Проповідь Блаженнішого Святослава у неділю Отців Першого Вселенського Собору
Це — вічне життя, щоб пізнали Тебе, єдиного, істинного Бога,
та Ісуса Христа, якого послав єси (пор. Ів. 17, 3).
Преосвященні владики!
Всечесні отці!
Дорогі брати і сестри в різних куточках України та світу,
які моляться з нами за допомогою живої трансляції!
Наші достойні київські парафіяни та гості нашого Патріаршого собору!
Слава Ісусу Христу!
Ми перебуваємо тепер в особливому часі й ритмі літургійного року. Цього тижня, у четвер, ми святкували Вознесіння нашого Господа Ісуса Христа. Того дня ми зрозуміли, що, возносячись на небо, Христос-Бог не покидає своїх учнів — навпаки, наближається до них. Виходячи за межі простору і часу, — тих вимірів, у яких існує людина, — Він впроваджує людське єство в Божу позачасову вічність. Він іде, повертаючись у славу свого Небесного Отця, який є не далеко від нас, а ближче до нас, ніж ми самі до себе.
Але, возносячись, Христос обіцяє своїм учням прихід Духа Святого, який дасть можливість учням бути причасниками того вічного Божого буття, в яке у Вознесінні Господь впроваджує людину, посідаючи по правиці Бога Отця.
А сьогодні, очікуючи на прихід Духа Святого, — наступної неділі ми урочисто святкуватимемо свято П’ятдесятниці, — ми чуємо у Святому Євангелії (Ів. 17, 1–13) про Архиєрейську молитву Ісуса Христа, якою, згідно з описом Євангелія від Івана, Він завершив Тайну вечерю. Це була своєрідна прощальна молитва перед Його відходом на страсті, смерть і воскресіння.
Це — особлива сторінка Святого Письма. Запрошую вас вслухатися, про що молиться Ісус Христос, що Він говорить до свого Небесного Отця. Бо ці слова насамперед звернені саме до Нього.
Христос говорить про потрійну єдність: свою єдність з Отцем, власну єдність зі своїми учнями та єдність апостолів з майбутніми християнами, які увірують їхній проповіді і переймуть їхнє спадкоємство. Це — лейтмотив Архиєрейської молитви.
Передусім Господь Ісус Христос молиться і виявляє перед учнями свою єдність з Отцем. Ця єдність не полягає в однодумності, — не полягає навіть у тому, що Вони прагнуть того самого чи поєднані в спільній дії, бо все це — зовнішні види єдності. Син і Отець є одно, тому що Вони поділяють те саме неподільне Божество. Говорячи про свого Отця в присутності учнів, Христос промовляє про єдиного Бога у трьох Особах. До Отця Він звертається, Сином Він є, а Духа обіцяє їм послати.
Христос говорить також про свою єдність з учнями — таку, як має Глава зі своїм Тілом. Ця єдність ґрунтується на чомусь дуже глибокому й таїнственному.
Господь говорить, що змістом Його місії та учеництва Його учнів є те, щоб вони пізнали Отця, єдиного, істинного Бога, та Ісуса Христа, якого Він послав (пор. Ів. 17, 3). Що за знання залишає Ісус своїм учням? Це питання турбувало і турбує досі уми й серця мільйонів людей.
Пізнати єдиного, істинного Бога не означає довідатися про Нього щось секретне чи таємне. Пізнати Бога — це досвідчити Його. Грецьке слово «ἳνα γινὡσκωσί» означає засмакувати Його любов, причаститися істоти самого Бога, про якого як про свого Отця говорить учням Ісус Христос. Пізнати Бога — це стати причасником Його природи і вічного життя, як про це навчає апостол Петро (пор. II Пт. 1, 4). Вічне життя не є чимось, що починається у вічності, після нашої смерті — його можна засмакувати тут і зараз, у причасті Святих Таїнств Христової Церкви.
Пізнати Бога дослівно означає скуштувати, спробувати Його! Тому каже псалмоспівець: «Спробуйте й подивіться, який добрий Господь. Блаженний, хто до Нього прибігає» (Пс. 34, 9). Саме цю можливість — бути причасниками вічного життя тут, серед Його святої Церкви — Господь наш Ісус Христос передав своїм учням. Це є серцевиною апостольської традиції та місії Його апостолів аж до кінця світу. Можливість пізнати живого Бога і стати причасником Його вічного життя — зміст і осердя єдності Христової Церкви. Тому так молиться Ісус про єдність учнів між собою і про тих, хто в майбутньому увірує проповіді їхнього слова! Апостоли розійдуться по світу, щоб усі люди скуштували, що благий Господь, щоб пізнали на собі, досвідчили солодкість Божої любові, яка дає життя вічне.
Це слово про єдність і про можливість, пізнавши Бога, скуштувати, причаститися вічного життя, здійснилося в одній глибокій історичній події, яку ми сьогодні святкуємо. Цієї неділі Христова Церква вшановує пам’ять Отців Першого Вселенського Собору, який відбувся в місті Нікея. Цього Ювілейного року ми святкуємо 1700-річчя Вселенського Нікейського Собору, непересічної події в житті всієї Церкви.
