Проповідь Блаженнішого Святослава у 12-ту неділю після Зіслання Святого Духа в місті Сигіт (Румунія)
А маємо цей скарб у глиняних посудинах,
щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас (ІІ Кор. 4, 7).
Всечесні та всесвітліші отці!
Достойні представники державної влади!
Вельмишановні очільники української громади, Союзу українців Румунії, національних і культурних осередків українських шкіл у Румунії
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
На наших очах пишеться нова сторінка історії Української Церкви та українського народу. Чи не вперше в історії Господь Бог дозволив мені, як наступникові давніх київських митрополитів ще не поділеного християнства першого тисячоліття, зі святих київських гір приїхати сюди, щоб відвідати українців-греко-католиків славної Мараморощини, де, окрім Буковини, проживає 60 відсотків українців Румунії.
Якісь нові дивні Божі діла об’являються на наших очах. Дякую Господу, що можу бути сьогодні тут, побачити вас, помолитися з вами, обмінятися дарами, які Він нам дарував. Тому нас огортає велика радість, сльози якої бачу на ваших очах. Справді, нині годі стримати емоції.
На цій Божественній Літургії в особливий момент історії до нас промовляє Господь Бог. Він говорить до нас щоразу, коли ми чуємо читання Святого Євангелія. Сьогодні Боже слово об’являє нам Ісуса Христа як найцінніший скарб і найбільше багатство людини. Ми чуємо про те, що Отець Небесний подає в Ньому вічне життя кожній людині, яка вірує. Євангелист начебто передає нам свіжість християнської віри ранньої Церкви. Вказуючи на Ісуса Христа, Іван каже: «… а життя об’явилось, і ми бачили й свідчимо й звістуємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й нам явилося» (I Ів. 1, 2). Життя вічне Бог подає кожній людині, яка причащається Христового життя в Таїнстві Євхаристії.
Євангеліє (Мт. 19, 16–26) розповідає про багатого юнака, який приходить до Ісуса Христа і запитує, звідки взяти вічне життя. Молоді хлопці завжди міряються між собою силою і, навіть не усвідомлюючи цього, зіставляють себе з тим, кого зустрічають, порівнюють з іншими свої фізичні можливості, суспільне становище, спадок, вміння та знання.
Кого бачить в Ісусі Христі багатий юнак? Він передусім бачить жебрака і підсвідомо вважає, що має всього більше. Бачить також Учителя, який, напевно, набагато краще і більше від нього знає закон Мойсея та Священне Писання. І все! Тому він приходить і просить Христа щось ще глибше пояснити з Божого слова. Юнак не бачить в Ньому Бога! Хоча хлопець відчуває, що від цього мандрівного Учителя можна нового навчитися, проте вважати Його ціннішим за своє багатство чи власну праведність у виконанні заповідей — ні, ніколи!
Євангельський юнак не бачить, що те життя вічне, якого він шукає — ось стоїть перед ним! Він не може збагнути, що тим життям є саме Ісус із Назарету і що воно не буде доступним колись, а є перед ним вже тепер! Проте, не зрозумівши цього, неможливо продати все і піти за Христом у Божу досконалість та життя вічне.
Тож у цьому діалозі міряння силою Христос об’являє себе як джерело життя і найвище багатство кожної людини. Це — той найбільший скарб, за який варто віддати все, адже без нього навіть це земне життя не має змісту. Ісус Христос не дає людині більше знання про Бога чи людину — у Ньому і є життя вічне, про яке запитує хлопець.
Коли юнак питає: «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19,16) — він не розуміє, що те життя само прийшло до нього. Треба тільки повірити в нього і його прийняти, у цьому багатстві жити і зростати, ним ділитися. Ось що означає йти за Христом і бути Його учнем.
Апостол Павло говорить про людину, зокрема про Христового учня, як про посудину, у яку Господь вкладає в Таїнстві Хрещення і Миропомазання свій скарб вічного життя: «… Маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас» (ІІ Кор. 4,7). Цей скарб більший від усіх скарбів, які може назбирати собі людина. Із ним не може зрівнятися жодне матеріальне і нематеріальне багатство, яке походить від людського зусилля. Усе, що ми вміємо і можемо, наше майно, знання і вміння, особисті успіхи чи суспільне становище — це всього лише глиняна посудина, у яку вкладає Бог цей скарб. Ми часто хочемо цю посудину зробити кращою і гарнішою, прикрасити, оздобити чи розширити її, але при цьому занедбуємо або втрачаємо той скарб, який у ній захований. Можливо, ми прагнемо до того, щоб збудувати ще одну хату, яка мала б ще більше поверхів і кімнат. Однак якщо немає скарбу, яким є сам Христос, якщо немає життя вічного, то все, чим володіє людина, стає порожнім.
