Проповідь Блаженнішого Святослава в М’ясопусну неділю в соборі Святої Софії в Римі
Те, чого ви не зробили одному з Моїх найменших братів —
Ваша еміненціє кардинале префекте!
Високопреосвященні та преосвященні владики, екселенції!
Всечесні та преподобні отці, присутні тут!
Дорога наша українська римська громадо!
Дорога родино Ґаладзів, яка сьогодні майже в повному складі
прибула до цього історичного храму!
Дорогі паломники з різних країн світу, які долучилися до цього свята!
Дорогі брати і сестри в Христі!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні, згідно з літургійним ритмом григоріанської пасхалії, Церква приводить нас до неділі, яку ми називаємо М’ясопусною. Вона безпосередньо готує нас до Великої чотиридесятниці — особливого часу покаяння, наближення людини до Бога і Бога до людини. Цей період ми називаємо Великим постом.
Євангельське слово, яке нині чуємо, говорить нам про завершення історії людства. Ця сторінка Святого Євангелія відкриває кінцеву мету і підсумок життя не тільки християн, а й усього людства, — життя кожної людини, чоловіка і жінки. Цей євангельський текст є не притчею, а пророцтвом, бо говорить про дійсність, яка неминуче торкнеться кожного з нас. Особливо впадає в око уважному слухачеві урочистий тон і стиль цього пророцтва, яке лунає з уст самого Христа.
Господь відкриває нам свою славу. Євангелист каже: «Якже прийде Син Чоловічий у своїй славі, й ангели всі з ним, тоді він сяде на престолі своєї слави» (Мт. 25, 31). Насамперед Христос говорить про момент повного і видимого приходу Царства Небесного та всесвітнього царювання нашого Господа. Водночас важливо зауважити, що образ Страшного і остаточного суду не є статичним і відкладеним десь на далеке майбутнє. Навпаки, ця сцена є динамічною за своєю природою і наближається до нас щодня і щоночі. Господь гряде і приходить уже сьогодні, а через це пророцтво ми покликані розпізнати Його присутність серед нас.
Промовистим є те, що, відкриваючи остаточні критерії, за якими кожен буде засуджений або виправданий, Господь говорить про особливий вид служіння. Людина отримує вічну нагороду або вічний засуд не за свої знання чи здібності і не за становище в суспільстві — була вона багатою чи бідною, могутньою чи немічною. Остаточним мірилом виправдання або осуду перед обличчям вічності, який сьогодні об’являє Христос і який доступний для всіх, є служіння любові щодо найменших і найслабших наших братів і сестер. Він говорить: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших — ви Мені зробили» (Мт. 25, 40).
Інакше кажучи, Ісус Христос уже сьогодні ототожнює себе не з могутніми світу цього, а з найменшими. Те, що кожен із нас зробив для найменшого, стане нашою перепусткою до небесної слави.
Вражає те, що Царство Небесне вже відкрите і близьке, ба більше — воно щодня наближається до нас. Саме ми обираємо свою вічність і визначаємо, на який бік нам стати: серед проклятих чи серед спадкоємців блаженства Божого Царства. Кожен наш учинок наче ліпить і формує нас, надаючи нам ті ознаки, які ми принесемо на цей привселюдний і остаточний суд. Ці прикмети, сформовані нашими вчинками, будуть чітко видимими на наших головах, подібно до знаків, за яким пастух відрізняє овець від козлів. Так само і людей буде розпізнано та поставлено кожного на своє місце в останній день людської історії. Цієї дійсності ніхто не уникне — вона торкнеться кожного з нас.
Дорогі в Христі брати і сестри, сьогодні я приїхав до вас із замерзаючого, але незламного Києва як свідок нашого непереможного народу. Уявіть собі нинішню найлютішу зиму останнього десятиліття у столиці України. Величезні будинки та великі житлові комплекси, де мешкає понад три тисячі сімей у кожному, — це як село на Заході України, — замерзають без води, без світла, без каналізації, без найменших можливостей для виживання.
Але я бачу обличчя нашого народу. І саме минулої неділі п’ятирічний хлопчик поділився зі мною своїм досвідом життя в Києві. Я запитав його: «Чи холодно в тебе вдома?». А він відповів: «Якщо я переможу холод, Україна переможе». Це промовила дитина, якій п’ять років!
Є ще один образ, який потрапив у заголовки державного телебачення багатьох європейських країн. В одному з районів Києва — на Троєщині, яка найбільше постраждала від цієї морозної трагедії, створено так звані пункти незламності. Люди з усіх замерзлих будинків сходяться туди, щоб зігрітися, випити гарячого чаю, зарядити ґаджети та побути разом.
Цікаво, що протягом останніх кількох днів, перебуваючи в цих пунктах, люди не плакали, а співали, танцювали під музику. Цей образ людей, які мерзнуть, але співають і танцюють, уже ввійшов в історію незламності України. Польські журналісти, коментуючи його, написали: «Jest możliwe?» («Хіба це можливо?»). Але сьогодні в Києві це реальність!
Я можу підтвердити, що ця дивна стійкість, радість людей, які щоночі дивляться в очі смерті, походить не від людини. Це дар Святого Духа… І кожен, хто має хоча б елементарну християнську чутливість, розуміє: ці люди, цей народ — це найменші брати і сестри Христа, з якими в нинішньому Божому слові Він особисто ототожнює себе. Ми пишаємося тим, що сьогодні «найменші» стали видимими для світу, адже ми — найменші брати і сестри самого Ісуса!
