Проповідь Блаженнішого Святослава у 24-ту неділю після Зіслання Святого Духа
Сьогодні ми відзначаємо Всесвітній день волонтера і добровольця. Євангельська історія про зустріч Божої сили і людської немочі, про оздоровлення, про перемогу Христа-Спасителя над смертю, яку ми сьогодні почули, по-новому відкриває нам сенс волонтерської діяльності. Найбільшим волонтером і добровольцем є Господь Бог. Він добровільно стає нашим ближнім, перебуває поруч із нами, лікує нас, вирішує всі наші життєві проблеми і труднощі. Як той вічний волонтер, приходить і каже: «Дай Мені свою біду, а Я дам тобі свою силу».
Дочко, віра твоя спасла тебе, іди в мирі!
Лк 8, 48.
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Достойні сини і доньки нашої Церкви в Україні та різних куточках світу, що зараз разом із нами моляться за допомогою трансляції «Живого телебачення»!
Дорогі парафіяни Патріаршого собору в Києві!
Слава Ісусу Христу!
У сьогоднішньому Божому слові євангелист Лука, якого вважають першим іконописцем, дуже глибоко, детально пише нам словесну ікону Ісуса Христа, нашого Бога, як джерела життя і здоров’я людини. Ми багато разів чули в різних євангельських текстах, що Господь Бог є джерелом життя, яке вічно пливе. Маючи до нього доступ, людина може пережити навіть власну смерть, бо перед нею [людиною] відчинені двері вічного життя. І саме цю можливість зачерпнути з вічного джерела життя і здоров’я ми називаємо вірою в Бога.
У книзі Псалмів натрапляємо на різні метафори, які вживаються для окреслення стосунку між джерелом життя і людиною як найбільшого прагнення людської істоти. Згадаймо, зокрема, таке: як олень прагне джерел водяних, так душа моя прагне живого Бога (пор. Пс. 42 (41), 1–3). А в іншому місці псалмоспівець каже: «Господь — мій пастир: нічого мені не бракуватиме. На буйних пасовиськах Він дає мені лежати; веде мене на тихі води. Він відживляє мою душу, веде мене по стежках правих імени ради свого. Навіть коли б ходив я долиною темряви, — я не боюся лиха, бо Ти зо мною (Пс. 23 (22) 1–4).
Сьогодні ми бачимо ще одну унікальну рису того джерела, яке вічно пливе життям людини. Це джерело не якесь далеке, недосяжне для нас. Навпаки: воно динамічне, і в особі Христа-Спасителя само рухається до людини. У першу мить спадає на думку, що ми шукаємо Бога, та насправді це Він шукає нас. Тому каже пророк Єремія: «Боже, поверни нас до себе і ми повернемося» (Пл. Єр. 3, 23). Це була молитва депортованих синів Ізраїлю, які на чужій землі плакали за своїм Єрусалимом.
Як розповідає нинішнє євангельське читання, до Ісуса приходить батько і благає про допомогу, бо вмирає його 12-річна донька. Спаситель покидає все і вирушає туди, куди його кличе чоловік. Проте дорогою стається ще одна подія. Жінка, яка була хвора на кровотечу і не могла вилікуватися, хоч витратила весь свій маєток на лікарів (відома багатьом із нас ситуація), у глибині свого серця сказала, що стане здорова, як тільки торкнеться краю Його одягу. І так стається. Поки Христос спілкується з тією жінкою, до начальника синагоги приходить слуга і повідомляє, що його донька померла і вже нема потреби турбувати Вчителя. Проте Спаситель каже до батька, щоб той не боявся, а тільки вірив — і вона спасеться.
Ця історія жінки та дівчинки, зупинки кровотечі та воскресіння, була предметом глибоких духовних роздумів Церкви від ранніх століть християнства. Ми маємо унікальний коментар щодо тих подій святого Єфрема Сирійського.
Перше зауваження автора коментаря: і жінка, і дівчинка в євангельському тексті називаються одним і тим самим словом «донька». Христос каже до жінки: «Донько, віра твоя спасла тебе». Так само батько говорить про свою дівчинку: «Донька моя лежить у небезпеці смерті». І в тому, і в тому випадку Христос бачить передусім те, ким є особа, до якої Він спішить, і лише потім вказує на той стан, у якому вона перебуває.
Друга цікава риса, про яку говорить святий Єфрем: жінка потерпала від кровотечі 12 років — рівно стільки прожила ця дівчинка, яка ось померла, коли Христос ішов до неї, щоб повернути їй життя і дати йому повноту. Тобто між цими двома життєвими ситуаціями є суттєва подібність.
