берестейської унії, і ми ще раз нагадали собі, що УГКЦ має певну місію — особливо чувати над пошуком колись існуючої, а тепер втраченої єдності між християнами, єдності, яка є частиною тотожності кожної Східної Церкви, в тому числі і УГКЦ.

І третя річниця, яка теж поставила певні питання, — перше десятиріччя від створення трьох нових митрополій в Україні — Львівської, Івано-Франківської та Тернопільсько-Зборівської. Як на мене, це гарна нагода побачити, як зросла наша Церква за ці десять років. Для порівняння скажу: наші брати православні — і в юрисдикції ПЦУ, і МП — мають в Україні одну митрополію. І багато митрополитів: у них це — почесний титул, який не обов’язково означає якусь функцію. Натомість, в УГКЦ так не є: у нас митрополит — це той, хто очолює певну митрополію як окрему церковну провінцію. Тобто десять років тому відбулася певна децентралізація наших церковних структур, які, з одного боку, весь цей час вчилися бути митрополіями, а з іншого — ми як Церква почали функціонувати по-новому, як справді патріарша Церква. Десять років тому так не було.

У наших митрополій — різні обличчя. Свого часу, зокрема, Євген Глібовицький, казав: ця різноманітність обличь буде певним викликом для Церкви, тому що митрополії в Галичині є по суті інакшими, аніж митрополія у Києві, яка об’єднує екзархати Центральної, Східної і Південної України. Але, з іншого боку, це — шанс для розвитку, який дає можливість кожному свою тотожність зберегти, але й творити єдність на інших засадах. За ці десять років наша помісна Церква в Україні і цілому світі дуже виросла, були проголошені нові церковні структури за кордоном — митрополія у Бразилії, ще одна, третя, єпархія у Польщі, екзархат в Італії, збудовано десятки нових храмів. Тому ця десятилітня перспектива — гарна нагода для Церкви побачити себе, свою історію, свої виклики, але й свої можливості.

Отож, 2021 рік спонукав нас роздумувати про те, що було 425 років тому, коли ми наново виходили на світову арену як Церква не лише локальна, місцева, Київського християнства, а як Церква, яка є частиною християнства вселенського. Ми згадували те, що нас загнало в підпілля 75 років тому. Але ми також дивилися на нашу Церкву в ретроспективі десятилітнього шляху, щоб розуміти, якими ми маємо бути, щонайменше, через десятиліття. Тож цей рік був цікавим часом — часом переосмислення і досліджень, часом пошуку нових моделей церковного сопричастя. Врешті, це був час виходу з онлайну і часткового повернення назад в онлайн, тобто досвід того, як ми можемо бути Церквою по-новому, відповідно до нових суспільних, історичних, культурних і навіть епідеміологічних обставин. Але ми є — ми розвиваємося, ми працюємо, ми служимо своєму народові, де б він не був.

Думаю, що пан Головаха є оптимістом (сміється). Але якщо ці три тектонічні рухи справді сталися, і вони є незворотними, я є дуже задоволений. Але я би подивився на ці 30 років з трошки іншого боку. За ці 30 років з України, за нашими оцінками, виїхало близько 10 мільйонів людей — можливо, це трохи перебільшена цифра, але ми побачили, що люди справді масово виїжджають з України. Можливо, така еміграція — певний феномен сучасного рухомого світу: ми вже не живемо в умовах сучасного кріпосного права чи сталінської приписки, кордони відкрилися, чому не поїхати? Але факт є фактом: справді дуже багато людей виїхало. І це — великий душпастирський виклик для нас як для Церкви: ми мусимо йти за нашими людьми, створюємо нові парафії і структури у країнах, де ніколи українців не було. І ми бачимо, що еміграція не спиняється. Пригадую одного єпископа, який сказав, що це вже не еміграція, а евакуація.

Щодо комуністичної ідеології, я десь поділяю думку пана Головахи: так, комуністична ідеологія — зокрема, в Україні, виглядає як неходовий бренд. Але певні його наслідки існують — цей «совок» вмирає доволі повільно, я думав, це відбуватиметься швидше. Ми бачимо, що певні тригери не зникають автоматично — їм треба активно протидіяти. Якщо ми є пасивними щодо певних стереотипів чи уявлень, вони передаються спадково, це ніби зараження нових поколінь тією самою хворобою. І часами, за певних обставин, ця хвороба з латентного стану може загостритися — ми ж бачимо, як на окупованих територіях знову відроджується культ Сталіна тощо. Штучно це чи природньо — не знаю, але я би дуже хотів, щоб це відійшло раз і назавжди.

У 2021 році ми відзначали 20-ліття візиту Папи Івана Павла ІІ до України. Недавно я вже пригадував фразу, яку почув від однієї жінки, яка пережила репресії і табори: «Як тільки нога Папи стане на українську землю, комунізм більше ніколи не повернеться». Так, ми сподіваємося, що це відійшло остаточно і безповоротно, але ми повинні постійно бути на сторожі, щоб ті «привиди комунізму» не з’явилися у нас знову, бо вони знову бродять — по Латинській Америці, по інших країнах світу. На жаль, Нюрнберзького процесу над комунізмом не відбулося, і ця ідеологія продовжує вбивати — можливо, під іншими кольорами, під іншими соусами. Ця «гідра» може мутувати, змінювати колір шкіри й прапорів, але у своїй суті залишатися все ще дуже небезпечною.

