Проповідь Блаженнішого Святослава в катедральному соборі Святих мучеників Сергія і Вакха в Римі
Хто має вуха, нехай слухає (Мт. 13, 9).
Преосвященніший митрополите Володимире!
Боголюбиві владики!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Достойні брати-семінаристи!
Дорогі в Христі брати і сестри —
Богом полюблена наша римська українська громадо!
Слава Ісусу Христу!
Ми сьогодні чуємо, що Боже слово (Мт. 13, 4–9) промовляє до нас притчею про сіяча. У євангелиста Матея ця притча має особливий колорит, і в його розповіді є акценти, які відрізняються від інших описів цієї притчі. І саме в цих акцентах, на мою думку, прихована Божа мудрість для нас сьогодні.
По-перше, сіяч, про якого йдеться, дуже дивний. Хтось може сказати, що він не розбірливий — сіє зерно куди попало. Можливо, він не надто переймається ґрунтом, але точно піклується про якість зерна. Адже, як і кожен сіяч, вибирає таке зерно, яке має в собі зародок — здатне боротися за те, щоб дати нове життя.
По-друге, сіяч сіє дуже щедро. Його щедрість явно переважає будь-яку людську обережність чи корисливість. Створюється враження, що робітник розкидає те зерно навіть там, де не видно землі. Але він робить це з великою щедрістю, сіючи не просто насіння, а добірне зерно.
По-третє, саме якість цього зерна виявляє плідність або безплідність землі, на яку воно потрапляє. Зерно може прорости, якщо ґрунт готовий прийняти його. Інакше не буде жодного плоду.
Наприкінці Ісус говорить: «Хто має вуха, нехай слухає» (Мт. 13, 9). І тут ми розуміємо, що йдеться не про матеріальне насіння — йдеться про Боже слово. Адже в Старому Заповіті саме вухо було єдиним органом спілкування людини з Богом. Господнє слово — це те зерно, яке Бог хоче вкласти в наше серце, кажучи нам: «Слухай».
Слухати Боже слово, приймати його — це означає бути плідним у Бозі. Слухати Боже слово — це давати йому простір у собі. Дозволити, щоб зародок вічного життя, яке воно несе в собі, проріс у мені. Навіть більше — це історія про надію.
Бо надія — це зерно вічного життя, яке наш Бог і Спаситель хоче посіяти в серце кожної людини. Той зародок безсмертя, як каже Василій Великий, є змістом християнської надії. Господь навчає: «Із Царством Небесним так, як з отим чоловіком, що кидає насіння в землю: чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, — насіння те кільчиться й росте. А як — він сам не знає» (Мр. 4, 26–27).
Це зерно чекає на момент, щоб у нас принести плід у житті вічному. Слухаючи сьогодні це слово — про зерно, про його силу, якість, щедрість, про Бога, який звертається до людини й шукає простору в її серці — ми святкуємо пам’ять великої жінки в історії Київської Церкви, рівноапостольної княгині Ольги.
Гімнографія нашої Церкви з давніх часів називає княгиню Ольгу «досвітньою зорею», яка є передвісницею якоїсь нової епохи. Нашого князя Володимира народ називав «ясним сонечком» новітньої ери християнства на наших землях. А Ольга — це та сама досвітня зоря, яка нагадує, що ніч обов’язково закінчиться. Хочемо того чи ні — сонце зійде, і новий день настане.
Її постать нагадує одну важливу подію в історії Європи, тому ми називаємо її великою європейською жінкою. Біля Риму, у бенедиктинському монастирі Santo Speco, що є колискою західного монашества, у гроті святого Бенедикта, батька і покровителя Європи, латинською мовою зроблений середньовічний надпис: «Якщо шукаєш світла, Бенедикте, чому обираєш темну печеру? Печера сама по собі не дає того світла, якого ти шукаєш. Однак продовжуй шукати у темряві пломеніюче світло, бо тільки серед найгустішої ночі найяскравіше сяють зорі» (Lumina si quaeris, Benedicte, quid eligis antra? Quaesiti servant luminis antra nihil. Sed perge in tenebris radiorum quaerere lucem nonnisi ab oscura sidera nocte micant).
Створюється враження, що слова, які описують лоно Матері Землі, де народилося західне монашество, сьогодні висвітлюють усю цінність свідчення, віри, життя та пошуку світла Христа в особі великої княгині Ользі, яку ми не дарма звемо рівноапостольною. Посеред темряви обставин тогочасної Київської Держави вона була передвісницею і носійкою Божого світла Христового Євангелія, передвісницею нової християнської ери — народження на святих Київських горах Церкви, дітьми якої ми є.
І сьогодні ми особливо святкуємо пам’ять цієї великої європейської жінки саме тут, у цьому маленькому катедральному соборі, який дійсно можна порівняти з гірчичним зерном серед великих базилік Риму. Але саме тут Господь посилає своє зерно, своє слово, — якісне, щедре, живуче, — яке нам дає можливість побачити сяйво досвітньої зорі серед темряви війни, у якій тепер живе Україна.
