Проповідь Блаженнішого Святослава в неділю перед Воздвиженням у базиліці Святого Петра в Римі
Бог бо так полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав,
щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним (Ів. 3, 16).
Ваша еміненціє Леонардо Сандрі!
Високопреосвященні та преосвященні владики —
члени Синоду Єпископів нашої Церкви, який проходить у Римі!
Високопреподобні та всечесні отці!
Достойні посли при Святому Престолі та в Італії, тут присутні!
Достойні посли України при Апостольській столиці та в Італійській Республіці,
які моляться тут зі своїм народом!
Дорогі брати і сестри!
Наша люблена Богом громадо з різних частин Італії, Європи і світу,
яка зібралася в серці християнства, у базиліці Святого Петра, щоб молитися за Україну,
за перемогу Батьківщини над несправедливим російським агресором!
Дорогі брати і сестри в Україні та світі,
які єднаються з нами в молитві за допомогою «Живого телебачення»!
Дорогі друзі та гості!
Слава Ісусу Христу!
Ми переживаємо справді унікальну, святу мить, яка, мабуть, увійде в історію і нашої Церкви, і нашого народу. Серед болю і темряви великої війни Господь Бог дає нам відчуття глибокої радості та справжнього світла, яке ніколи не переминає.
Сьогодні нам, що зібралися біля гробу апостола Петра, Господь Бог посилає своє слово: «Так Бог полюбив світ, що дав свого Сина єдинородного». Це слово — про Божу любов, яка не залишила Його байдужим до долі людини десь далеко, на небесах. Божа любов привела з небес на землю єдинородного Сина Божого, який не просто прийшов до людини, а став людиною, щоб силою своєї Божественної любові дати їй [людині], приреченій на загибель, життя. Божа любов рятує. Божа любов оживляє. Божа любов спасає людину не тільки від дочасної біди, а й від вічної смерті.
Слово про Божу любов лунає сьогодні до нас серед моря людської ненависті, яку вміло підсичує наш ворог. На жаль, під час війни людина часто ненавидить свого ближнього, саму себе і з недовір’ям ставиться навіть до того, хто її рятує і бажає їй добра.
Ця неділя, яка називається неділею перед Воздвиженням, впроваджує нас у таїнство Хреста Господнього, тобто страждання, розп’яття, смерті Божого Сина, але і Його триденного воскресіння. На Хресті ми побачимо не просто слово про Божу любов, а повне об’явлення нашого Господа, який своєю любов’ю долає навіть найбільшу біду людину — смерть, показуючи їй [людині] дорогу до воскресіння.
Сьогодні ми зійшлися сюди, до цього святого храму, щоб відсвяткувати особливий ювілей — 400-річчя мученицької смерті нашого Йосафата, який єдиний з-поміж усіх українських святих спочиває тут, біля гробу апостола Петра. Ми знаємо, що покликання святого Йосафата, його монаший подвиг, єпископське служіння, а відтак мученицька смерть були натхнені іскрою Божої любові, яка впала в його серце від розп’ятого Спасителя.
Вдивляючись нині в постать святого Йосафата, ми бачимо, що Божа любов у людині породжує героїв, які здатні любити так, як Бог. Слово «любов», як і слово «мир», у сучасному світі знецінене, принижене, позбавлене справжнього змісту. Любити — це бути готовим віддати все, що маєш, самого себе, своє життя задля того, кого любиш. Немає справжнього миру без справжньої любові, без справедливості, без того, що ми називаємо правдою — не людською, а Божою.
Вдивляючись у постать святого Йосафата, ми бачимо великого християнського подвижника, який серед моря ненависті був свідком Божої любові, який навіть вмираючи від рук мучителів, на взірець нашого Спасителя, простив їм і поблагословив їх. Потім його вбивці через те свідчення крайньої, повної любові навернулися до святої Церкви. Справжня любов породжує героїв, а ненависть — злочинців. Ми дякуємо Господу Богу за дар життя, служіння і мученицької смерті святого священномученика Йосафата, архиєпископа Полоцького.
Стоячи тут, у центрі християнського світу, маючи можливість промовити Urbi et Orbi — до Риму і світу, спитаймо себе: що ми, нащадки святого Йосафата, маємо зараз сказати? Або радше звернімося до Йосафата: святий отче, що ти через нас хочеш промовити до України і світу? Прислухавшись до його слова, почуємо щось дуже-дуже глибоке, навіть більше — життєво важливе для українського народу, який, як Давид, бореться з Голіафом, і знає, що переможе завдяки не тільки власним, людським зусиллям, а й силі Божій.
І ось сьогодні Йосафат нам каже таке. Ми з вами є дітьми Вселенської Церкви. Перебуваємо в сопричасті з наступником апостола Петра наших днів не з політичних чи дипломатичних мотивів. Бо дипломатія, політика — це від людей, що приходить і відходить. Людина непостійна, наче морська хвиля. Як сини і доньки Вселенської Церкви, ми віримо, що Христос заснував свою Церкву на скелі апостола Петра. Цей апостол продовжує жити, діяти і служити через своїх наступників, виявляючи Божественне і позачасове начало Церкви як Тіла Христового. Кожен із наступників має свою вдачу, своє розуміння, свій спосіб здійснювати Петровий уряд. І ми, члени Вселенської Церкви, віримо, що, зокрема в нинішніх обставинах, апостол Петро через своїх наступників по-особливому діє для добра України та нашої Церкви від імені самого Христа!
Це сопричастя з Петром наших днів Йосафат запечатав ціною власної крові. За ним пішов цілий сонм, собор наших великих святих попередників — мучеників та ісповідників віри, зокрема часів комунізму XX століття. Серед нас присутні владики, які були священниками в підпільній Церкві, що терпіла за єдність із наступником апостола Петра.
Сьогодні Йосафат нам каже: діти України, ніколи не слухайте голосу тих, хто каже вам зректися тієї єдності. Наша Церква вижила в усіх історичних епохах попри намагання її ліквідувати завдяки тому, що перебувала в єдності із вселенською родиною Католицької Церкви. Як для того щоб Україна вистояла в цій війні, вкрай потрібна широка міжнародна допомога на всіх рівнях, — так само, щоб вижила наша Церква і витримав наш народ, необхідна вселенська християнська солідарність, я б сказав глибше, вона є умовою перемоги в боротьбі добра зі злом, яку сьогодні ведуть українці.
Ми прийшли нині сюди, щоб зачерпнути з гробу Петра його сили віри. Ми прийшли поклонитися нашому Йосафатові, щоб від нього навчитися бути вірними наступникам апостола Петра, жити і перемагати, свідчити Божу любов навіть в обставинах війни, — навчитися бути великими, тобто багато любити. Тож просімо: «Владико-отче Йосафате, твій засів хорони, і волю Церкві й Україні ти, отче, приверни!». Амінь.
† СВЯТОСЛАВ