Згоджуюся з соціологією щодо європейського вектору нашого розвитку: більшість українців відчуває — свідомо чи інстинктивно, що альтернатива цьому — повернення назад в «совєцкій союз». Альтернатива — це ретроградність, рух назад, а ми хочемо рухатися вперед. Можливо, якраз у цьому питанні якийсь суспільний консенсус є. Я бачу це по релігійному середовищу: для багатьох — не тільки греко-католиків, а й православних, юдеїв, мусульман, протестантів — дорога назад є дорогою до втрати релігійної свободи. І цього, чисто інстинктивно, — зокрема в Україні, мало б хто собі по-справжньому бажав.

Питання державної незалежності — екзистенційне питання, можливо, одне із найважливіших життєвих питань в принципі. Проте результати референдуму 1 грудня 1991 року були свідченням не стільки масового усвідомлення своєї тисячолітньої боротьби за свободу і державність, скільки дією двох чинників — страху повернення тоталітаризму і очікування, що відразу «заживемо». Але ці чинники були недостатніми для того, щоб незалежність України як держави справді відбулася. Перша необхідна для цього річ — визначеність, якою буде ця держава, що буде через 30, 40 чи 50 років. Україна, на відміну від країн Центральної Європи, які виходили із соцтабору, такої визначеності не мала. І це була точка, де дуже важливою була роль УГКЦ і Церкви загалом: у часи невизначеності Церква дає найбільшу і, напевно, найважливішу визначеність, — визначеність, яка приходить з віри. Віра стає чимось, на що можна спертися, вона дає впевненість, що навіть якщо обставини складаються несприятливо, є сенс йти вперед.

Попереду у нас можуть бути й темніші часи. Очевидно, що ми не маємо альтернативи, окрім як рухатися до Європи, бо з боку Росії немає тих, хто бажає нам добра, є лише ті, хто хочуть нас знищити. Але не виключаю, що одного дня в Росії буде влада, яка намагатиметься здаватися дружньою, дивитиметься на Україну через «м’яку» імперську призму і пропонуватиме «пряник». Не впевнений, що тоді європейський вектор України залишатиметься непорушним, особливо якщо брама Європи буде закритою. Питання у тому, щоб українське суспільство знову ставило і давало собі чесну відповідь на ті екзистенційні питання — хто ми є? І Церкви можуть, як і раніше, допомогти шукати цю відповідь. Хоча УГКЦ і ПЦУ — різні дискурси, перша — центральноєвропейський, друга — східноєвропейський, але дуже важливо, щоб ми чули їх голос в унісон. До цього унісону дуже важливим є долучення голосу кримських татар і їх Церкви, які теж є українськими. Сьогодні, на сьомому році війни за незалежність і державність, ми всі є українцями.

Перед нами стоять дуже складні виклики — мені видається, що подібні виклики у ХХ столітті проходив лише Ізраїль. Частину того шляху, який європейські країни пройшли разом, за підтримки США, у другій половині ХХ століття, нам, на жаль, доведеться проходити самим — у деяких випадках, абсолютно самим. Але, в той же час, ми маємо те, у що ми віримо і що робить нас сильними, маємо досвід незламності. Ми в постійні переоцінці того, що маємо і чого потребуємо, і це захищає нас від диктатури. Невдоволеність спонукає нас бути у пошуку. Найважливіше, щоб у цьому пошуку ми не згубили найважливіше, що є у кожному з нас — любов.

Нам важко передбачити все, що буде. Може бути краще, може бути гірше — але ми будемо, і це однозначно. Вірю, що ми маємо таку духовну силу, яка дасть можливість перетривати, пережити всі невизначені моменти, які очікують нас у наступному році. Треба рухатися вперед, з надією на Господа Бога і без страху, з миром у серці.

Я би хотів побажати всім нам миру. Якщо Господь Бог поблагословить нас миром, все решта ми збудуємо, зробимо. Будемо жити, діяти, не будемо задовольнятися досягнутим. Бо мир — це не просто відсутність війни. Мир — це, з одного боку, відчуття гармонії, але це й відчуття повноти. Якщо ми маємо повноту можливостей, гріхом є їх не реалізовувати. Ми молимося за мир — за мир на Донбасі, в окупованому Криму, але я б побажав, щоб той мир запанував і у наших серцях, у наших родинах. Той мир, який воскреслий Христос передає своїм учням, коли Він приходить до них і каже: «Мир вам!» Мир як подих Духа Святого, який виходить від воскреслого Христа, який пройшов розп’яття, муки, погребення і воскрес. Прийшов, і каже: «Мир вам! Шалом!» Побажанням миру я б хотів поблагословити всіх наших слухачів — щоб ми з тим миром увійшли в новий час, і щоб того миру ніхто у нас ніколи не вкрав.

Святом, яке переводить нас у новий рік, є свято Різдва Христового. Хочу всіх привітати з цим великим святом. Властиво, Хто народжується? Той, кого пророк Ісая назвав Князем Миру. Ісая каже: «Задумуйте задуми, а вони не вдадуться, бо з нами — Бог». Нехай Господь Бог благословить усіх нас миром, здоров’ям, добром, і дасть світло і тепло Божественної любові у наші серця, в наші родини, в наше суспільство.