Проповідь Блаженнішого Святослава у свято Стрітення Господнього
Україна зустрічає світло своєї потіхи. До нас приходить Господь, якого несе на руках Марія. А ми будьмо подібними до старця Симеона і пророчиці Анни. Приймімо це світло!
Навіть коли б ходив я долиною темряви, — я не боюся лиха, бо Ти зо мною.
Жезло Твоє й палиця Твоя — вони дають мені підтримку (Пс. 23, 4).
Всечесні та преподобні отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні Христова Церква святкує одне з найбільших християнських свят у році — Стрітення Господнє. Цікаво, що слово «стрітення» ми не читаємо у Святому Письмі, але воно наче описує зміст і тієї події, яку сьогодні спогадуємо та святкуємо, і те, що переживаємо зараз.
Стрітення — це зустріч Бога зі своїм народом і зі своєю людиною. Зустріч між старим і новим часом. Зустріч того, хто плаче і сподівається втіхи, із тим, хто є тією втіхою, хто витирає сльози, усуває страх і дає надію. Зустріч між темрявою людської розпуки і зневіри із сяйвом світла Божої надії.
Сьогодні, 40-го дня після народження Ісуса, Йосиф та Марія приносять Його до храму. Лука нині наче завершує, доповнює картину всіх подій, пов’язаних із Різдвом Христовим. Пригадуєте, що новонародженого Господа зустріли пастирі, які чули голос ангелів на небесах, і до Нього прибули мудреці зі Сходу? А сьогодні до Нього приходять ще дві особи, старозавітні праведники.
У Божому храмі Ісуса Христа зустрічає праведний Симеон і пророчиця Анна. Як ця подія, що відбувається у храмі, так і всі згадки про здійснення сьогодні приписів старозавітного закону — чи щодо днів очищення жінки після народження дитини, чи щодо викупу всіх первістків народу Ізраїлю, які належать Богові, — усе це слугує своєрідним орнаментом того, що ми сьогодні бачимо і чуємо.
Подія принесення немовляти Христа до храму начебто спогадує посвячення Богові пророка Самуїла (пор. I Сам 1, 11. 21–28), але за природою і змістом вона перевищує все те, що говорять книги Старого Заповіту. Бо починається щось цілковито нове, що здійснює те, на що всі очікують.
Світло розуміння цієї події дає праведний старець Симеон, а відтак пророчиця Анна. Що вони робили у храмі? Чому так довго чекали? Лука описує це одним словом — очікували потіхи Ізраїлю (Лк. 2, 25). Очікували звільнення, Месії, Спасителя. І дочекалися того, чого прагнули (пор. Іс. 49, 13). Симеон сьогодні співає пісню старозавітного стилю — так маркували етапи наближення Бога до людини і людини до Бога: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу Твого за Твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили Твоє спасіння, що Ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду — Ізраїля» (Лк. 2, 29–32). Ці слова старця є начебто переспівом слів пророка Ісаї про «світло народів» (Іс. 42, 6; 49, 6; пор. Ді. 13, 47), яким є довгожданий Спаситель. Те світло перевершує простір цього храму, національні плани ізраїльського народу. Воно поширюється на все людство, на Всесвіт. А змістом цієї потіхи є здатність людини перебороти і подолати смерть.
Старець, який дивиться в обличчя смерті, бачить світло і начебто згадує слова псалмоспівця Давида: «Господь — мій пастир: Нічого мені не бракуватиме. На буйних пасовиськах Він дає мені лежати; веде мене на тихі води… Добрість і милість будуть мене супроводити усі дні життя мого, і житиму в домі Господнім по віки вічні» (Пс. 23, 1; 6). Хто приймає на свої руки Спасителя в Його храмі, приймає того, для кого цей храм збудований. Він сам сьогодні побачив здійснення власної надії — жити вічно в домі Божому, на образ якого був збудований цей храм на землі, — у домі Божому, у якому є сам Господь у своєму вічному житті.
