Проповідь Блаженнішого Святослава в неділю перед Воздвиженням та в день святкування 250-річчя колегії «Барбареум» у Відні
Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе (Ів. 12, 32).
Преосвященніший владико-митрополите Володимире!
Боголюбиві владики!
Всечесні та всесвітліші отці!
Дорога наша австрійська громадо!
Дорогі пластуни!
Дорогі діти нашої Церкви тут, в Австрії, які сьогодні приїхали не тільки з різних околиць Відня, а й з Інсбрука, Зальцбурга, Граца, Лінца та інших куточків Австрії й Ліхтенштейну на цю унікальну історичну подію!
Дорогі брати і сестри в Україні, Європі та світі, які зараз моляться з нами завдяки цій живій трансляції!
Дорога світова українська громадо!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні ми переживаємо особливу хвилину єднання нашої Церкви. Божа сила і благодать пульсує в тілі та жилах нашої спільноти. Ми разом із владиками з різних куточків України й Європи прибули сюди, до Відня, щоб обійняти вас, наших вірних, і передати вам слова любові, єдності та солідарності від зраненої України.
Тут є екзархи зі східних земель України: з Донецька, Одеси, Харкова. Лунають особливі слова солідарності зі зраненим Києвом. Уночі ворог запустив рекордну кількість повітряних цілей по Україні, і вкотре мішенню номер один була наша столиця. Відомо щонайменше про трьох загиблих у Києві, серед яких — немовля. Та ми відчуваємо: сенс наших страждань і боротьби знаходимо лише тоді, коли збираємося разом і єднаємося в ім’я Бога та України.
Боже слово, яке ми щойно почули в Євангелії від Івана (3, 13–17), — це надзвичайне пророцтво самого Господа нашого Ісуса Христа. Він згадує події минулого ізраїльського народу, але вказує на майбутнє — передусім на власне. Христос говорить про хрест, страждання і смерть, але водночас відкриває сенс хресної жертви Сина Божого та проголошує євангеліє Божої любові, що виявляється у славі воскресіння.
Господь пригадує подію, яка сталася під час мандрівки Ізраїлю від рабства до свободи. У певний момент, як і всі люди, ізраїльтяни нарікали на Бога. Відтак почали страждати від власного гріха, від отруйних мідяних змій серед пустелі. Серед того лиха Бог каже Мойсеєві: «Зроби знак мідяного вужа. Кожен, кого вкусила змія і хто носить у тілі її отруту, коли погляне на це зображення — врятується, буде живий» (пор. Чис. 21, 8–9).
Біблісти кажуть, що, ймовірно, вони прийшли в пустелі до мідяних копалень єгиптян, де ті видобували руду. А вуж був одним із єгипетських ідолів. Гріх ідолопоклонства та нарікання на Бога спричинив вмирання народу в пустелі. Але цей знак піднесеного Мойсеєм мідяного вужа мав дві важливі властивості. По-перше, Господь Бог, ставлячи його перед очі всім, наче казав: «Погляньте правді у вічі, подивіться на свій справжній гріховний стан». Це дивно: вони дивилися на того, хто спричиняв їхню смерть, побачили причину свого вмирання — і тоді отримували захист від отрути, яку вже носили у власному тілі. По-друге, треба було не просто знати про цей знак, а дивитися на нього, не відвертаючи погляду. Тоді Бог, наче через обмін поглядами, вливав у людину силу, яка рятувала її від смерті.
Сьогодні Христос наче відкриває сенс того прообразу, що передвіщав чесний і животворний Хрест, Всесвітнє воздвиження якого святкуватимемо наступного тижня. Він каже: піднесеним перед очі всіх вже буде не мідяний вуж, а Я сам. Спаситель буде піднесений на хрест у момент свого розп’яття, щоб узяти наші гріхи й наново поставити їх нам перед очі. Навіть більше, Він запрошує не відвертати погляду від Його ран і страждань.
Хто матиме силу подивитися на скатованого, розіп’ятого Христа своєю вірою, той отримає можливість дотику до себе силою Божої любові. Любов, яка перетворює смерть на воскресіння, неміч — на силу, зневагу — на славу, виливається на нас як протиотрута від гріха і смерті. І тому Господь каже слова, що підсумовують усе Боже об’явлення, повноту Нового Завіту, яку ми маємо на животворному Хресті: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3, 16).
Поглянути на розп’ятого, впустити в себе силу Божої любові — це заклик, який Господь сьогодні звертає до кожного з нас. Ця сила підносить нас і притягає до прославленого Христа-Переможця, який сповнює на нас свою обіцянку: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Ів. 12, 32).
Дорогі в Христі! Сьогодні Україна є розп’ята. Ми стікаємо кров’ю і вкотре питаємо себе: Боже, за що? Можливо, це питання: «Чому саме ми, українці, нині мусимо бути розп’ятими перед очима цілого світу?» — стоїть у центрі уваги всіх українців і людей доброї волі, віруючих і невіруючих. Боже, чому інші народи живуть, розвиваються, радіють, зростають, а ми мусимо щоночі вмирати? Чому в Україні ллється кров немовлят? Боже, чому?!
