Проповідь Блаженнішого Святослава у двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа
Господь бачить глибину болю і страждання людини. Він не відводить своїх очей від драми людської істоти, яка потрапила через первородний гріх у лабета смерті, дивиться в обличчя смерті.
Побачивши її, Господь зглянувся над нею
і сказав до неї: «Не плач» (Лк. 7, 13).
Високопреподобні та всечесні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Достойні брати-семінаристи!
Любі сини і доньки нашої Церкви, розсіяні по всьому світу, які зараз моляться з нами за допомогою цієї живої трансляції!
Дорогі наші київські парафіяни, діти та молоде!
Слава Ісусу Христу!
Сьогоднішнє Боже слово змальовує нашого Господа як джерело життя. Це джерело не холодне, далеке, безособове, а цілком навпаки — тепле й любляче, і воно рухається до людини. Цим джерелом є Ісус Христос, Син Божий, якого Отець послав у світ як носія життя і який сам про себе сказав: «Я є воскресіння і життя!» (Ів. 11, 25).
Це джерело само шукає тих, хто спраглий. У своєму Сині Бог Отець силою і діянням Святого Духа простягає руку людині, яка опустила свої руки, бо сама вже не здатна шукати Бога. Господь приходить, щоб дати життя серед смерті.
Євангелист Лука, як досконалий іконописець, малює шедевр, ікону Божого милосердя. Христос приходить у місто Наїн, де при міській брамі бачить похоронну процесію. Лука кількома словами описує всю драму того видовища. «Виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою» (Лк. 7, 12). У цій фразі вміщений увесь розпач жінки, яка, як вдова, не мала іншої надії на майбутнє. Крім свого єдиного сина, більше не мала когось, хто б був захисником її життя. Він тепер лежить перед її очима мертвий.
Автор продовжує: «І було з нею чимало людей з міста» (Лк. 7, 12). Можливо, все місто відчувало: те, що переживає ця вдова, чекає на кожного. Бо кожна людина, будучи відокремленою від джерела життя, потрапила в лабета смерті. Смерть чигає на кожного.
Євангелист представляє нам місто, у якому кожен мешканець є заручником смерті і тільки чекає свого смертного часу. Христос, який там перебуває, робить три жести: два з них є невидимими, а один — видимий, він усіх вражає. Пише Лука: «Побачивши її, Господь зглянувся» (Лк. 7, 13). Можливо, українське слово «зглянувся» не передає вповні змісту того, що відчував Ісус Христос. Євангелист вживає вишукане грецьке слово «ἐσπλαγχνίσθη». У Спасителя начебто заворушилися всі внутрішні органи, усе нутро здригнулося, коли Він це побачив. Те здригання глибин Бога на вигляд смерті людини ми можемо передати поняттям «емпатія».
Господь бачить глибину болю і страждання людини. Він не відводить своїх очей від драми людської істоти, яка потрапила через первородний гріх у лабета смерті, дивиться в обличчя смерті.
Ця емпатія перетворює предвічну Божу любов на рух, який воскрешає. Христос підходить і торкається. Відповідно до єврейських законів, під час похоронних процесій до мерця не можна було доторкатися. Той, хто його діткнув, ставав нечистим. Тож Він начебто занурив свою руку поза межі людських компетенцій, бо господарем життя і смерті є тільки Господь Бог.
Те слово «не плач» не є просто гарним «поплескуванням по плечі», що могло б означати «не переживай, усе буде добре». Ні, не буде добре… Без Бога не буде добре ніколи і нікому. Христос не просто торкається мар — Він начебто занурює свою життєдайну долоню глибше, взявши цього юнака за руку. Проте взяти мерця за долоню неможливо (Лука, як лікар, це розумів). Тому Христос торкається руки саме в тому місці, у якому лікар шукає пульс життя людини. І з Його серця в серце юнака вливається життя! Господь промовляє до мерця: «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14).
Христос не просто висловив слова співчуття матері, а проявив глибоке співпереживання, беручи болі і страждання людини на себе. Він проявив емпатію, яка прокладає життєдайну дорогу Бога до людини. Господь повертає життя тому, хто лежить мертвий — і на очах у всіх юнак встає. Сказавши матері: «Не плач», Він усуває саму причину її плачу, тому що серед смерті простягає свою життєдайну десницю й підіймає того, хто сам вже не міг простягати рук до Господа Бога. Христос повертає матері живого сина, оживляє її надію, змінює її статус. Ця жінка більше не буде матір’ю, яка втратила сина, тому що здобула його назад.
Відтак змінюється зміст цієї події на протилежний: із похоронної процесії вона перетворюється на тріумф життя. Ця процесія виходила з міста з плачем, а тепер повертається до міста, святкуючи живого Бога, який присутній серед свого народу і який визволяє своїх дітей від лабет смерті, дає їм надію серед розпачу, дарує життя навіть тоді, коли людські сили це життя вже втратили.
Кожне слово цієї Євангелії сьогодні стукає до наших сердець. Бо кожний із нас почувається заручником смерті. Ми в Україні живемо постійно в небезпеці смерті. Майже щодня матері оплакують своїх загиблих дітей.
Однак серед нашого загальнонародного горя, плачу і болю, ми чуємо добру новину: Господь бачить! Він бачить все, навіть те, що людина вже не має сили більше дивитися чи від чого хочеться відвернути погляд. Пригадую одного радянського дисидента, атеїста, який написав такі слова: «Боже, якщо Тебе нема, то прошу: будь! Бо я потребую свідка, який би бачив те пекло, що його людина створила на землі». Господи, споглянь! Будь свідком усього того зла, яке нам вчиняє вбивчий ворог.
Бог бачить, але бачить непросто здалеку — Він рухається сьогодні до нас, простягає нам свою життєдайну десницю навіть тоді, коли нам опускаються руки, нас торкається і підносить. Господь співстраждає з нами. Тепер уже немає жодного людського терпіння, у якому б не терпів разом із нами наш Бог і Спаситель.
Саме там, де здавалося б, панує цілковите і остаточне царство смерті, — приходить наш Господь і Спаситель. Можливо, Він каже нам, мені й тобі: доню, мамо, сину, не плач! Це не слова людської потіхи. Господь Бог рухається до нас в Україну для того, щоб усунути саму причину нашого болю і плачу. Сьогодні весь світ дивується, звідки в українців є стільки сили, щоб вистояти. Звідки в України є сила протистояти навалі, яку надалі боїться цілий світ? Чому українці не бояться? На ці слова влучно відповідає наш філософ Григорій Сковорода, коли каже, що ми — народ, який вірить у воскресіння. Хто вірить у воскресіння, над тим страх смерті не має влади.
«Побачивши її, Господь зглянувся над нею і сказав до неї: „Не плач“ (Лк. 7, 13). Господи, сьогодні наша Україна є заплаканою вдовою — прийди до неї, прийди до нас і покажи нам силу Твого триденного воскресіння і Твоєї перемоги над смертю! Господи, перетвори наш смуток на радість, бо Ти це обіцяв своїм дітям на Тайній вечері і обіцяєш щоразу, коли торкаєш нас своїм Тілом і своєю Кров’ю у Таїнстві Євхаристії! Господи, простягни нам свою життєдайну десницю і будь автором, джерелом та силою нашого життя, нашої стійкості та перемоги! Господи, допоможи нам сьогодні разом із мешканцями міста Наїн сказати: справді, Бог навідався до народу свого (пор. Лк 7, 16)! Амінь.
+СВЯТОСЛАВ
Департамент інформації УГКЦ