Пісня старця Симеона є ісповіддю ранньої християнської віри. Можна сказати, що Лука записав ранньохристиянський «Символ віри» Єрусалима. Адже Симеон, як пише євангелист, потім звертається до Діви Марії: «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; Він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець» (Лк. 2, 34–35). Меч, який прошиє душу Богородиці, — це біль, якого Вона зазнає у страстях свого Сина. Симеон урочисто проголошує: той, кого він тримає на руках, хто є здійсненням очікувань і потіхою народу Божого, — є каменем спотикання для підняття та падіння багатьох.
Проте спотикається той, хто не бачить світла, хто є сліпим. А той, хто бачить Бога у своєму житті, хто дивиться на це світло, хто вірує в того, кого тримає старець на своїх руках, не спотикнеться! Ба більше, просвітить своє серце, і навіть серед болю і страждань відкриється вся його глибина. Ось чому, благословляючи Бога, Симеон наче переспівує слова царя Давид: «Він відживляє мою душу, веде мене по стежках правих імени ради свого… Готуєш стіл для мене перед моїми противниками; Ти голову мою помазав миром, переливається мій кубок» (Пс. 23, 3; 5).
Сьогодні цей старець, тримаючи потіху на своїх руках, тримаючи світло народів, не боїться вмирати, тому що бачить: той, на кого він чекав, прийшов, — бачить світло спасіння та втіху народу. Світло засяяло в глибині людського серця, де воплотився живий Бог.
Ця подія висвітлює важливу істину про людину. Бо кожен з нас, можливо й зараз, прийшовши до храму, очікує від Бога слова надії, потіхи серед моря темряви, сліз і болю. І в це свято Господь виходить нам назустріч, тому що Він першим робить крок у напрямку зближення.
Нині Церква ставить перед наші очі Пречисту Діву Марію, яка тримає на руках нашу надію, світло нашої втіхи — нашого Визволителя і Спасителя. Вона є справжнім світильником, який сьогодні сяє у храмі та який бачили ізраїльтяни у святині. Вона приймає повноту Божих дарів, ставши матір’ю живого Бога.
Святий Августин каже, що сьогодні Господь Бог дає в наші руки світло, яке може осяяти насамперед наше серце. Учитель Церкви порівнює людське серце з підземною галереєю. Ми можна так далеко бачити тунель, як нам вистачить того світоча, що з ним ми сходимо, щоб пройти крізь темряву. Не потрібно боятися зійти в глибину власного серця зі світлом Господньої присутності. Тільки в такий спосіб можна пережити зустріч з Богом, що є вершиною здійснення людської надії, моментом потіхи та світла на майбутнє.
Дорогі в Христі брати і сестри, Україна зустрічає світло своєї потіхи. До нас приходить Господь, якого несе на руках Марія. А ми будьмо подібними до старця Симеона і пророчиці Анни. Приймімо це світло!
Ми нині посвячуватимемо наші світильники. Це давній звичай — освячувати стрітенську свічку і запалювати її в момент, коли переживаємо страх, коли потребуємо світла Божої присутності й того відчуття, що Він мене ніколи не покине в моїй мандрівці до Нього. Так часто стається, що темрява спускається на людину, зокрема під час воєнного лихоліття. Цікаво було почути з уст наших військових, які побували серед жахіть російського полону, що тоді, коли меч болю прошиває душу, відкриваються найпотаємніші думки серця, як про це пророкує сьогодні Марії старець у храмі. Воїни-захисники свідчать нам, що часом настає такий момент у житті кожного, коли все довкола стає темним. Єдине, що світить, — це світло власного серця. Бо навіть серед темряви війни і безнадійності ми здатні світити Божим добром, виявити й зустріти присутнього в ньому живого Бога, а тоді сяяти Ним та Його із себе віддавати — жити Стрітенням, силою Божого світла в нашому серці перемагати будь-яке зло, плекати в собі й давати іншим надію на Його визволення, яке через нас і в нас веде нас до перемоги.
Нехай ці стрітенські свічки, які ми сьогодні освятимо, запалять у нас світло надії України на перемогу, щоб ми разом із старцем говорили: «Навіть коли б ходив я долиною темряви, — я не боюся лиха, бо Ти зо мною. Жезло Твоє й палиця Твоя — вони дають мені підтримку» (Пс. 23, 4). Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