Як відповідь на ці дивні новини, фотографії та кадри з Києва піднялася хвиля солідарності, якої ми не бачили роками. В усі попередні роки допомога Україні зменшувалася, бо всі втомилися й виснажилися. Та сьогодні піднімається хвиля справжньої солідарності та християнської любові. Саме цієї неділі в усіх парафіях, не лише українських, в Італії та інших країнах Європи проводять збір коштів, щоб допомогти найбільш постраждалим і вразливим людям — не лише в Києві, а й в усій Україні.
Я тут, щоб засвідчити: це християнське милосердя — не людська філантропія. Це служіння є справжньою християнською літургією. Ми вдячні Папі Леву XIV, який зміг розпізнати в цій солідарності дух християнської любові, що повертає нас до служіння там, де сьогодні присутній Христос. Якщо літургія — це урочисте, спільне і привселюдне служіння Богові, поклоніння Христу, присутньому серед свого народу, то цей всецерковний рух милосердя стосовно найуразливіших братів і сестер Ісуса в Україні має глибоко релігійний характер і є справжньою літургією Христової Церкви. Ми щиро вдячні всім, хто зміг розпізнати, де сьогодні присутній наш Господь Ісус Христос, і звершити для Нього справжню, автентичну літургію.
Дорогі брати і сестри в Христі, сьогодні ми переживаємо особливий момент радості та святкування. Наш Господь дарує нашій Церкві нового священника. Це особлива радість не тільки для Української Греко-Католицької Церкви, а й для всієї Церкви Христової.
Диякон Данило, а вже за кілька хвилин — отець Данило, в особистій історії відкриває справжнє обличчя нашої Церкви і виявляє її ідентичність. Це Церква бідна засобами, але багата людьми; переслідувана, але воскресла; в Україні є меншістю, але важливою для більшості громадян країни; не локальна, а помісна, тобто глобальна, зі своєю ідентичністю, історією та традицією — богословською, канонічною і літургійною. Сьогодні радіють Київ і Торонто, Україна і Канада!
Я відкрию вам невеликий секрет. Данило приїхав до нашого дому, до мене, до Києва, у неділю Блудного сина. І саме сьогодні в Україні за юліанською пасхалією ми маємо неділю Блудного сина. Мені було особливо приємно, що Господь доручив мені взяти його за руку, спочатку довести до дияконства, а тепер — до священства. Данило роками жив у нашому домі, і досі в нашій резиденції є його кімната, недоторкана, з його гарними іконами. Ми разом молилися і щодня проживали динаміку служіння Церкві. І нині я щасливий приїхати із твоєї матерньої Церкви з Києва сюди, до Рима, щоб ввести тебе у вічне священство Христа.
Ми вже мали одну спробу висвятити його, але тоді не вдалося. Спадають на думку слова слуги Божого Любомира: «Господь, — казав він, — говорить через обставини». Бог підготував для Данила особливе слово, яке ми сьогодні вислухали і яке стане гаслом його священничого служіння: «Те, що ти зробив Моїм найменшим братам, ти Мені зробив». Можливо, це і є сенс літургії в сучасній історії людства.
Дехто може запитати: чи можна поєднати кар’єру професора, який викладає на престижних кафедрах літургійного богослов’я Католицької Церкви, служить Святішому Отцеві в Дикастерії для Східних Церков, зі служінням найменшим Христовим братам і сестрам? Чи потрібно знецінювати академічну та інтелектуальну працю заради соціального служіння? Чи справді ці два види виключають і заперечують один одного?
У розв’язанні цієї богословської дилеми нам допомагає святий Августин. У своєму пророчому тексті «Про вчителя» (пор. De Magistro, 14, 45–46) він слушно зауважує: служіння педагога — це служіння любові й милосердя. Вчитель усуває незнання та невігластво із серця й розуму учня і дає йому пізнати істину. Незнання Бога змушує нас втратити все, що ми маємо, робить нас слабкими і загубленими у вічності. Справжній учитель, учень Христа, просвітлює своїх учнів — це акт милосердя. Професор не принижує учня і не маніпулює його незнанням, а робить його сильним, навчаючи істині та ведучи його до пізнання її повноти.
Ось чому наші великі попередники, митрополит Андрей і патріарх Йосиф, захищаючи гідність і права свого народу, дбали про його освіту, науку та виховання. Вони прагнули дати його дітям можливість навчатися в найкращих університетах і школах Європи та світу і мріяли про власний Український католицький університет. Цей собор Святої Софії в Римі є свідком їхньої любові та жертовності стосовно свого поневоленого і зраненого, але мудрого і великого народу.
Можливо, саме за дивним Божим задумом твоє служіння, отче Даниле, буде способом впровадження учнів, отих найменших Христових братів і сестер, у таїнство літургійного богослов’я Церкви Христової. Тому ми тішимося тобою! Тішимося, що Господь Бог є з нами — під ракетами і бомбами в Україні, і там, де наша Церква присутня серед своїх дітей у різних куточках світу. Бог дбає про свою Церкву і посилає їй нових священників.
Сьогодні славимо Господа і переорієнтовуємо свої життєві пріоритети, щоб бути готовими почути колись благословенні слова: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу» (Мт. 25, 34). Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
