Проповідь Блаженнішого Святослава у 20-ту неділю після Зіслання Святого Духа в храмі Святих Сергія і Вакха в Римі
Великий пророк устав між нами…
Бог навідався до народу свого (Лк. 7, 16).
Преосвященні владики!
Всесвітліші, преподобні та всечесні отці!
Достойні браття і сестри в монашестві!
Дорога наша, люба Богові римська, але українська громадо!
Дорогі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні тут, у цьому унікальному храмі, особливий день, особливе свято. Ми зібралися, щоб відсвяткувати престольний празник цього храму — катедрального собору Святих мучеників Сергія і Вакха в Римі.
Це унікальний храм. Можливо, сьогодні мало хто знає, що саме після відновлення сопричастя між Києвом і Римом цей храм був наданий Київським митрополитам Папою Римським як посольство Київської Церкви при Апостольському престолі. Мабуть, коли Папа шукав найкращого знаку, як виявити єдність між Сходом і Заходом, Україною і Римом, він не міг знайти кращого прикладу, символу, ніж мученицький подвиг Сергія і Вакха. Як римські воїни, вони були ведені аж на схід Римської імперії, до Сирії, і там віддали своє життя за Христа. Ми відчували впродовж століть, що тут виявляється в самій сутності, в обличчі Української Греко-Католицької Церкви єдність християнського Сходу із латинським Заходом.
У цьому храмі спочиває мій великий попередник, митрополит Київський Рафаїл Корсак, який прибував до Риму, щоби старатися про беатифікацію святого священномученика Йосафата, чотирьохсотріччя мучеництва якого ми так урочисто цього року відзначаємо.
А ми всі, колишні студенти, а нинішні священники, монахи, монахині та єпископи, бачили ще одне переродження цього храму. Із маленької каплиці студентського дому він відчинив свої двері для українських паломників як римська парафія, створена ще патріархом Йосифом Сліпим. Пригадую, як у списку цієї парафії в 1994 році був тільки один парафіянин… Однак потім сотні українських жінок стукали до дверей цього храму. Завдяки вам, дороге віруюче жіноцтво, ми сьогодні маємо український екзархат в Італії і цей храм перетворився на катедральний собор. Тому в день цього храму, який вписав важливі сторінки в книгу історії єдності між Києвом і Римом, ми молимося у Вічному місті за нашу українську землю, яка спливає кров’ю.
Однак у цьому храмі єднаються різні частини Христової Церкви не тільки географічно. Сьогодні Господь Бог у своєму Євангелії відкриває нам ще один вимір тієї дійсності, яка пульсує Божою силою тут, на цьому місці, де Він приходить до своїх людей, спішить до свого народу.
Ми сьогодні чуємо про один випадок із місії Ісуса Христа, коли Він прибуває до міста Наїн і бачить, що люди плачуть, бо з міської брами виносять мертвого юнака — єдиного сина в матері-вдови. Усе місто вийшло супроводжувати цю похоронну процесію. Ми добре знаємо, що в ті часи у Святій землі міська брама була місцем, де відбувалися важливі суспільні події, де, як відкривають археологи, люди молилися і мали храми. Міська брама була, з одного боку, найбільш вразливим місцем у фортифікаційній споруді, а з іншого — простором зустрічі людей. І ось, мабуть, усе місто почувалося причасним до горя тієї жінки-матері, — почувалося заручником смерті. Мабуть, кожного жителя мали винести тією самою дорогою, через ту саму браму, коли він подорожуватиме з міста живих до міста померлих.
Проте до того міста приходить Христос, — приходить до горя, плачу, болю і страждання матері, яка разом із сином втратила надію на будь-яку допомогу в старості (як бездітна вдова, вона не матиме в тому суспільстві жодних громадянських, цивільних прав). Спаситель занурюється в той простір смерті, торкається своєю рукою мертвого тіла сина, і промовляє: «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14). Він торкається глибини розпачу тієї жінки і повертає їй радість. Каже євангелист: «Побачивши її, Господь зглянувся над нею і сказав до неї: „Не плач“» (Лк. 7, 13). Повертає сина матері, повертає надію безнадійній, повертає життя місту, яке рухалося до міста померлих.
