Проповідь Блаженнішого Святослава у четверту неділю Великого посту
Вірую, поможи моєму невірству! (Мр. 9, 24).
Слава Ісусу Христу!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Продовжуємо нашу духовну мандрівку до Великодня, до Воскресіння Христового. Нинішнє євангельське читання вже дуже чітко проголошує нам нашу мету. Ми рухаємося, щоб споглядати Спасителя, якого видадуть, уб’ють, але який через три дні воскресне. Кожна наша великопісна мандрівка має певний динамізм: кроки, які ми робимо, перегукуються з духовними етапами, подіями, що їх переживав свого часу ізраїльський народ у пустелі, коли рухався в пасхальній ході від єгипетського рабства до свободи, до обітованої землі. Ті події є наче передвісниками того, що чекає на кожну людину, яка бореться із власним гріхом і прямує від рабства до свободи, до свята Воскресіння. Для того щоб освітити нашу великопісну дорогу світлом Божого слова, сьогодні свята Церква ставить перед нашими очима глибоку, духовну подію, яку ми маємо пережити і зіставити з особистим духовним досвідом.
Ми бачимо Ісуса Христа як нового Мойсея, який сходить із гори після свого преображення, у якому учні побачили Його божество, що виявлялося через тіло. Вони спускаються разом із Учителем і розмовляють між собою про те, що означає воскреснути з мертвих. Розмова про воскресіння зударяється з проханням батька. Христос сходить із учнями начебто до конкретного людського життя. Мабуть, у першому ж селі біля підніжжя тієї гори приходить до Спасителя батько із проханням допомогти його синові, якого тяжко мучив німий і глухий злий дух.
Вислухавши чоловіка, який представив свою тяжку ситуацію, Христос вимовляє дивну фразу: «О роде невірний! Доки Я буду з вами? Доки вас терпітиму?» (Мр. 9, 19). Про що йде мова? Чому Він дорікає батькові, який Йому приносить свою біду? Далі батько описує стан сина, який опанований злим духом. Треба зауважити, що це опанування злим духом вражає здатність людини спілкуватися з Богом. Згідно із Старим Заповітом, людина, щоб відчути Бога, мусила мати відкритий слух, а щоб відповісти, повинна була володіти словом. Злий дух вражає саму здатність людини спілкуватися із Творцем, чим відриває її від Нього. Ще однією ознакою розриву спілкування людини з Богом є впадання у крайнощі. Злий дух поневолює і кидає юнака то у вогонь, то у воду, щоб його погубити.
Батько визнає свою останню і єдину надію на Учителя, який, на його думку, може йому допомогти. Христос йому каже: «Все можливе тому, хто вірує» (Мр. 9, 23), а чоловік крізь сльози відповідає: «Вірую, поможи моєму невірству!» (Мр. 9 24). І Господь діє! Звільняючи хлопця від влади злого духа, Христос показує, що, незважаючи на невірність людини, Бог є вірним. Він виконує свою частину завіту — довершує діло спасіння людини, яке запечатає як Новий Завіт у власній крові хресною смертю і воскресінням.
Для того щоб ми, сучасні слухачі Божого слова, зрозуміли глибину цієї події, збагнули зміст цього діалогу між батьком і нашим Спасителем, зробімо так, як Святі Отці. Аби пояснити одну сторінку Святого Письма, вони шукали іншої. Тож Священне Писання само себе пояснювало.
Ми знаємо, що одна з головних подій мандрівки Ізраїлю пустелею до обітованої землі теж відбулася біля підніжжя гори, Синайської гори. Там Бог уклав зі своїм народом союз. Ізраїльтяни урочисто пообіцяли виконувати всі умови договору, проте відразу зламали його, показали свою невірність.
Мойсей, піднявшись на гору, отримує від Бога Десять Заповідей. А коли спускається донизу, то чує, що на долині, у таборі, свято. Народ створив собі золотого тельця і поклоняється йому! (пор. Вих. 32, 1–20). Той самий народ, який обіцяв вірність, виявив свою невірність, ба більше, став ідолопоклонником: будучи покликаним до особистого, синівського стосунку з Богом, опускається до тваринного рівня!
Знаємо, як далі розгорталися події. Мойсей розбиває таблиці з Божими заповідями, стирає в порох тельця. Той порох розчиняють водою і змушують народ його випити. Це наче прокляття невірної блудниці (пор. Чис. 5, 11–31). Народ проявив себе як рід невірний, прелюбодійний і грішний, як скажуть про нього пророки, які саме ідолопоклонство називатимуть перелюбом Божого люду.
Так вірність Бога біля Синаю зустрічається з невірністю щойно усиновленого Ним народу. Щось подібне стається в сьогоднішньому Євангелії: вірність Бога в особі Сина Божого зустрічається з невірністю єврейського люду щодо невірного роду. «Доки Я буду з вами? Доки вас терпітиму?» — ці слова Спасителя передають обурення Мойсея, який сходить із гори і бачить, що несила терпіти народ, котрий недавно клявся у вірності Богові, обіцяв виконувати умови завіту — Божі заповіді, бачив чудеса і був врятований у Червоному морі від війська фараона, і ось за хвилину все забув, відцурався від Бога, який Його спасає!
