Проповідь Блаженнішого Святослава у 22-гу неділю після Зіслання Святого Духа
… Навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять (Лк. 16, 31).
Преосвященні владики!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні Боже слово змальовує нам ікону нашого життя — показує наше дочасне існування, життя в цьому світі, і дає нам можливість почути голос вічності. Ця унікальна притча про багача і Лазаря, яку розповідає євангелист Лука, настільки глибока й промовиста, що годі її відразу збагнути.
Роздумаймо лише над деякими моментами всього багатства Божого слова, яке нам нині посилає Господь. Цю притчу можна умовно поділити на дві частини. Перша описує суспільство, у якому панує соціальна нерівність і зневага до гідності людини. Лука, підсумовуючи різні цитати, вислови Священного Писання Старого Заповіту, вказує на багача, який навіть за описом одягу подобає на тогочасного царя. Бо справді лише дуже заможна людина могла одягатися в кармазин і вісон, тобто царський одяг, і щодня бенкетувати.
Проте на порозі його дому лежить Лазар. Наголошуючи на тому, що ніхто не хотів допомогти цьому біднякові, євангелист, начебто підсилюючи напругу протилежності цих персонажів, каже, що собаки приходили лизати його рани. Бачимо людину, гідність якої зневажена. Той бідняк не хоче нічого, тільки простягає руки за крихітками хліба, які падають зі столу багатія, але й цього не отримує.
Спитаймо себе: де в описаному суспільстві, у цих різко протилежних постатях присутній Бог? Бо часто в наших суспільних, політичних, навіть національних обставинах ми шукаємо Його присутності, питаємо: Боже, де Ти? Спонукаючи нас до пошуку відповіді ні це запитання, Лука ставить під сумів тогочасні уявлення про ознаки Господнього благословення і покарання. Вважалося, що багатство — благословення, а бідність і страждання — прокляття. Цю напругу між благословенням і прокляттям Бог немовби підкреслює, згадуючи, що собаки приходили лизати рани Лазаря (пор. I Цар. 16, 4).
Однак із перспективи вічності відбувається докорінна переоцінка ієрархії цінностей. Святий Іван Золотоустий зауважує, що Лазар — це образ Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Бо ж Він ототожнив себе із останньою зневаженою людиною: «Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному з Моїх братів найменших — Мені також ви того не зробили» (Мт. 25, 45). Ім’я Лазар означає «Бог допомагає». Христос узяв на себе природу кожної людини всіх часів і народів. Ми часом називаємо тих, хто не має достатку, жодної підтримки і надії, людьми вбогими, тому що Бог єдиний, хто чує їхній крик.
Друга частина цієї історії є повною протилежністю до першої, і саме на неї Господь Бог скеровує наш духовний зір, ставлячи наприкінці притчі все на своє місце. Соціальна несправедливість, зневага людини не триватиме вічно і ніколи несправедливість не матиме останнього слова. Момент істини настає у хвилину смерті.
Ми простежуємо тут певну іронію, з якою Лука описує всі події, перебуваючи немовби в потойбіччі. Навіть тоді, коли цей чоловік мучиться у вогні, євангелист продовжує звати його багачем. Як з’ясувалося, жодного багатства він не назбирав, натомість він є проклятий, тому що не зустрів, не побачив живого Бога, який щодня стукав у його двері.
Ще одна іронія — багатий просить: «Отче Аврааме, змилуйся надо мною і пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець пальця свого й прохолодить язик мій, бо я мучуся в полум’ї» (Лк. 16, 24). Аж тепер він зауважив Лазаря і, відчуваючи тяжкі муки, просить в нього допомоги. Багатій просить бодай одного пальця, байдуже, що відкинув цілу руку, яку цей убогий простягав до нього щодня, сидячи перед його ворітьми.
А завершальна фраза, яку промовляє батько Авраам, є дуже глибоким Божим посланням, начебто стуком до тих, хто слухає це слово. Багач нарешті відчув, так би мовити, «корпоративну відповідальність». Він згадав, що має на землі таких самих, як він, немудрих родичів і каже: пошли того Лазаря до них, щоби вони не потрапили на це місце мук (пор. Лк. 16, 27–28). Авраам відповів: «Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають… Як вони не слухають… то навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять» (Лк. 16, 29. 31).