Пригадаймо собі кілька моментів цієї події й відчуймо, що все те, про що Христос молиться в Архиєрейській молитві, сталося і стається у тілі Його Церкви донині. У 325 році до міста Нікеї, що в Малій Азії (нині — Туреччина), з території всієї тогочасної Римської імперії, з усієї «ойкумени» з’їхалося 318 єпископів.
У той час зібратися фізично такій великій кількості владик в одному місці було чимось надзвичайним. Для цього імператор надав їм право безкоштовно пересуватися римськими дорогами, що називалося «cursus publicus».
Це були єпископи, які ще носили на своєму тілі рани тортур, завданих римською владою. І ось вони вільно пересуваються Римською імперією, щоб зібратися на Вселенському Соборі. Єпископи приїхали з єдиною метою — засвідчити віру, яку їм передали апостоли, і так пережити досвід єдності Христової Церкви. Саме тому вони навчають нас сьогодні, що Христова Церква — одна для всіх народів і людей. Вона — єдина, свята, соборна і апостольська.
Отці Собору написали нам про це не з теоретичних міркувань, а з власного досвіду. Вони, можливо вперше в історії, стали свідками видимого вияву єдності, святості, вселенськості апостольської Церкви. Одним із головних питань Нікейського Собору було ісповідання єдиного Бога у трьох Особах. Урочисто ісповідуючи апостольську віру в Божество Ісуса Христа як другої Особи Пресвятої Тройці, вони залишили нам свідчення віри апостольської Церкви в Пресвяту Тройцю.
Складаючи цей «Символ віри», який ми ісповідуємо й сьогодні, вони уклали не людську угоду, як це роблять на переговорах, ні. Кожен єпископ привіз із собою на Вселенський Собор апостольський «Символ віри» власної помісної Церкви — ключ до розуміння істини та Святого Письма, який залишили їм апостоли. Саме за цим апостольським правилом віри (regula fidei) вони, ніколи перед тим не зустрічаючись і не будучи знайомими особисто, могли впізнати один одного! Кожна помісна Церква навчала цього «Символу віри» своїх катехуменів, тих, кого готувала до Хрещення. Отці Собору зіставили свої «Символи віри» й з’ясували, що вірять однаково. Тоді уклали один для всієї Христової Церкви «Символ віри», який відтак привезли додому і в якому почали звершувати Таїнство Хрещення. «Один Господь, одна віра, одне хрищення» — учить апостол Павло (Еф. 4, 5). Так Отці Собору змогли відмежуватися від єретичного вчення Арія, тобто від тих, хто перебуває поза причастям єдиного Бога, і розпізнати тих, хто неправильно вірить і навчає.
Тож цей Вселенський Собор справді став історичною подією вияву єдності, про яку молиться в Архиєрейській молитві наш Господь і Спаситель. Однак ці слова звернені й до нас, бо, вшановуючи пам’ять Отців Нікейського Собору, ми святкуємо те, що ісповідуємо й віримо так само, як вони. Ми донині є носіями того самого апостольського Передання Вселенської Церкви, проповідуємо те саме Євангеліє Христове, що й Отці цього Вселенського Собору, і силою того самого Святого Духа причащаємося тієї самої чаші Тіла і Крові нашого Спасителя, якої причащалися вони! Ми є носіями тієї ж можливості скуштувати, бути причасниками того самого Господа Ісуса Христа, якого проповідували апостоли аж до краю землі.
Цієї неділі ми святкуємо єдність Вселенської Христової Церкви, навіть зібравшись тут, у Патріаршому соборі. У цьому святі міститься і наше завдання, бо наша Церква переживає Декаду місійності. Ми, християни, сьогодні маємо те саме завдання, яке залишив Христос своїм учням: щоб усі люди пізнали єдиного, істинного Бога та Ісуса Христа, якого Він послав — через причастя вічного життя у Таїнствах Христової Церкви.
Тож, споминаючи Отців Першого Нікейського Собору, молімося за єдність Христової Церкви сьогодні. Цей «Символ віри» — фундамент пошуку втраченої єдності між християнами. Він — той самий для католиків і православних, для древніх дохалкедонських Церков, які поділяють ту саму віру, для багатьох протестантських Церков.
Молімося, щоб християни третього тисячоліття були здатними звершити місію, яку Христос доручає нам сьогодні. Заохочую всіх вас дізнатися більше про цей Нікейський Собор. Заохочую наших богословів, істориків у цей Ювілейний рік глибше розкрити це багатство нашої історії віри.
Ми маємо знати набагато більше. Та понад усе, маємо більше любити, — любити Бога і ближнього. Маємо бути здатними скуштувати вічне життя як солодкість Божої любові — і запросити до цього всіх людей нашого часу. Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