«Вірую, поможи моєму невірству!». Ми часто чуємо про віру в Бога. Євангельські події історії виходу Ізраїлю з єгипетської неволі відкривають нам глибинне значення поняття віри, описуючи його як вірність. Справді, для людини, яка вірна Богові, немає нічого неможливого. Навпаки, якщо особа стає невірною Йому, власному покликанню, то перестає бути Божою людиною. Народ, який стає невірним через відмову бути Божим народом, відразу потрапляє в рабство.
Якраз через ламання життєдайного стосунку з Богом, вірності Йому в людину вдирається дух, який кидає її в крайнощі. Першим наслідком акту невірства є ідолопоклонство. Людина намагається маніпулювати Богом. Будує власне уявлення про Нього. Радше вірить собі, своїм фантазіям, бажанням, хтивості, аніж живому Богові. Проєкція її сподівань на потойбічні сили перетворюється на її ідола, особистого золотого тельця. У такий спосіб вона стає рабом крайнощів.
Пригадую розповідь одного чоловіка про його духовний досвід. Це був старий сивобородий голландець, який привіз до Гошівського монатиря для освячення дзвони, виготовлені в Голландії. Він сказав мені таке. Коли людина стає невірною Богові, з нею відбувається щось дивне. Вона стає носієм ідеології, навіть християнської, яка кидає її у крайнощі на власну погибель. А справжній, вірний Богові християнин серед бурхливого житейського моря має якір надії на Божу вірність (про що чуємо в сьогоднішньому апостольському читанні, Євр. 6, 13–20). Він для «правих» завжди буде «лівим», а для «лівих» — «правим»; для матеріалістів — занадто духовним, а для спіритуалістів — занадто матеріальним. Чому? Бо вірний Богові християнин є завжди там, де Христос, — у центрі.
Ми відчуваємо, що вірність покликанню є необхідною умовою дозрівання у вірі, зростання в життєдайному стосунку повного довір’я Богові. Наша Церква кличе нас до конкретного завдання — вірності в молитві й пості. Навіть більше, Христос каже нам, що лише молитвою і постом можна вигнати німого і глухого духа, впорядкувати стосунки з Богом і самим собою.
Молитва і піст — це визвольні речі. Кожен із нас уклав особистий завіт із Богом, у якому Він нам вірний, проте ми, можливо, щодня виявляємо власну невірність у маленьких речах. Наскільки я вірний (вірна) своєму християнському, священничому, монашому покликанню? Перевіряючи стан нашої вірності Богові, — вірності особистої, церковної, народної, можемо сказати разом із батьком: «Вірую, поможи моєму невірству!».
Нещодавно весь український народ сколихнули кадри розстрілу російськими вбивцями українського солдата, який вигукнув перед обличчям смерті: «Слава Україні!». Бачимо, що сьогодні ключем нашої незламності є віра в Бога. Силою віри, для якої немає нічого неможливого, є вірність покликанню. Віра — це спосіб життя, особисте завдання і наказ до дії; це покликання, яке випливає з нашого Хрещення; це вірність військовій присязі наших військовослужбовців; це вірність клятві Гіппократа наших медиків; це подружня вірність чоловіка і дружини; це вірність священничій присязі та монашим обітам нашого духовенства й монашества.
На нас у військових обставинах чигають певні небезпеки. Війна — це час, який народжує героїв вірності Богові та Україні, але водночас викриває зрадників. Ще одним викликом нашого часу є ідолопоклонство власному «я» та особистому чи загальнонародному успіху. Бо щоразу, коли ми досягаємо успіху, чи то військового, чи то гуманітарного, чи навіть духовного, то маємо спокусу думати, що це нам самим вдалося. Ми приписуємо собі силу, якою можна перемогти, — будуємо собі золотого тельця наших часів і обставин, внаслідок чого нас починає кидати в крайнощі: емоційні, моральні чи навіть суспільно-політичні. І знову вірність Бога, яку особливо відчуваємо в цих драматичних обставинах, зустрічається з невірним родом нашого суспільства.
Якщо ми, ведучи боротьбу з російським агресором, станемо невірними нашому християнському покликанню, зрадимо нашу тотожність як Божий народ, то відразу опинимося серед обставин безсилля перед злим духом, про якого кажуть апостоли: «Чому ми не могли його вигнати?» (Мр. 9, 28). Христос відповідає сьогодні їм і нам: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом». Тому дуже важливо, щоб ми всі під час цієї війни постили й молилися, аби Господь Бог скріпив нашу віру. Лише тоді, коли ми усвідомимо, що наша сила і стійкість виходить із віри, із глибокого стосунку з Богом, то дамо можливість Святому Духові діяти в нас і зможемо перемоги, бо «все можливе тому, хто вірує» (Мр. 9, 23)!
Ми знаємо, що Бог є вірним! Він виконує свою частину завіту — довершує діло спасіння Божого народу України, яке запечатав як Новий Завіт у власній крові хресною смертю і воскресінням! Нехай Його вірність допоможе нам бути віруючими. Ми сьогодні разом із тим батьком кажемо: «Господи, віруємо, поможи нашому невірству!». Амінь.
† СВЯТОСЛАВ