Святий Єфрем каже, що цією історією Господь Бог хоче нас навчити правильно вірити. Що означає вірити? Що таке віра? Ми часто називаємо себе віруючими людьми… Спілкуючись між собою, ми зазвичай хочемо показати іншому свої сильні сторони, а те, що немічне, перетворюється на наш особистий секрет. Ми боїмося, що інші люди відкриють наші слабкі сторони, тому що це робить нас дуже вразливими. Натомість стосунки з Богом, як твердить ранньохристиянський автор, потрібно будувати по-іншому. Йому належить відкрити, показати те, що в нас найслабше: усі болі, обмеження, навіть страхи. Тож позиція віруючої людини подібна до позиції хворого, який розповідає свої секрети лікареві. Святий Єфрем зазначає, що тоді людська неміч зустрічається з Божою силою.
Звернімо увагу на слова Ісуса Христа: «Хтось торкнувся до Мене, бо Я чув, як сила вийшла з Мене» (Лк. 8, 46). Петро зауважує на ці слова, що навколо товпиться багато народу, будь-хто міг Його штовхнути. Товпилося багато, але торкнулася тільки одна.
Вірити означає довірити своє найслабше Богові. Божа сила виходить назустріч людській немочі і зупиняє нашу кровотечу. Кровотеча в біблійному розумінні — це поступова втрата життя, яка обов’язково веде до смерті. Вірити означає дати Богові торкнутися наших найглибших ран, найбільшої біди, і відчути Його цілющу десницю.
Христос говорить жінці, що її спасла віра. Де є джерело життя — навіть смерть, найбільша неміч людини, перетворюється на сон. Проте Божа сила і любов сильніша за смерть.
Коли Спаситель ствердив, що дівчинка не померла, а тільки спить, з Нього всі сміялися. Мовляв, нічого не вдієш у цій ситуації. Однак Христос виявив повноту свого Божества як переможець смерті і джерело життя.
Сьогодні ми відзначаємо Всесвітній день волонтера і добровольця. Євангельська історія про зустріч Божої сили і людської немочі, про оздоровлення, про перемогу Христа-Спасителя над смертю, яку ми сьогодні почули, по-новому відкриває нам сенс волонтерської діяльності.
Найбільшим волонтером і добровольцем є Господь Бог. Він добровільно стає нашим ближнім, перебуває поруч із нами, лікує нас, вирішує всі наші життєві проблеми і труднощі. Як той вічний волонтер, приходить і каже: «Дай Мені свою біду, а Я дам тобі свою силу».
Ми сьогодні особливо дякуємо людям, які, не чекаючи «команди згори», якогось примусу, особистої вигоди чи меркантильного інтересу, спішать за велінням сумління на допомогу тим, хто слабкий і перебуває в потребі.
Волонтерська діяльність від початку лежала в основі існування християнських громад і спільнот. Добре серце, безкорисливе служіння в ім’я Боже є тією душею, силою, яка виходить за межі церковних громад і осередків і стає рушійною силою суспільства, — силою, яка допомагає вистояти в найтяжчі періоди.
Ми бачили вибух волонтерства в часи Майданів. Саме завдяки нашим волонтерам і добровольцям ми ще існуємо як вільна і незалежна держава.
Пригадуєте, як наші хлопці, майже без зброї, грудьми йшли затуляти свою Батьківщину, рятувати її від певної загрози? І тоді ми мобілізувалися, щоб підтримати наших добровольців.
Волонтерська діяльність і добровольчі рухи вкотре рятують наш народ, нашу державу. Тому сьогодні ми молимося, щоб оте вічне джерело життя, здоров’я і сили через руки волонтерів дійшло всюди, де є люди, подібні до вищеописаних жінки та батька, які вважали, що все пропало, але отримали світло надії.
Важливо, щоб ми, християни третього тисячоліття, вміли правильно будувати стосунки з нашим Богом, як сини і доньки, довіряючи вповні своє сьогодення і майбутнє тому Єдиному, у руках якого лежать життя та історія людства і світу. Це до кожного з нас сьогодні каже Христос: не бійся, тільки віруй.
Хай ці слова стануть нашою силою в часи великої тривоги, яку ми тепер переживаємо. Хай Божа благодать стане тією внутрішньою силою християнського свідчення, на яке чекають люди в Україні та всьому світі. Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
