Проповідь Блаженнішого Святослава у десяту неділю після Зіслання Святого Духа та в день святкування десятиріччя «Живого телебачення»
Все можливо тому, хто вірує (Мр. 9, 23).
Преосвященний владико Степане!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Достойні брати-семінаристи!
Дорогі брати і сестри в різних куточках землі та світу, які моляться з нами за допомогою «Живого телебачення»! Це вже традиційне привітання, що його я скеровую до дітей нашої Церкви в усьому світі, які об’єднуються з нами в молитві за посередництвом цього унікального, справді живого, медіаресурсу.
Проте сьогодні особливо вітаю друзів «Живого телебачення», які прибули на цю живу зустріч — вже без посередників — до нашого Патріаршого дому у Львові. Звертаюся до вас нашим християнським привітом: «Слава Ісусу Христу!».
Коли ми думали з отцем Богданом Прахом, архітектором цього терену, як нам поєднати Львівську духовну семінарію, богословський факультет Українського католицького університету та навчальний простір для нашого монашества, то планували, що тут буде чернеча гора. Тоді ми не могли собі уявити, що на цьому місці відбудеться така велелюдна подія, на якій збереться стільки дітей нашої Церкви, щоб слухати Боже слово, причащатися Тіла і Крові нашого Спасителя та просто щоб бути разом, ділитися радістю справжньої, живої зустрічі.
Нинішнє Євангеліє (Мт. 17, 14–23) говорить нам про дуже глибоку зустріч — всемогутньої Божої сили та людської немочі. З одного боку — Христос, повний Духа Святого, Син Небесного Отця, а з другого — син батька, чоловік, навіжений злим духом. Ця зустріч має якісь унікальні плоди. Вона визволяє, дарує свободу, ба більше — дає таку силу, якою навіть апостоли перед тим не могли похвалитися.
Цей євангельський текст можна умовно поділити на три частини. Спочатку ми чуємо молитву батька за сина, який кидається у крайнощі, то у вогонь, то у воду. Чоловік б’ється у своєму безсилі, бо не може допомогти. Він навіть приносив сина до учнів, яким Христос дав владу виганяти нечистих духів та зцілювати будь-яку неміч (пор. Мт. 10, 1), але й вони не могли нічого вдіяти. Лише слово Христа дає свободу, здоров’я, радість.
Друга частина — це начебто таємна лекція. Учні, яким боліло їхнє безсилля, прийшли до Вчителя і спитали, чому їм не вдалося вигнати злого духа. Христос говорить про слабкість їхньої віри. Навчає, що справжня віра дає людині змогу перевертати гори, здійснювати те, що тільки людськими зусиллями робити неможливо.
Наприкінці — це, мабуть, найважливіша частина цього Євангелія, яку ми часто не слухаємо до кінця — Божественний Учитель говорить своїм учням про майбутнє, про свою смерть, своє розп’яття на хресті та триденне воскресіння.
Що пов’язує ці три частини в одне-єдине Боже слово, яке до нас скероване? Це якраз слово про воскресіння! Бо вірити означає не просто щось приймати на віру, як ми кажемо, а носити в собі життя воскреслого Христа.
Диявола можна перемогти тільки силою розп’ятого і воскреслого Спасителя. Лише ставши свідками триденного Христового воскресіння і посвідчивши це на весь світ, апостоли зрозуміли, у що — а радше в Кого! — вони увірували і в якого Спасителя покликані навчати вірити всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа (пор. Мт. 28, 19–20)!
Отож спитаймо себе: що ж таке справжня віра, яка, навіть будучи маленькою, як гірчичне зерно, дає людині силу долати всі життєві труднощі? І ось сьогодні ми чуємо відповідь на це запитання.
Віра — це не тільки людські емоції, переживання, хоча вони мусять бути, адже треба довіряти тому, Кого чуєш і Кому віриш. Віра — це не тільки воля, людські зусилля людини, хоча й вони мусять бути, бо треба хотіти вірити. Рішення вірити в Бога має бути свідоме і добровільне, щоб сприйняти те, що проголошене у Святому Євангелії. Віра — це також розум. Святий Августин сказав: «Я вірю для того, щоб розуміти, і розумію, щоб вірити» (пор. Serm.118, 1).
Отже, віра в Бога — це якийсь вчинок людини, що перевершує силу і здатність людської істоти, перевершує її саму. Вірити означає бути вщепленим, вживленим у тіло воскреслого Ісуса Христа, у Його пульсуючу силу, яка досі доступна людині в тілі Його Церкви. Про зміст справжньої віри каже нам сам Спаситель: «Я виноградина, ви — гілки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, — той плід приносить щедро. Без Мене ж ви нічого чинити не можете» (Ів. 15, 5). Коли ми віримо всією своєю істотою в розп’ятого, померлого і воскреслого Спасителя, то начебто прищеплюємося на Нього, як та щепка на дерево, яким є наш Спаситель. Думаю, серед вас є багато господарів, які щепили дерева. Щепку треба зрізати з одного дерева і прищепити на інше. Новий паросток живиться вже соками, силою того дерева, на яке його прищепили, і завдяки цьому розквітає та приносить плід. Апостол Павло пише в Посланні до римлян, що ми прищеплені до справжньої, доброї оливки, якою є Ісус Христос (пор. Рим. 11, 16). Те вщеплення у воскреслого Христа відбувається силою і діянням Святого Духа в той момент, коли ми приймаємо Таїнство Хрещення. Однак потім нам треба вбирати в себе соки і силу з істинної виноградини, якою є Христос, треба живитися Ним, Його Тілом та Кров’ю у вигляді хліба й вина в Таїнстві Пресвятої Євхаристії. Ми маємо рости у вірі, розвиватися і приносити в ній добрі плоди. Тоді для нас, які вірують, не буде нічого неможливого, тому що в нашій істоті житиме і пульсуватиме сила, що перемагає навіть смерть.