Цей храм бачив багато. Він був посольством Київської Церкви при Апостольській столиці. Тут похований мій попередник на Київському престолі — митрополит Київський Рафаїл Корсак. Тому, коли Синод Єпископів шукав катедрального собору для нашого екзархату в Римі, то не просто обирав великі приміщення чи простори — він шукав те зерно, з якого зросте і набудеться все.
Сьогодні княгиня Ольга показує, що цей екзархат існує саме тому, що в Римі з’явилася віруюча українська жінка — жінка наших часів. Я пригадую, який вигляд мав цей храм і якою була наша громада в Італії 30 років тому, коли я ще був студентом. Ці двері ніколи не відчинялися. Це була єдина персональна парафія в Римі (одна-єдина на цілу Італію), яку заснував патріарх Йосиф. У її списку був лише один повоєнний парафіянин — хлопець із табору в Ріміні, який залишився в Італії, одружившись з італійкою. Я мав нагоду познайомитися з ним, коли він приїхав сюди, щоб зустріти свого пароха — отця доктора Івана Музичку.
Тридцять років — це короткий час, але ця парафія, як зерно, дала початок десяткам інших, і цей український парафіяльний храм Святих мучеників Сергія і Вакха в Римі став нашим катедральним собором. Нині ми зібралися, щоб подякувати Господу Богу за день народження нашого екзархату. Бо саме 11 липня шість років тому, також у контексті діяльності Синоду Єпископів нашої Церкви, Святіший Отець проголосив створення цього екзархату, який фактично зродили українські жінки, котрі приїхали сюди і прагнули своєї Церкви, шукаючи Божого світла серед темряви заробітчанської долі на чужині.
Я пригадую, як зі сльозами на очах жінки стояли на колінах перед зачиненими дверима цієї церкви. Це вони вимолили це велике Боже дійство, яке ми сьогодні називаємо Апостольським екзархатом для українців в Італії. І цього дня ми хочемо подякувати Господу Богу за українських жінок, які в муках, стражданнях, приниженні та сльозах стали досвітньою зорею розвитку нашої Церкви.
Сьогодні ми хочемо, як гарний плід нашого Синоду, впровадити по-братньому, по-дружньому в уряд нашого владику Григорія Комара — апостольського адміністратора екзархату. Також хочемо подякувати владиці Діонісієві, першому екзарху, який назавжди ввійде в історію цієї клітини нашої Церкви.
Владика Діонісій справді втілював образ сіяча. Він сіяв повсюдно, сіяв щедро. Навіть особистими здобутками — речами, валізами, мобільними телефонами — сіяв у метро, поїздах, автобусах, щоб проповідувати Боже слово. Владико, перед обличчям єпископів Синоду дякуємо вам за ту працю! Дякуємо за те, що жнива дають плід. І сьогодні духовенство, яке тут присутнє, і структури цього екзархату свідчать, що та українська нива, яка є тут частиною нашого Божого люду, є доброю землею — і в десятеро, і в тридцять, і в сотню разів.
Впроваджуючи, так по-братньому, в уряд нашого екзархату владику Григорія, я хочу вказати на ще одну жінку — небесну жінку, яка є також частиною цієї історії.
У цьому храмі ми маємо величезні духовні скарби — Жировицьку чудотворну ікону Матері Божої. З нею пов’язане моє особисте життя як студента. Колись апостол Павло казав: «Благодаттю Божою я є те, що є, а благодать Його в мені не була марна…» (І Кор. 15, 10). І сьогодні я хочу тут скласти свідчення: дякую Богові і Матері Божій — у цій прославленій іконі — за те, ким я є як дитина Божа. Бо вона врятувала і вимолила мене в найважчі студентські часи римського буття в першій половині 90-х років.
Я знаю, що в нашому екзархаті існують гарні звичаї організовувати прощі до Люрду, до Фатіми. Я ж заохочую організовувати прощі до Жировицької чудотворної ікони Богородиці. Відкрийте її для себе. Ми не знаємо іконописця, який її написав, але маємо певне уявлення про період її створення.
Пам’ятаю, як про це дуже красномовно завжди розповідав і проповідував отець Іван Музичка: «Благочестивий чернець з Жировицького монастиря, пишучи ікону своєї Матері, зобразив на ній біль молитви за Україну, яка була у вогні війни». Автор залишив у ній свої сльози, молитву і надію. Ця ікона Жировицької Богородиці, яка тут намальована, стала начебто справжнім образом, у якому вона явилася.
Владико, дорогі отці, сестри і барити в монашестві, будьте тими яскравими зорями Божого світла в сузір’ї нашого Екзархату в Італії! Я вас заохочую бачити в постаті Богородиці те світло, яке ми нині шукаємо серед темряви — світло надії, що має засяяти так, як надія з України і для України та світу. Це світло є досвітньою зорею нового дня миру і кращого майбутнього для нашої Батьківщини, — того дня, що неминуче прийде після темряви ночі війни.
Мати Божа, Тобі посвячуємо сьогодні майбутнє цього екзархату і всіх наших людей у цій землі. Покажи їм, Боже, світло надії серед жахів і темряви війни сьогодення. Пресвята Богородице, спаси нас. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
фото відділу комунікацій Апостольського екзархату
