Проповідь Блаженнішого Святослава в день Святого архидиякона Стефана та з нагоди тисячостодвадцятип’ятиріччя міста Галича
Від Господа це сталось,
і дивне в очах наших (Мт. 21, 42).
Високопреосвященні владики-митрополити!
Преосвященний владико!
Високопреподобні, всесвітліші та всечесні отці!
Преподобні брати і сестри в монашестві!
Достойні представники органів державної влади Франківщини
та княжого міста Галича!
Дорогі брати і сестри, які зараз моляться з нами за допомогою сучасних засобів комунікацій, зв’язку, радіо і телебачення! Достойні гості сьогоднішнього торжества!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Христос народився!
Сьогодні третій день Різдвяних свят. Різдво Христове є унікальним моментом, у якому людина відчуває, що Бог до неї приходить, що вона не забута й не покинута сам на сам зі своєю бідою, болями та сльозами. «З нами Бог!» — проголошує гімн пророка Ісаї, який ми співаємо в найбільші християнські свята.
Для того щоб ми зрозуміли, як конкретно, реально, відповідно до історичних обставин Бог приходить до людини, Спаситель розповідає нам притчу про Божий виноградник. При цьому Христос бере за основу тематичну пісню пророка Ісаї (пор. 5, 1–7), використовує символи та образи, які були добре відомими його слухачам.
Той виноградник, про який говорить Христос, за словами пророка Ісаї, — це Божий народ. Він [виноградник] не є якоюсь дикою лозою, а Господньою власністю, тому що Бог його насадив. Добрий господар, намагаючись посадити щось у своєму саду, шукає найкращий сорт, щоб не трудитися даремно і щоб його плоди були якнайкращі. Бог творить собі свій народ, який є Його власністю, святинею. Очевидно, що Він покликає до свого винограднику працівників. Ця притча в устах Ісуса Христа набирає полемічного значення супроти тих, хто в ті часи узурпував владу в Ізраїлі. Вона говорить про те, що Господь поминається свого.
Бог посилає до цього винограднику своїх слуг, постанців (грецькою мовою «ἀπέστειλεν» означає «слуга, якого послано з певною місією»). Наприкінці, коли була вичерпана історія посланців нижчого рангу, посилає свого єдинородного Сина. Христос говорить про себе. Виноградарі, які захотіли вкрасти в господаря його виноградник, не зупинилися навіть перед вбивством єдиного спадкоємця, мовляв, тепер цей виноградник буде наш. «Вивели його геть з винограднику й убили» (Мт. 12, 39). Цей образ смерті Месії не може не дивувати, бо Єрусалим завжди каменував пророків за своїми мурами.
Розповідаючи про виноградник, Христос говорить про свій прихід, про своє пасхальне таїнство: страждання, смерть і воскресіння, — і що навіть після цього того винограднику, який є Божим, ніхто не зможе узурпувати. Адже єдинородний Син на третій день воскресне і покаже, що Божий люд, Його власність, — це народ, який призначений для воскресіння.
Божий Син відкриває правду про наше життя, покликання, нашу місію та наше апостольське посланництво в цьому світі, а відтак перспективу в цьому пасхальному таїнстві побачити світлий кінець. Бо смерть ніколи не має останнього слова ані в Божому задумі, ані в історії людини чи Божого народу.
Сьогодні ми святкуємо пам’ять першого християнського мученика — архидиякона Стефана. Ім’я «Стефан» — «Στέφανος» — означає «вінчаний», «коронований». Властиво, мученик у ранньохристиянському розумінні — це свідок воскресіння, бо той, хто йде на смерть, свідчить про життя, що сильніше за саму смерть.
Історія мучеництва архидиякона Стефана, яку описав святий Лука в Діяннях апостолів, — це історія видіння і свідчення. Коли його вивели, як і інших старозавітних посланців, за мури Єрусалиму і почали каменувати, він промовив: «Ось бачу відкрите небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога» (Ді. 7, 56). Стефан був свідком воскресіння, а не тільки знав про нього! Ба більше, він особисто зустрів воскреслого Христа серед Його ранніх учнів у Єрусалимі. Первомученик свідчив воскресіння власною смертю, показавши, що смерть не має над ним абсолютної влади. Стефан приносить плоди того винограднику, які є плодами доброчесного, християнського життя — вірою, надією і любов’ю. Та остання — любов, ніколи не переминає.
Ця притча про виноградник по-особливому звучить у час Різдва. Добра мама знає, що маленьку дитину можна давати в руки лише тому, кому довіряєш. Ви собі тільки уявіть: Бог Отець дав свого Сина в руки людині! А що людина з Ним зробила? Про це якраз і розповідає історія про виноградник. «Від Господа це сталося», — сталося творення Божого народу, покликання до вічності, тому перемога життя над смертю є «дивною в очах наших» (пор. Мт. 21, 42).
Сьогодні я з великим трепетом прибув до вас, до цього унікального храму Різдва Христового в Галичі. Фактично, ми третій день поспіль святкуємо ваш храмовий, престольний празник. Відчуваю, що цей візит є особливим посланництвом. Ми хочемо разом урочисто відкрити для нашої Церкви та Української держави 1125-ту річницю з дня заснування княжого міста Галича.