Цікаво, що в ті часи, коли апостол Павло і перші християни проповідували це Євангеліє про життя вічне, яке вже сьогодні дається людині, погани писали на своїх саркофагах: «In nihil ab nihilo quam cito recidimus» («Як скоро ми із небуття в небуття провертаємося») (Corpus Inscriptionum Latinarum, vol. VI, n. 26003). Пошук юнака за вічним життям — це вічне прагнення людини вирватися з того небуття, отого повернення в «ніщо» в кінці земного життя. Намагання жити і не вмирати — це основна потреба молодої людини. Тому юнак просить Христа про життя вічне.
Тутешня громада нашої Церкви добре розуміє, що є найважливішим і найціннішим у житті кожної людини та спільноти. Вікаріат українців-греко-католиків на Мараморощині пройшов важку історію. Він був створений у 1931 році як частина новоорганізованої Марамороської єпархії і проіснував недовгих 20 років. У 1948 році зазнав страшних і жорстоких репресій з боку комуністичної влади, а у 1996 році пережив своє відродження та воскресіння.
Ви були втратили дуже багато, але не найважливіше — віри в Бога, і тому зуміли пережити в’язниці, грабунок і знищення та відродитися. Цією невмирущою силою українського духу, найбільшим скарбом, який вам передали батьки та попередники, є ваша свята Церква-мати. Саме про це говорить сьогодні Христос у Євангелії і звіщає нам автор Послання до євреїв: «Ви бо й разом із в’язнями страждали і грабунок вашого майна ви з радістю приймали, знаючи, що маєте багатство краще і постійне» (10, 34). Цікаво, що апостол Павло каже не будете мати колись, а маєте вже тепер! Маєте Христа — найбільший скарб людини, у якому є життя вічне. Ви маєте його вже в нашій святій Церкві-мучениці! Той живий Христос, який зустрів колись багатого юнака в Галилеї, є між вами тепер і зараз. Однак його потрібно пильнувати і не загубити за всіма іншими клопотами й потребами земного життя.
Як часто люди з вашої громади, української спільноти пускаються на заробітки світ за очі. І хоч вони привозять додому великі гроші, та якщо вони не передадуть своїм дітям віри в Бога, їхній дім залишиться порожнім. Їхні діти швидко розтринькають це земне багатство і пропадуть як для Церкви, так і для народу. А найважливіше — можуть втратити скарб на небі, життя вічне.
Бажаю сьогодні подякувати всім вам, особливо священникам, душпастирям, які дбають, щоб українська громада на Мараморощині не розгубила цього скарбу віри вічного життя, щоб зрозуміла, що є найважливішим у житті кожної людини. Я зрадів, коли дізнався, скільки українських шкіл і класів із навчанням українською мовою існує в Румунії. Мені приємно було бачити дівчаток, які мене вітали хлібом-сіллю. В їхніх очах променіє скарб віри і культури предків.
Переказую вам слова вдячності від ваших братів і сестер з України. Сьогодні тут над нами літав дрон, який знімав нас на відео згори. Натомість в Україні літають дрони, які несуть смерть. Нема такої ночі, коли б на нас не падали з неба смертоносні види російської зброї. У тому краї, де ллється кров, де щодня вбивають людей, але де знають, що хоч у нас можуть забрати все, що хоч нас можуть ув’язнити, обікрасти, — ми вже сьогодні, за словами свідків віри нашої Церкви, маємо те багатство, яке є кращим і тривалішим (пор. Євр. 10, 34). Це багатство — наша віра в Бога. Вона є ключем стійкості та повсякчасного відродження Української Церкви і українського народу. Вічне життя ми носимо в собі, тому маємо силу вічного відродження і перемоги над гріхом та смертю.
Нині в Румунії відкривається нова сторінка нашої спільноти, тому що до вас з України приїжджає багато українців, рятуючись від війни. Чуємо, що навіть у Бухаресті є нова українська громада, яка надіслала мені листа з проханням про священника. Жорстокі обставини війни творять нові нагоди й можливості. Ми ж маємо на них разом вправно відповісти.
Дякую всім, хто приймаєте своїх братів і сестер з України. Дякую румунській владі, нашим громадським і культурним осередкам. Дякую Господу Богу, бо те, чим Він нас збагачує та обдаровує, неможливе в людей, але можливим у Нього (пор. Мт. 19, 26). Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