Остаточну відповідь на це запитання ми отримаємо на Страшному суді, коли все таємне стане явним. Але ключем до розуміння цієї трагедії є чесний і животворний Хрест Господній.
Мабуть, одну з найглибших відповідей я почув минулого тижня в Києві під час молитовного сніданку, коли люди з цілого світу приїхали до України, щоб разом із нами, із нашою владою, молитися, слухати Боже слово та святкувати День Незалежності. Виступив батько Максим Кулик із Кривого Рогу, який пережив подібну трагедію, як родина Базилевичів у Львові. Він в одну ніч втратив жінку і трьох дітей, наймолодшій донечці Уляні було два місяці. Той батько питає: «Боже, чому це сталося зі мною?». Хтось, може, каже: «То за ваші гріхи ви мусите так терпіти». А він відповідає: «Ні, це неправда»! Бо інші народи, які живуть у достатку, не є більш чи менш грішними від українського. Відтак цей батько сказав: «На моє переконання, сьогодні Господь Бог підносить через страждання Україну і ставить наші рани перед обличчям усього світу. Він промовляє до всіх, хто хоче стати на правильному боці історії: „Не відводьте очей від страждань, крові, болю України“. Саме тому Господь хоче, щоб сьогодні світ побачив українців, наше глибоко віруюче серце і віруючу душу України».
Сьогодні апостол Павло підтверджує цей вистражданий крик болю, а водночас — християнської віри, бо саме Україна на своєму тілі носить рани Ісуса Христа (пор. Гал. 6, 17). На кожного, хто співчуває українцям, розділяє наш біль і наші рани та не відвертає від нас очей і серця, сходить сила Божої любові. Ми дивним чином стаємо співучасниками таїнства Христа і спасіння сучасного людства. Господь через страждання підносить, прославляє Україну і спасає кожного, хто вірує в Його Божественну любов до нас.
Дорогі в Христі брати і сестри, слухаючи це Боже слово, яке відкриває найглибший сенс людських страждань і надії, ми святкуємо піднесення та прославлення нашої Церкви та рідного народу силою Божою. Ми зібралися тут, у древній церкві Святої Варвари у Відні, щоб подякувати Господу за великий ювілей — 250-річчя колегії «Барбареум», що розташована поруч. А ця парафія святкує 250 років, як тут гуртуються українці-греко-католики.
Цікаво, що після заснування колегії, у 1820 році, влада передала цю парафію під юрисдикцію Львівського митрополита, який своїми декретами призначав сюди парохів. Останнім з них був отець Мирон Горникевич — його призначив праведний митрополит Андрей Шептицький. Тоді влада визнала: ті, хто тут гуртується, — українці.
Чому ця колегія така важлива? У той час, коли тіло українського народу було розшматоване сусідніми імперіями, коли наш народ опинився на задвірках історії, саме Господь здійснив те, про що співає Пречиста Діва Марія: «Скинув могутніх з престолів, підняв угору смиренних» (Лк. 1, 52).
Це піднесення, про яке чуємо сьогодні в Євангелії, сталося 250 років тому: у час, коли в російській імперії нашу Церкву систематично нищили, а 1839 року ліквідували, тут, у Відні, українці-греко-католики отримали доступ до найвищої європейської освіти і культури. Цей простір став початком європейської інтеграції нашого народу і нашої Церкви ще 250 років тому. Із периферії греко-католики стали учасниками й творцями європейської християнської культури.
Дякуємо Господу, що тут, у храмі, 250 років тому Він підніс смиренних, засуджених на муки, смерть та історичну загладу і через наші рани явив силу та славу своєї любові. Звідси вийшла ціла плеяда церковних і національних лідерів, які в час формування модерних європейських націй були голосом українського народу, виразниками його інтересів, борцями за його права і свободи, творцями його культурної самобутності.
Те, що сталося 250 років тому, відбувається і сьогодні. Ми віримо: сила Хреста Господнього, сила Божої любові торкнеться кожного, хто вірує нині. Це Він, хто скидає з престолів могутніх світу цього йі підносить силою животворного Хреста віруючих і смиренних, зцілить наші рани, знищить ворожу смертоносну дію і дасть Україні перемогу!
Дякую нашій громаді в Австрії за те, що ви не відводите очей від болю і страждань вашої Батьківщини, однак не просто споглядаєте здалека, а берете активну участь у боротьбі українського народу. Дякую, що ви, наша громада в Австрії, робите те саме, що колись робив Барбареум. Ви — посланці України до Європи, голос правди про нашу державу у ваших містах і на робочих місцях. Дякую за допомогу, яку ви надаєте українському війську та всім братам і сестрам у різних частинах України, які стали жертвами цієї несправедливої війни.
Ще раз повторю слова апостола, які ми сьогодні чули: «На майбутнє нехай ніхто мені не завдає клопоту, бо я ношу на моїм тілі рани Ісуса» (Гал. 6, 17). Ці рани — двері до слави і воскресіння!
Молячись за наш народ, нашу Церкву, владу та все воїнство, співаймо в цей воскресний день гімн перемоги воскресіння: «Бо прийшла через хрест радість усьому світові» (З воскреслої стихири на Утрені). Амінь. Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
