Про роль релігійних медіа говорили на форумі Товариства «Свята Софія» США
Розпочалися весняні виклади в Релігійному Товаристві українців католиків «Свята Софія» США (ТССА). У четвер, 5 березня, з доповіддю «Незалежність, дві революції, велика війна: голос українських релігійних медіа» виступила директорка з комунікацій Філадельфійської архієпархії УГКЦ Мар’яна Карапінка.
Про це повідомляє Пресслужба Товариства «Свята Софія» США
Прелегентка висвітлила тему крізь науково-медійну призму, використавши інтерв’ю з творцями української католицької журналістики в часи незалежності. Серед них: Ігор Скленар — журналіст, викладач факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, саме його напрацювання склали основу наукової частини цієї доповіді; Анатолій Бабинський і Петро Дідула — довголітні редактори «Патріярхату»; Тарас Антошевський — директор Релігійно-Інформаційної Служби України; Богдан Трояновський — директор видавництва «Свічадо»; отець Микола Мишовський і Юлія Завадська з Credo (який від газети 1992 року переріс у цілодобове інтернет-телебаченням у 2026)
Мар’яна Карапінка зупинила свою увагу на католицькому медійному голосі. Покликаючись на Декрет Другого Ватиканського Собору «Inter mirifica», вона зазначила, що «журналістська відповідальність — це говорити правду, поважати гідність, будувати спільноту, пропонувати аудиторії цілісну, а не уривчасту картину світу, плекати почуття краси, служити тому, що церковне вчення називає цивілізацією любові».
Відтак, доповідачка провела історичний аналіз розвитку української католицької преси від витоків у 1871 року зі заснуванням за ініціятиви митрополита Сильвестра Сембратовича першого католицького українського часопису «Сіон Руський» до часів підпілля. Міжвоєнне двадцятиліття, за її словами, було найбагатшим періодом. Традиція української католицької преси була збережена рівно ж у діаспорі.
Лекторка накреслила основні хронологічні події у контексті Україна і Церква після легалізації УГКЦ у 1989 р. Це був час радикальних змін у країні, що відповідно стимулювали зміни ЗМІ. Це і створення радіо «Воскресіння», Агенції релігійної інформації (АРІ), і відродження газети «Нова зоря», як офіційного органу Івано-Франківської єпархії (згодом архиєпархії), журналу «Місіонар», і заснування низки єпархіяльних друкованих видань.
2001 рік став моментом різкого зростання видимості Церкви та усвідомлення потреби говорити з ширшим суспільством з огляду на візит Івана Павла ІІ. Тому в цьому часі з’явилася ідея загальноцерковного видання. 2002 року редакцію журналу «Патріярхат» перемістили в Україну. 2001 року була створена Релігійно-інформаційна служба України — інтернет-портал про релігію, при Українському католицькому університеті у Львові.
Період із 2005 по 2010 рік Ігор Скленар вважає найкращим для католицької журналістики з матеріального погляду. Розвиваються видавництва, єпархіальні та парафіяльні сайти, які дедалі активніше доповнюють паперові видання, а також інтернет-телебачення. Українська філія Телебачення Віковічного Слова (EWTN Україна) розпочала своє мовлення 8 грудня 2011 року.
Живе телебачення УГКЦ було засноване 2013 року. Це суспільно-релігійний проєкт УГКЦ, що розпочав роботу у 2013 році. Його формат побудований навколо трансляцій — літургій, молебні, вервиця в прямому ефірі, проповіді, реколекції; програм — інтерв’ю з главою Церкви та його звернення, історія Церкви, розбір Святого Письма, розмови про соціальні теми, тощо.
Доповідачка наголосила на феномені Блаженнішого Любомира Гузара як одного з головних ньюсмейкерів у країні, котрий був на боці суспільства. Так сформувався образ його як суспільного морального авторитета.
Під час Євромайдану 2013–2014 років Церква відіграла надзвичайно помітну роль — і це було безпрецедентно для новітньої української історії. Журналістське середовище було дуже активним, і католицьке зокрема. Редактори видань брали участь у подіях.
З березня-квітня 2014 року католицькі медіа опинилися перед новим викликом — як говорити про війну мовою Церкви. З’явилися теми, яких раніше в українській католицькій журналістиці не було: переселенці з Донбасу і Криму, загиблі серед цивільних, військовополонені, переслідування вірних на окупованих територіях, арешти і викрадення священників, конфіскація церков, наприклад, катедри в Донецьку. Окремим викликом стала російська дезінформація.
Тоді ж починається занепад друкованих видань з огляду на домінування Інтернету, економічні труднощі, відсутність підтримки єрархії та культури читання, пандемію коронавірусу і велику війну. На зміну католицькій пресі прийшли не нові редакції — прийшли люди: блогери, ютуб-канали, персональні сторінки в соцмережах.
З перших днів великої війни Українська Греко-Католицька Церква стала самостійним голосом у медіа. Через медіа УГКЦ намагається дати сенс страшним подіям і зберегти людяність навіть у війні. І те, що відбувся перехід від друкованих (повільних) форматів до швидких (інтернет-телебачення, соціальні мережі) — допомагає комунікувати із аудиторією у часі війни.
Підсумовуючи, Мар’яна Карапінка зацитувала о. Миколу Мишковського і Юлію Завадську: «Медіа трансформуватимуться весь час і з шаленою швидкістю. Потрібно тримати руку на пульсі й дивитися на потреби аудиторії та на те, що Церква повинна робити. Не можна базуватися на пожертвах і лояльності, бо правда важливіша за лояльність. Коли стоїть вибір між правдою і тим, що всі відпишуться, — треба вибирати правду. Якщо ми почнемо загравати з аудиторією, ми втратимо себе».