Тут Лука наче вказує, що вже приходив той, хто воскрес із мертвих. Сам Господь Ісус Христос встав із мертвих, і це Його, воскреслого, проповідує Церква аж до завершення земного часу нашого життя. Якщо людина не зможе відчути крику убогого Лазаря сьогодні, якщо не повірить у воскреслого на третій день Спасителя, якого проповідує Церква, то навіть якби хтось із її воскреслих родичів до неї прийшов і розповів їй про вічність, і тоді не повірить, бо її серце стає закам’янілим, нечутливим до жодного людського болю, а отже, й до Бога.
Слухаючи це «послання з вічності», ми поминаємо невинно убієнних українців, заморених голодом. Ми сьогодні чуємо послання цих жертв Голодоморів до сучасного українця. Вони говорять Божим словом: якщо ви відречетеся від вашої віри в Бога, від вашої гідності та свободи, отримаєте голодомор! Бо скільки українців, Лазарів, на вулицях Києва в ті часи простягали руки до тих, що загорталися в червоний вісон і називали себе новими будівничими совєтського раю. Носії сталінської безбожної ідеології прирекли тих убогих на вірну, голодну смерть. І навіть сьогодні, коли Україна свідчить про злочини совєтського режиму, є такі, що не вірять, не чують, затуляючи вуха, а отже, не бачать і тепер тієї Божої руки, яка з України стукає у двері сумління людей різних країн земної кулі. Ті, що сьогодні вважають себе спадкоємцями сталінських звершень, вкотре несуть на наші землі морок геноциду, зневажають Бога й людину, і навіть коли б невинні жертви Голодомору із мертвих воскресли, як свідки їхніх злочинів, — не повірять!
Поминаючи цієї неділі заморених Великими голодом дітей України, звернімо увагу на тих Лазарів, які, можливо, спочивають перед нашими дверима, на мільйони українців, яких війна позбавила домівки, і вони потребують нашої солідарності й допомоги.
Вся іронія цієї притчі полягає в тому, що рука вбогого нічого не забирає, а слугує рукою допомоги тим, що живуть у відносному достатку чи мають менше потреб, ніж ті, що прохають. Вміймо сьогодні почути крик убогих, побачити їхню руку. А тоді будьмо певні — у вічності разом із ними спочинемо на лоні нашого батька Авраама.
Зараз ви станете свідками ще однієї події. Ви побачите народження нових священників для Київської архиєпархії. Це особливий дар, вияв Божої любові не тільки до тих чотирьох хлопців, які сьогодні стануть Христовими священниками, а й до нашої Церкви, України. Бог посилає тих, хто буде кормити свій народ хлібом небесним — Тілом і Кров’ю нашого Спасителя.
Дорогі отці! Дозвольте мені звернутися до вас словом святого Івана Золотоустого, який закликає бути чутливими до голосу вбогих: «Хочеш вшановувати Тіло Христове? Не дозволь, щоб воно було зневажене в його членах, тобто у вбогих, які не мають у що зодягнутися. Не потрібно вшановувати його у храмі шовковими покривалами в той час, коли забуваєш про Нього, що страждає назовні в холоді і наготі. Той, хто сказав: „Це є Тіло Моє“, стверджуючи слово дійсністю, також сказав: „Я був голодний і ви не дали Мені їсти“ (Слово на Євангеліє від Матея, 50). Отож, коли шукатимете допомоги для себе, для свого духовного життя, якщо буде потреба допомоги для розвитку наших громад, пам’ятайте про руку Лазаря, через яку Божа поміч сама до вас прийде, як тільки ви зможете її побачити, почути і прийняти.
Хай всемилостивий Господь благословить кожного з нас мудрістю прожити земне життя так, щоб гідно підготуватися до життя у вічності й отримати спадкоємство з праведниками та святими. Пам’ятаймо, що кожна людина має пройти крізь смерть, цей момент свого життя. Але смерть не кінець. Це перехід у вічне життя. І хай воно для нас усіх буде благословенним, щоб там ми одержали нагороду за всі наші болі, невигоди, скорботи і страждання в дочасному, земному житті. Хай Божа сила і правда врятує кожного, хто вірує! Амінь.