Ключем до розуміння того, що сталося, є вигук людей, які це бачили. Цей вигук має дві частини: «Страх огорнув усіх, і вони прославляли Бога та й говорили: „Великий пророк устав між нами“, і: „Бог навідався до народу свого“» (Лк. 7, 16). Воскрешаючи сина вдови, Христос начебто повторює життєву історію пророка Іллі, який свого часу воскресив сина вдови (пор. І Цар. 17, 23) і якого ізраїльтяни називали найбільшим серед старозавітних пророків. Але Господь перевищує його [Іллі] важливість і силу. Спаситель показує, що до людей приходить не пророк, не якась людина, а сам Бог. Адже де навідується Бог, там все змінюється. Простір смерті перетворюється на простір життя, замість сліз приходить радість, замість розпуки — надія.
«Бог навідався до свого народу» — це центральні слова книг Нового Завіту, тому що вони завжди були пов’язані з якоюсь особливою Господньою дією стосовно людини. Пригадаймо, як Бог навідався до ізраїльського народу в єгипетській неволі і визволив його. Пригадаймо, як Бог навідався до свого народу, коли той знемагав через свої гріхи у вавилонській неволі і повернув його з чужини до рідної землі, дав йому відбудувати храм і місце перебування Божої слави. Однак тепер Бог приходить до свого народу, щоб дарувати йому життя і воскресіння.
Дорогі в Христі брати і сестри! Ми чуємо, що прохання, молитва людини до Бога «Прийди!» є джерелом сили і стійкості християн усіх часів. Ми молимося до Духа Святого: «Прийди, і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни». У найбільших муках і стражданнях ранні християни навіть тут, у Римі, молилися: «Прийди, Господи Ісусе!». Бо коли Бог приходить, із Ним приходить перемога християн над поганами, перемога життя над смертю. Ті слова: «Прийди, Господи Ісусе!» — наче серцевина молитви новозавітної Церкви, яка прикликає другий прихід Ісуса Христа, остаточну перемогу добра над злом (пор. Одкр. 22, 17), наближає день воскресіння всіх померлих, спасіння людини і відкритого для неї вічного життя.
Слухаючи ці слова про простір смерті, про сльози, про скорботну матір, ми бачимо нашу Україну, яка страждає і плаче. Сьогодні багато таких похоронних кортежів прямує містами і селами нашої Батьківщини під гаслом «На щиті». Наш народ на колінах зустрічає своїх героїв, які повертаються бездиханними додому із фронту. Хто може втішити нині Україну? Хто може втерти наші сльози? Але ми невтомно молимося: Прийди, Господи Ісусе, і перетвори простір нашого життя на життя вічне, простір смерті на перемогу над злом!
Святкуючи престольний празник цього храму, ми слали свідками того, як Господь у Святій Євхаристії спішить до нас, перебуває з нами, крокує з нами дорогами цього земного життя. Ми подібно до свідків воскресіння єдиного сина матері вдови, які, вдивляючись в історію римської громади в цьому святі, з острахом кажуть: «Бог тут навідався до свого народу»!
Ми нині бачимо, що дехто хоче експортувати смерть і війну на весь світ. Палії війни намагаються розширити війну на інші країни, щоб прикрити свої невдачі в Україні. Бачимо, як люди тривожаться можливими терористичними атаками будь-де, зокрема тут, у Римі. Як нам сьогодні потрібно відчути, що Бог нас не покине! Бог рухається до нас. Тому Послання Синоду Єпископів нашої Церкви, яке ми написали в Римі, скеровуючи його до нашої світової громади, так і називається: «Я тебе не покину!». Це — Боже слово до людини всіх часів і народів. Це слово вашої Церкви-матері до вас, хоч би де ви були, хоч би в якому розпачі перебували, хоч би які гіркі сльози лились із ваших очей. Ми знаємо, що Бог нам каже: «Я тебе не покину! Я до тебе навідаюся! Я торкну тебе, як того сина, єдиного в матері-вдови».
Ми просимо: Господи, прийди, навідайся до Твого українського народу! Дай нам силу вистояти у цій борні, дай нам можливість, побачивши Тебе між нами, сказати весь світ: «Бог навідався до народу свого». Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