Розпочинаємо цей рік, тому що, як люди, потребуємо певного часу, для того аби щось усвідомити, пережити на власному досвіді, а відтак зачерпнути з того джерела, яке в буквальному значенні розташоване в цьому храмі під престолом, — зачерпнути з тієї криниці, що б’є живою водою для кожного українця. Цікаво, що це один із храмів давнього Галича, який належить до найстаріших святинь нашої Церкви, які Господь Бог, за дивним задумом, зберіг аж до наших днів. Цей храм є не мертвим музеєм, а живим Божим домом. Нехай цей рік стане доброю нагодою для науковців і дослідників, громадських і державних діячів, митців та представників культури, а також для Українських Церков, щоб із нашого спільного живого коріння зачерпнути сили для того, аби знову розквітнути на рідний землі та принести Богові щедрі плоди в Христовому винограднику.
З історії відомо, що 115 років тому праведний митрополит Андрей Шептицький приїжджав сюди із візитацією і, як Києво-Галицький митрополит, визнав цей храм своїм прокатедральним собором. Наш славний попередник намагався не просто науково дослідити це галицьке коріння нашої історії, а й зробити його справді життєдайним для сучасного українця.
Вважаю, що саме наша Церква зберегла пам’ять і має особливу місію перед сучасністю нашого народу, нашої Церкви та Держави. Бо тільки Глава Української Греко-Католицької Церкви зберіг титул Верховного Архиєпископа Києво-Галицького. Я приїхав із Києва до Галича для того, щоб якраз довкола історичної, духовної осі творення нашого народу розпочати цей особливий рік.
Кажуть науковці, що після зруйнування Києва у 1240 році Галич перетворився на державний, політичний і церковний центр Київської держави, а відтак Галицько-Волинського князівства. Саме ця історія — не тільки мислення галицьких князів, а і їх фактичного протистояння Золотій Орді — накреслила перспективи цілком іншого розвитку українців стосовно агресивних північних сусідів, які знову приходять, щоб нас вбивати, нищити і привласнювати все: державність, історію, культуру і навіть Церкву.
Ця києво-галицька вісь виявила себе як життєдайна на наступних етапах розвитку українського народу та нашої Церкви. Бо це була вісь нашої європейськості. Тоді, коли північні князі вели політику угодовства Золотій Орді, були колаборантами окупантів, перебирали ординські звичаї та азійський спосіб деспотичної влади механізмів її державотворення, галицькі князі зайняли позицію протистояння, боротьби і шукали собі союзників серед цивілізованих народів Європи. Давній Галич на той час став центром європейської дипломатії та культури, церковного й народного буття. Це дуже нагадує нашу теперішню боротьбу. Києво-галицька вісь завжди була життєдайною, животворною, коли ми, як народ, усвідомлювали себе, свою тотожність відповідно до свого завдання, історичного посланництва, — усвідомлювали себе як нова політична нація, як народ, що вибудовує свою окремішність, формує власне, особливе обличчя.
Ми бачимо, яку велику роль в нашій історії відіграла Українська Греко-Католицька Церква, яка начебто ввібрала в себе ту вісь, її свято оберігала, як Богом насаджений на наших землях Господній виноградник нашого народу, навіть більше, намагалася пояснювати її кожному поколінню та передавати в майбутнє. Усі, хто хотів підкорити наш народ і присвоїти його плоди, намагалися ту вісь розірвати, ізолюючи Галич і Галичину від Києва, а Київ — від іншої частини українського народу, щоб переорієнтувати його знову на Північ. Галич без Києва не міг самотужки протистояти викликами, які приходили до нас із Заходу, а ізольований Київ не мав сили протидіяти кочівникам і поневолювачам зі Сходу. Коли ми зберігали нашу церковну та національну єдність, намагалися засипати цей навіть ментальний і духовний «Збруч», що хотів творити дві різні України, тоді ми, як народ, ставали непереможними, усвідомлювали, хто ми і яких батьків діти, а ця вісь слугувала стержнем стійкості, непіддатливості, а тепер є стержнем нашої перемоги.
Коли ми лише планували розпочинати цей ювілей давнього Галича, то не знали, що, за дивним Божим задумом, він може стати роком перемоги України. Так буде! Але ми для цього маємо працювати, зберігаючи цю вісь і черпаючи сили з коріння, щоб розквітнути як Божий народ. Божий виноградник так щедро вродив на цих галицьких пагорбах! Він повинен зрозуміти, що його значення, посланництво не локальне, загальноукраїнське, а загальноєвропейське чи навіть світове.
«Від Господа це сталось, і дивне в очах наших» (Мт. 21, 42). Сьогодні тут, перед вашими очима, відбудеться ще одна духовна подія, яка, на мою думку, є Божим даром і знаком. Коли ангел сповістив добру новину пастирям про народження Христа-Спасителя у Вифлеємі, то вказав на Дитя в яслах. Господь посилає нам цього дня ще один цікавий, живий знак про те, що києво-галицька вісь є дійсністю не лише в умах істориків, а й у серцях усіх українців, зокрема нашої молоді.
Перед нами — два молодих хлопці, Артур і Микола, сини Франківщини. Артур закінчив Київську духовну семінарію, виростав на наших очах у Патріаршому соборі. Сьогодні Господь Бог привів його для того, щоб зробити дияконом саме в Галичі, тому що це патріарша територія (про це знає навіть Івано-Франківський митрополит). Микола — місцевий, галичанин. Він служитиме в Івано-Франківську і буде дияконом нашої Івано-Франківської архиєпархії.
Києво-Галицька вісь так живо і видимо проявляється в Таїнстві Священства, яке відбудеться тут у день першого диякона-мученика Стефана! Силою і діянням Святого Духа ми, як Церква, отримуємо двох дияконів, які пов’яжуть своїм походженням та своєю історією Київ і Галич в єдину вісь — це живе коріння, яке ми зараз так ясно відчуваємо. «Від Господа це сталось, і дивне в очах наших» (Мт. 21, 42). Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
