Проповідь Блаженнішого Святослава у двадцять п’яту неділю після Зіслання Святого Духа та у свято Введення в храм Пречистої Діви Марії
Введення в храм Пречистої Діви Марії є святом християнського виховання. Бо завдання батьків, християнських вчителів і вихователів — виховати дитину як храм Святого Духа. Замало людині лише показати дорогу до цього земного світу. Кожен із нас повинен віднайти власну дорогу до храму, яка є дорогою до самого себе, до свого вічного щастя, до зцілення тих ран, яких нам завдає віддалення від Бога.
Хто… був ближнім? …
Той, хто вчинив… милосердя (Лк. 10, 29; 37).
Преосвященний владико Степане!
Преподобні та всечесні отці!
Дорогі брати і сестри в монашестві!
Достойні брати-семінаристи!
Любі діти нашої Церкви в різних куточках світу, які зараз моляться з нами за допомогою нашого «Живого телебачення»!
Наші мужні кияни, які попри холод і темряву мужньо тримають свій блокпост у столиці!
Дорогі наші діти!
Слава Ісусу Христу!
Боже слово, яке ми щойно почули, розкриває нам те, що ми повинні знати про нашого люблячого Бога і про зміст християнського життя. Ця притча про милосердного самарянина, яку нам розповідає Христос, є Божественним поясненням того, що значить любити, як виконувати дві найважливіші заповіді любові — до Бога і ближнього. Що означає любити Господа Бога всім серцем, усією душею, силою і думкою? І чому так важливо любити ближнього, як самого себе? (пор. Лк 10, 27). На цих двох заповідях базується весь закон і всі пророки.
Начебто пояснюючи, що означає любити, Господь Бог малює нам глибоку картину сили, яка зближує. Ми сьогодні розуміємо, що любов — це не просто якийсь сентимент і навіть не те, що задовольняє наші вподобання чи потреби. Любов — це сила, яка зближує Бога і людину, ба більше, яка лікує і рятує життя.
Цікаво, що Ісус Христос не ставить людину за приклад виконання Божого закону: яка людина може виконати весь закон? Христос наче ставить у приклад самого Бога, який зі свого милосердя перший наближається до людини і стає її першим ближнім! Це Він — той милосердний самарянин, який, долаючи всі перепони: обрядові, ритуальні, релігійні, культурні — перший спішить назустріч тому, хто навіть не знає, як Його шукати.
В образі побитого, зраненого, відкинутого чоловіка, який вмирає на узбіччі життєвої дороги, кожен із нас може впізнати себе. Це я — зранений. Це ми — ті, кого часом розбійники, злодії прирікають на вірну смерть.
Господь Бог силою свого милосердя, своєї любові, перший наближається і рухається до нас. Це Його любов виливається на наші рани, їх лікує, як терапевтична дія самарянина, який виливає на рани скаліченого чоловіка вино і оливу, бальзам Святих Таїнств Христової Церкви, благодать Духа Святого.
Відтак починається рух людини до Господа Бога. Лише сила нашої любові до Нього може нас із Ним зблизити. Знає Бога не той, хто багато прочитав і має багато знань: Його здатний пізнати лише той, хто любить. Це так само, як і з іншою людиною. Можна жити під одним дахом десятиліттями, а бути далеко одне від одного. Ми мешкаємо зі своїми сусідами в одному під’їзді, на одному поверсі, але не знаємо їх. Тож не фізична чи географічна близькість робить нас ближніми, а наша любов, увага, яка рятує. Тому сьогодні в Божому слові ми чуємо ясні слова, що любов лікує рани і рятує, а ненависть ранить і вбиває.
Ми сьогодні святкуємо одне з найбільших християнських світ літургійного року — Введення в храм Пресвятої Богородиці. Це свято християнського виховання до любові. Трирічну дівчинку Марію батьки Йоаким і Анна приводять до храму. Вони виконують обіцянку, яку, будучи безплідними, дали Богові, що коли в них народиться донька, то віддадуть її Йому на служіння. Цікаво, як любов зближує. І ця дівчинка — майбутня Богородиця, благодаті повна — входячи в цей храм, наповнює його Божою славою.
