Проповідь Блаженнішого Святослава в Хрестопоклонну неділю
Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув? (Мт. 27, 46).
Преосвященний владико!
Всечесні отці!
Достойні брати-семінаристи!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Неділя, до якої ми дійшли в ритмі Великого посту, знаменує половину нашого шляху до Пасхи Христової. Однак сьогодні Церква запрошує нас не просто дійти до середини посту, а й заглибитися в його зміст. Перед нами відкривається не лише половина дороги, але передусім глибина християнського життя ‒ як запрошення увійти в неї. Саме тому Церква звертає наш погляд на чесний і животворний Хрест Господній.
Цю неділю ми називаємо Хрестопоклонною, тому що саме на Хресті відбулося таїнство нашого спасіння. Хрест є осердям християнського життя. Хто не має відваги заглибитися в таїнство Хреста Господнього, той навряд чи матиме сили, щоб дійти до воскресіння.
Хрест Господній назавжди став посланням любові Бога до людини. Спробуймо вслухатися в це послання і зрозуміти його значення для кожного з нас.
Цікаво, що євангелисти Матей і Марко, описуючи розп’яття і смерть нашого Спасителя на Хресті, ніби зосереджують нашу увагу на одній фразі, яка вийшла з уст Господніх і була криком із глибини Його душі. Ісус Христос промовив на Хресті таїнственні слова: «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув?» (Мт. 27, 46; пор. Мр. 15, 34). Мабуть, вони були настільки сакральними для ранніх християн, що євангелисти передають їх нам навіть арамейською мовою, щоб ми могли відчути саму мелодію цих слів: «Елі Елі, лема савах‒тані?» (Мт. 27, 46; пор. Мр. 15, 34).
Ці слова, очевидно, бентежили всіх, хто чув їх і хто чує їх тепер. Постає питання: ким є той, хто кличе? Можливо, римські воїни, які розпинали Христа, і юдейський синедріон, що засудив Його на смерть, думали, що це кричить нещасний чоловік, від якого Бог віддалився. Насправді ж ці слова промовляв Син Божий ‒ сам Бог, який став людиною. Але що вони означають? Чому саме на них євангелисти зосереджують нашу увагу?
Отці Церкви говорили, що розп’ятий на Хресті Син Божий кликав до Отця від імені всього людства. Папа Лев Великий так і каже, що Ісус волав до Отця «носячи в собі особу всіх нас» («in se omnium nostrum personam sustinens») (Проповідь 68, 3; PL 54, 374). Христос молиться від імені всіх людей ‒ тих, які почуваються далекими від Бога, забутими й покинутими. Саме їхнім голосом кличе розп’ятий Спаситель. Святий Іван Дамаскин зауважує, що ці слова були промовлені «від імені всієї людської природи» («ταῦτα κατὰ τὴν ἀνθρωπότητα λέγεται») (Про православну віру, III, 24).
Помираючи розп’ятим на Хресті, Ісус молиться до Отця словами відомого Псалма 22 (21). Це, з одного боку, псалом крику і розпачу ‒ болю людини, яка волає до Бога з глибини свого страждання. З іншого боку, це псалом надії, тому що завершується такими словами: «Бо Він не гидував, не гордував бідою бідака, і не ховав обличчя свого від нього; і коли той взивав до Нього, ‒ слухав» (25). Тут псалмоспівець розкриває зміст страждання праведника і показує, що цей крик до Бога викликає вияв надзвичайного Божого милосердя та Його безмежної любові. Клич Сина Божого до Отця від імені стражденного, зболеного людства спричиняє вияв спасенної Божої сили, яка перетворює смерть на воскресіння, а віддаленість ‒ на близькість. Цим криком розп’ятий на хресті Син Божий наче обіймає Небесного Отця і сходить у глибину болю та смерті людства. Через це Божественне низходження ад і смерть опиняються в оточенні обіймів Божої любові ‒ Отця, і Сина, і Духа Святого. Своєю смертю Христос руйнує смерть кожної людини. Саме тут, на Хресті, відкривається людству надія і шлях до воскресіння та життя.
«Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув?» (Мт. 27, 46). Святий Августин говорить, що в цих словах ми бачимо ікону молитви Христової Церкви. Бо там, на Хресті, Христос від імені всього людства промовляв до Отця як новий Адам. Так само і Церква, молячись, молиться разом зі своїм Главою. Августин зазначає, що Христос, як Глава Церкви, молиться не окремо від свого Тіла (пор. Коментарі до псалмів, Пс. 140, 4 ‒6). Тож ми, як Церква, молимося з Христом, у Христі й разом із Ним і через Нього звертаємося до Небесного Отця.
Псалми, які є основою молитви Церкви, стають моментом, коли Церква наче позичає свій голос Синові Божому, а Він вкладає нам в уста власні слова. Ми співаємо щодня на Вечірні: «О Господи! ‒ до Тебе я взиваю: Поспішись до мене, почуй мій голос, коли до Тебе взиваю! Нехай моя молитва стане перед Тобою, мов кадило; здіймання рук моїх ‒ немов вечірня жертва» [Пс. 141 (140), 1 ‒2].
Цей дивний обмін силою між Богом і людиною, голосом Церкви та словами самого Ісуса Христа і є природою християнської молитви. Ось чому, коли людина в глибині свого болю та розпачу, у самотності кличе до Бога: «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув?» (Мт. 27, 46) ‒ Небесний Отець чує в цих словах найперше голос свого єдинородного Сина і обіймає кожного з нас, свого сина чи свою доньку, які в цьому голосі благають про силу Божої любові.
«Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув?» (Мт. 27, 46). Як часто, мабуть, ця молитва сьогодні лунає із серця України. Наша країна нині розп’ята перед очима всього світу. Ми перебуваємо в глибині свого болю. Море крові, ріки сліз течуть Україною. Не одна мати, яка втратила сина, кричить до Бога подібними словами, оплакуючи втрату своєї дитини. Мабуть, ці слова вмираючого на Хресті Ісуса сьогодні стають молитвою українського воїна, катованого в російському полоні; молитвою українських дітей, яких вкрали в батьків і вивезли в глибину російського культурного простору, щоб вони забули свій рід і свою землю.
Отець Небесний чує в цьому голосі голос свого єдинородного Сина, обіймає нас у таїнстві чесного Хреста Господнього і вдихає в нас животворну силу своєї любові. Наше страждання і наш біль перетворюються на силу, яка веде нас до перемоги і воскресіння. Смерть Христа на Хресті не була останньою крапкою таїнства Пасхи Господньої ‒ вона стала дорогою до воскресіння. Тому Христова Церква сьогодні запрошує нас віднайти себе в особі розп’ятого Христа, почути свій плач і свою молитву в молитві Божого Сина та довіритися їй.
У таїнстві Хреста Господнього ми відкриваємо зміст особистих страждань і власного пошуку Бога. Відчуваємо ту силу, на яку можемо спиратися і покладатися. Тому, поклоняючись Христові, ми преображаємося. Ми віднаходимо силу до життя, глибину, з якої нас виводить Спаситель. На Хресті Він особисто заглибився в безодню кожного людського болю і страждання. Тому християни, зустрічаючи терплячу людину, бачать у ній страсті Христові.
Солідарність християн, взаємодопомога та співчуття до тих, кому найтяжче, кому сьогодні, можливо, найбільше боляче, мають у нас релігійний характер. Сила, яка дає нам змогу пережити все і дійти до воскресіння, випливає з чесного і животворного Хреста Господнього. Тому сьогодні ми разом співаємо: «Хресту Твоєму поклоняємось, Христе, і святеє Воскресіння Твоє славимо!». Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