Ми чуємо це Боже слово про віру в той момент, коли хочемо подякувати Господу Богу за перше десятиліття діяльності нашого церковного «Живого телебачення», про яке знають українці в усьому світі. Якщо ми згадаємо, якою була Україна і наша Церква десять років тому, то зрозуміти, що нам справді вдалося здійснити те, що людині не під силу.
Дві тисячі тринадцятий рік… Той, хто аналізував ситуацію в країні (це були часи президенства Януковича), зрозумів, що починається зачистка всього українського. Видавництва, які друкували українську книжку, готувалися, що їх закриють, а ми, Українська Церква, відчували, що нас хочуть позбавити голосу, усунути із суспільного простору. Нас не пускали ані на телебачення, ані на радіо, намагаючись знову зробити «мовчазною Церквою». І тоді ми наважилися, мабуть, на неможливе.
Сьогодні серед нас присутній диякон Петро Токач, який є співзасновником нашого «Живого телебачення». Десять років тому він сказав: «Блаженніший Святославе, якщо нас не пускають на державне телебачення, нам треба створити своє». Нам було годі змагатися з олігархами, які мали цілі медіахолдинги, власні телеканали. Мудрі люди нам порадити: творіть інтернет-телебачення. І ми повірили, — повірили, що Боже слово, сказане українською мовою, проб’ється, зрушить гори, які могутні світу цього хотіли звести на нашій дорозі.
За тих десять років — під час Революції Гідності, пандемії коронавірусу та війни проти нашого народу російського агресора — «Живе телебачення» стало засобом єднання дітей нашої Церкви в Україні та всьому світі. Мабуть, сьогодні вже ніхто з нас не уявляє свого духовного життя без цього інструменту, засобу.
Зокрема, згадаймо два роки пандемії ковіду. Як нам потрібно було, щоб хтось постукав до нашого дому, зламав суворі умови ізоляції, аби разом молитися, навіть якщо фізично ми не могли збиратися в парафіяльних спільнотах! У той час була запроваджена на «Живому телебаченні» молитва вервиці, яка донині щодня о 20:00 збирає десятки тисяч людей, котрі тепер творять незламне земне й небесне військо та ведуть духовну боротьбу за свободу Батьківщини. Щоденний молебень за Україну і перемогу під час війни. Незліченні передачі катехитичного, соціального змісту. Мені, як Главі Церкви, передача «Відкрита Церква» дає можливість підтримувати з вами прямий щоденний, щомісячний зв’язок. Завдяки «Живому телебаченні» наші діточки з громад нашої Церкви на різних континентах можуть навчатися в катехитичній онлайн-школі. Тому гасло цього ювілею — «Десять років єднаємо!».
Щоденного животворчого зв’язку зі своєю Церквою потребують мільйони українців, яких із Батьківщини вигнала війна. Нинішня присутність між нами владики Степана Суса показує духовні потреби тих людей, які довірені його пастирській опіці в країнах, де ще немає структур УГКЦ. Вірні нашої Церкви на окупованих територіях, не маючи можливості брати участі в Літургії у своїх храмах, єднаються в молитві з нами та живуть надією на свободу також завдяки «Живому телебаченню».
Дякуємо сьогодні Господу Богу за ті всі дари, які Він послав на нашу Церкву через цей людський інструмент, щоб він сприяв нашому життю і зростанню у вірі. Можливо, це було те маленьке гірчичне зерно, яке помагало нам зрушити гори. Яким буде наступне десятиліття «Живого телебачення» — ми не знаємо. Проте я впевнений: хоч би що нині з нами сталося, ми разом зростатимемо у вірі за допомогою всіх тих засобів, які дає нам сучасна людська цивілізація.
Нинішнє Христове слово стосується кожного з нас. Якщо нам хотілося б зробити щось більше, краще у своєму житті, проте ми відчуваємо якусь неміч, немовби доходимо до межі людських можливостей, Він нам каже: «Повірте в те слово, яке Я до вас сьогодні скеровую». Повірте в перемогу Христа над дияволом і його слугами, над смертю, яку вони несуть, бо «все можливо тому, хто вірує».
Дякую вам усім за те, що прибули сюди. Дякую нашим добродіям, які підтримували і підтримують «Живе телебачення», бо це сьогодні дороге задоволення. Коли хтось із вас ще не підписаний на цей медіаресурс у соцмережах — терміново усуньте цей недогляд! Адже це ще один спосіб нашого щоденного єднання.
Хай Господь Бог благословить нашу Церкву, наш народ. Хай дарує нам силу для того, щоб жити з віри щодня. Хай дасть силу перемоги над російським агресором нашому військові, нашим дівчатам і хлопцям на фронті, за яких ми щодня молимося і пожертвуємо за них цю Літургію.
Ми сьогодні просимо: Христе, до нас прийди! Те, що ми не можемо здійснити, — підсиль, те, що зранене, — зціли. Дихни на нас подихом Духа Святого, подихом Тебе, Воскреслого. І тоді нічого для нас, віруючих, не буде неможливого. Амінь.
СВЯТОСЛАВ †