Здійснюється пророцтво Єзекиїла, яке він писав до вигнанців, бранців ізраїльських у вавилонській неволі: «Слава Господня ввійшла в храм брамою, що звернена лицем до сходу. І підняв мене дух і ввів мене у внутрішній двір, і ось слава Господня сповнила храм» (Єз. 43, 4–5). Пророк малює картину майбутнього оновлення храму Божого в Єрусалимі, простору зближення Бога із людиною. Він описує, як через східну браму Божа слава повертається до порожньої святині. Ця Божа слава мандрувала зі своїм народом і похилялася над його ранами і приниженням у неволі, як ми чуємо в сьогоднішній притчі.
Це пророцтво здійснюється в сьогоднішньому святі! Марія приходить у святая святих як Божественний кивот, повний Духа Святого, і, як «священна скарбниця Божої слави, десь уводиться в дім Господній» (кондак свята). Бо ми знаємо, що після зруйнування Єрусалимського храму був втрачений кивот, що слугував знаком присутності Бога між своїм народом за часів Мойсея і мандрівки Божого люду в пустелі. І ось нарешті знайшовся кивот Нового Завіту: Пресвята Богородиця вносить Божественне у святая святих!
Введення в храм Пречистої Діви Марії є святом християнського виховання. Бо завдання батьків, християнських вчителів і вихователів — виховати дитину як храм Святого Духа. Замало людині лише показати дорогу до цього земного світу. Кожен із нас повинен віднайти власну дорогу до храму, яка є дорогою до самого себе, до свого вічного щастя, до зцілення тих ран, яких нам завдає віддалення від Бога.
Справді, великим є той, хто будує золотоверхі храми, та ще більшим — хто виховує людину як храм Святого Духа. Ми бачимо, що справжня любов зближує дитину з батьками і вводить її у храм Господній. А завдання батьків — наблизити цю дитину до Бога, щоб Дух Божий замешкав у ній, щоб вона стала носієм Божественної слави в цьому холодному, темному, спраглому світі. Ось що означає для батьків і вихователів та загалом для Христової Церкви, як матері й учительки свого народу, любити, виховувати до любові, увести в храм кожного, хто шукає повноти вічної любові.
Це також свято наших семінарій. Щиро вітаю присутніх у соборі семінаристів Київської Трьохсвятительської духовної семінарії. У наших семінаріях є особливе братство — Введення в храм Пресвятої Богородиці. Його подарував нашій Церкві о. Ісидор Дольницький, який наприкінці XIX століття, коли атеїзм наступав на Європу, розробив модель виховання майбутніх священників. Він пророчо провів паралель між Введенням у храм Пречистої Діви Марії і вихованням покликаних до Христового священства. Бо як Пречиста Діва Марія, увійшовши в храм, дозрівала до богоматеринства, — кульмінацією взаємного наближення між Богом і людиною є таїнство воплочення, у якому Бог стає людиною, а людина відкриває для себе дорогу жити в Бозі, бути Богом по благодаті, — так само й той, хто вступає до семінарії, входить у храм простору семінарійного життя, щоб дозрівати до духовного батьківства, щоб потім через Таїнство Священства народжувати Христа в душах людей, як про це нас навчає апостол Павло.
Немає виховання без любові, без поваги. Тому, браття-семінаристи, я хочу, щоб ви сьогодні відчули, що вся Христова Церква вас любить, за вас молиться. Ми не просто вітаємо вас із вашим святом, а прагнемо, щоб ви зростали в Божій любові, а потім, як добрі й милосердні самаряни, несли нашому зболеному народові добру новину про Боже милосердя. Колись у ваші руки ми покладемо владу служити Святі Таїнства Церкви, оцей лікувальний бальзам, яким ви маєте злікувати рани нашого народу, що їх завдав розбійник — російський агресор, поставивши собі за мету викинути Україну на узбіччя земного життя. Проте милосердний самарянин невтомно рухається до кожного з нас. І ви, браття-семінаристи, ставши священниками, мусите бути руками Бога, який зігріває, потішає, любить свій народ.
Нехай сьогодні ця добра новина про Боже милосердя буде для нас потіхою, силою і стійкістю. Будьмо ближніми одні одним. Під час війни ми бачимо взаємне зближення через християнську любов і милосердя, що здійснюються через соціальне служіння та різні гуманітарні ініціативи. Вони зближують і єднають Схід, Захід, Південь і Північ України, об’єднують наш народ на рідних землях і на поселеннях у різних куточках світу. Це єднання є ключем не тільки для лікування сучасних ран, а й запорукою нашої перемоги, — перемоги України. Зло і смерть ніколи не матимуть останнього слова. Тільки Божественна любов, яка зцілює і рятує, є вічною, вона «все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає» (1 Кор. 13, 7–8). Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
